Ніколи не пізно…

«Погляньте, яке чудове літо за вашим вікном…» – давала поради тим, хто в депресії, запрошена в радіостудію психологиня, і Олеся, не маючи більше сили слухати ці солоденькі розмірковування про те, яке прекрасне це життя, щосили висмикнула радіоприймач із розетки.

«А хто не може поглянути у вікно, хто сліпий вже 20 років, як я?» – прокричала вона в безмовну темряву, і сама на мить злякалася свого голосу, схожого на рев пораненої тварини.

«А хто уже 30 років щоденно колеться інсуліном, у кого всередині нема жодного здорового органу, хто залежний від інших людей у таких простих речах, як обрізати собі нігті на ногах…» – вже шепотіла вона, і її серце заполонював відчай.

Сьогодні вночі вона мало не померла від приступу гіпоглікемії – критичного падіння цукру в організмі.

У такий момент хворому треба негайно ковтнути щось солодке. Вона завжди тримала напоготові цукерки, вона знала і цієї ночі, що досить простягнути руку за льодяником, але лежала непорушно, важко дихаючи. Вона втомилася від такого життя. Вона більше не хотіла рятуватися. Не бачила сенсу.

Цієї ночі її врятувала мама. Її старенька, немічна мама, що останнім часом почала втрачати пам’ять. Якесь невідоме материнське відчуття підняло її з ліжка о 3-ій і повело до Олесиної кімнати.

Вони потім обоє плакали до самого ранку – із відчаю і безсилля.

Ще минулого літа вони могли вийти удвох у двір будинку, до найближчої крамнички за хлібом і овочами.

А тепер… Мама ледве пересуває ноги по хаті, і Олеся більше не має з ким вийти надвір, – у всьому вони залежать від соціяльної працівниці, що приходить кілька разів на тиждень.

Озивається їхній домашній телефон… «І хто це може телефонувати?» – байдуже думає Олеся. Здебільшого їхній телефон мовчить цілісінькими днями, і вони вже навіть подумували відмовитися від нього після чергового зростання ціни на абонплату. Мамині приятельки уже майже всі повмирали або такі ж немічні, як мама, а вона зі своїми нечисленними друзями спілкується мобільним.

Байдуже, хто телефонує, Олеся вирішує не брати слухавки. Вона не має сили говорити і жити…

Та телефон і не думає замовкати, хай йому грець!

«Слухаю!» – урешті роздратовано кидає в слухавку Олеся.

«Ой, вибачте, – розгублюється приємний чоловічий голос. – Не знаю, чи туди потрапив… Я Олесю шукаю… А цей телефон двадцятирічної давності…»

Олесине серце раптом завмирає, а потім пришвидшено починає битися.

«Алло, алло!» – гукає в слухавку чоловік, не дочекавшись відповіді.

І Олеся нарешті озивається.

«Це я, Максиме».

«Слава Богові, я тебе знайшов».

…Вона вступала до університету вже хворою на цукровий діябет, – занедужала ще в 14 років, після того, як перехворіла на кір.

Тоді її лікарка переконувала, що це – не хвороба, це спосіб життя – певні ін’єкції, певна дієта, певні обмеження… А так в усьому – нормальне життя. Але вона знала, що все не так просто. Знала, що діябет викликає серйозні ушкодження ніг та очей, і багатьом діябетикам ампутують кінцівки, і вони сліпнуть… І навіть якщо жінкам-діябетикам вдається завагітніти і виносити дитину, велика ймовірність, що ця дитина також матиме діябет.

В університеті вона нікому не казала про свою недугу, добре училася, була активною в студентському житті, і лише… якоюсь дивною в стосунках із хлопцями. Доки вони не виявляли особливої приязні – все було гаразд, але якщо котрийсь пробував залицятися – наштовхувався на незрозумілий холод.

Олеся вирішила, що ніколи не вийде заміж і не матиме дітей – не хотіла, щоб вони страждали так, як вона.

