Притчі 
Повітря пронизує запах свіжої кориці й пригорілої кави… Тихий дощ стікає мокрими рідкими струмками по запотілому вікні, залишаючи по собі уривчасті сліди. Сонце з головою заховалося під теплою ковдрою й не хотіло виходити на вулицю цілий день. На годиннику – осінь.
А в нашій кімнаті пахне літом і грейпфрутом. Його терпкувато-кислуватий аромат тоненьким шлейфом розтікається по її білій шкірі. Вона завжди так пахне. Так пахнуть її руки й волосся. А я люблю просто вдихати його. Грейпфрути завжди пахнуть нею.
Музика. Ми з нею часто слухаємо музику. Я – рок, вона – класику. Музика для неї – джерело ідей. Вона не може жити без ідеї, а я – без неї.
Вона вмикає плеєр. Бере новий аркуш паперу, пензлі й просто малює. Малює мене, коли я слухаю рок. Малює, не дивлячись на мене, міцно стиснувши вуста й схрестивши ноги. Малює, як відчуває. Часом вона залишає свою роботу. Сідає мені на коліна й цілує в щічку. Просто, невимушено та по-дитячому. Я відкриваю очі. Вона так близько. Вона – моя. Дивиться так щиро й водночас зажурливо та мовчки спалює мене зеленим вогнем свого кохання. І я терплю. Терплю, як можу, отой серйозний погляд своєї рідної рудоволосої малої.
Я люблю спостерігати, як вона готує мою улюблену піцу, як старанно й зосереджено вчитується у вивчений давно напам’ять рецепт після того, як кладе її випікатися. Вона педантична дивачка. А я формаліст. Плюс і мінус.
Наші серця б’ються в такт. Шалено й прискорено. Я чую її гарячий шепіт, її слова розбиваються об стіни й розливаються тишею. Вона мовчить. А я все чую її шепіт. Я вдихаю її волосся. Нею пахнуть грейпфрути.
Ми мало розмовляємо. Хоча це й добре. Не варто базікати безперестанку. Слова можна зчитувати з поглядів, із ледь помітної усмішки, ніжного не випадково кинутого погляду, із сонячного зайчика на блідому плечі.
Я читаю книгу, і вона зі мною. Не любить читати одна. Не любить залишати мене сам на сам із незнайомцями. А я люблю, щоби вона була завжди поруч. Така лагідна й моя. Моя – це найголовніше.
Із появою коханої людини життя не змінюється, воно перетворюється. Потроху. Кожного дня, кожної миті, кожної секунди. Ми не уподібнюємось – ми вростаємо одне в одного, міцно сплітаючись тонкими, напівпрозорими ниточками, щоби разом заквітувати білим цвітом. І якщо хтось вирішує зникнути, то цей цвіт розлітається, розбивається, але не зникає. Не зникає, позаяк знизу приховано міцне коріння. І воно, власне, незнищенне.
Часом ловлю себе на думці, що моє життя без неї нічого не варте. Що вона справді потрібна і що без неї вже ніяк.
Бо наші серця стукають у такт. У такт нашій музиці…
Два серця. Дві душі.
