Притчі 
У цьому районі всі знали Марію і Вадика. Неможливо було їх не знати. Терпелива і завжди ласкаво-привітна, Марія була нерозлучною з інвалідним візком, в якому сидів її син. Вона була ще молодою і сильною, коли маленького Вадика визнали інвалідом із діягнозом «церебральний параліч». Як часто буває в таких випадках, чоловіки виявляються слабодухими і нездатними розділити цей тягар. Марія залишилася самісінька.
У цей час в Україні з’являються перші спільноти «Віри і світла», в яких зароджується радісне спілкування неповносправних людей з приятелями. До цієї щирої родини Марія прикипає всім серцем, знайшовши там для себе підтримку. Про її сина дбають. Він бавиться, співає, молиться, подорожує. У спільноті легше долати побутові труднощі. Спільнота вислухає, допоможе отримати чи відремонтувати візок, посприяє в перевезенні чи, навіть, юридично.
Валик ріс. Марії все важче ставало піднімати його сходами до церкви. Змушена була просити допомоги в чоловіків, які проходили повз. У церкві мала улюблене місце – ставала біля візка. У торбинці носила хустинку, якою витирала слину, що постійно капала з рота Вадика, і пляшку води, якою час до часу поїла його. Вадик неконтрольовано махав руками, нахиляючись вперед, щось вигукував.
Незважаючи на жаль і біль, я любила стояти поблизу Марії та її сина. «Ти не повинна його жаліти. Це – Божий план. Дивися на Вадика з любов’ю, а не зі співчуттям. Дивися, як отець Генрі Новен на Адама, ти ж бачила, як він його годує й усміхається, – говорила я сама собі. – Чому не вмієш побачити його цінність?».
Та одної неділі мої почуття цілком перемінилися. Я раптом зрозуміла, як Вадик молиться, побачила в його хаотичних рухах реакцію на слова Літургії. Почула в його звуках слова молитви і співу. Мене вразили його уважність і зосередженість. «Скільки разів під час Служби Божої ти блукаєш думками в іншому просторі? Поглянь, як щиро всім своїм тілом він співає. Як радіє його ангел, допомагаючи йому», – засоромлена собою і захоплена Вадиком, я назавжди втратила почуття жалю, що бачу каліку. Відтоді він став моїм учителем і знаком Святого Духа, подарованим для прозріння.
Якось у неділю в церкві стояла порожня колиска із сорочечкою немовляти. Біля неї – скринька для анонімних листів від матерів, які зробили аборт. Цей день був днем пам’яті ненародженої дитини, днем очищення сумління, днем, коли Церква шукала стежок до вистражданої і зболеної гріхом душі жінки. Візок із Вадиком стояв майже поряд. Якась жінка нахилилася і швидко кинула в скриньку карточку. Випростувалася і завмерла між людьми, які тиснулися в храмі. Переконавшись, що ніхто не звертає на неї увагу, притиснулася ближче до інвалідного візка. Я почула, як вона запитала Марію, скільки років Вадику і з якого він місяця. Відповіді я не почула, але жінка низько схилилася, ніби шукаючи щось у сумці. Сльози стікали по її обличчі.
Після Служби Божої вона стояла обличчям до стіни поки всі не вийшли з храму. Я побачила, як здригалися її плечі. Вийти із храму і не спробувати втішити її я не змогла. Вона погодилася сісти, витираючи спухлі червоні очі. «Це я у всьому винна – він міг бути моїм сином. Ця жінка несе хрест, який я відмовилася нести». Ми так часто кажемо Богові «Ні»! Скільки душ, мій друже Вадику, очищується на тобі?!