Максим був наполегливіший, ніж інші. Він довго намагався розтопити незбагнений для нього лід її душі. Її серце краялося, їй хотілося кинутися в його обійми і розказати про все: і про діябет, і про свої почуття. Але останньої миті вона себе стримувала неймовірним зусиллям волі. Хіба вона зможе зробити його щасливим?

Він з нетерпінням чекав їхнього випускного, аби освідчитися їй. Вона не прийшла – і страви ресторанні були не для неї, і та радісна атмосфера, і ті Максимові закохані погляди… Вона стрімко втрачала зір…

«Олесю, чому тебе немає? – стурбовано телефонував тоді він.

«Максиме, не дзвони більше! Забудь цей номер! Я виходжу заміж і переїжджаю в інше місто!!» – видихнула і відімкнула телефон.

Прийшло 20 років, а він… не забув?

– Олесю! У нас ювілейна зустріч однокурсників! Добре, що я тебе знайшов! Прийдеш?

– Ні! Я не зможу!

– Я ще ж навіть не сказав дати…

– Байдуже! Не зможу!

– Олесю… Я…

– Я сказала: «Не зможу!». Бувай, Максиме! – і поспіхом поклала слухавку. Вона боялася розридатися. Вона так хотіла побачити його… Побачити… Яка гірка іронія! Вона ж не зможе побачити його, але він може побачити її – сліпу і хвору. Щоправда, їй говорили, що вона виглядає набагато молодше – може, це завдяки збалансованій дієті, якої була змушена притримуватися десятиліттями. А, може, її просто втішали цими компліментами, хтозна, як вона насправді виглядає… Втім, байдуже, однаково – хвора і незряча…

Вона сиділа і плакала, чи радше скімлила, як поранене звірятко, а її мама, якій серце рвалося від страждань доньки, плакала в іншій кімнаті, коли у двері подзвонили. Олеся не рушилася з місця. «Напевне, соціяльна працівниця»… її слух вловив якісь обривки слів мами і чоловічий голос. А потім двері до її кімнати розчахнулися і… вона відчула кожною клітинкою тіла, що це… Максим.

Він підійшов до її крісла і рвучко обняв її.

«Ти майже не змінилася… А я – постарів, посивів, погладшав…»

– Я… – почала було Олеся.

– Я все знаю. Твоя мама сказала мені. Але я не думаю, що діябет і незрячість – причини замурувати себе живою. І не думай, що тепер тобі вдасться так легко позбутися мене, як тоді, напередодні випускного.

…На зустрічі випускників було весело. На столі, на диво, було чимало страв, які можна було їсти діябетикам. І нікому нічого не довелося пояснювати щодо Олесиної незрячости.

Олеся не знала, що про все це потурбувався Максим…

А згодом він потурбувався і про те, щоб в її помешканні з’явилася мультиварка, з допомогою якої вона могла б безпечно готувати їжу, сучасний ноутбук зі спеціяльними для незрячих програмами і спеціяльні ходулі для мами.

Вони почали утрьох гуляти, і спочатку Олесі аж паморочилося в голові від надміру свіжого повітря. А може, від лагідного потиску Максимової руки…

– Олесю, Ти б вийшла заміж за одного свого однокурсника? – спитав він під час однієї прогулянки. – Цей однокурсник, щоправда, геть сивий і огрядний… Але дуже любить тебе. І вже не може без тебе жити! І так 20 років марно минули…

«Таки марно…» – погодилася вона і ніжно торкнулася губами його сивини.

Наступна

І чоловіки плачуть…

Уже минуло за північ, а Ігор так і сидів нерухомо за столом. Коли повернувся з ... Читати далі

Попередня

Господь сильніший від депресії!

Ярослав прокинувся від істеричного голосу дружини на кухні і схлипування доньки. Із фраз, що долинали, ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *