Притчі 
Усіх їх познайомив Інтернет. А інакше як ще могли б перетнутись і спілкуватися ледь не щоденно люди з різних міст, країн і континентів? Одні поєднували ці віртуальні прогулянки з роботою, інші примудрялися відводити душу в задзеркаллі з дому, і, бувало, різниця в часі складала більше половини доби. Особливим було те, що ці люди мали творчу іскру й прижилися на затишному сайті, де розміщували свої вірші чи прозу, читали чужі твори й спілкувалися, залишаючи один одному відгуки про прочитане, або просто теревенили про те і се. Це здружило їх і стало звичним.
Притягується не лише подібне. Часом зближалися зовсім різні люди. Можливо, з цікавості пізнати, які ж вони – не такі, як я? Зав’язувалося листування електронною поштою. Люди пізнавали одне одного такими, якими вони нерідко не показувалися навіть найближчим. Чи це був маскарад, чи справжні обличчя виривалися назовні з-під давно й надійно приклеєних у реальності масок, хто знає? Але іноді виникало цікаве спілкування, дружба, майже родинні почуття й стосунки, а часом щось і зовсім незрозуміле – на рівні підсвідомості та якихось флюїдів, що ні дружбою, ні коханням не назвеш. І невідомо, на зло чи на добро було те, що всі вони були так розкидані життям по земній кулі.
Але деякі все ж були земляками і, за бажання, могли б зустрітися, випити кави, поговорити про вірші, про спільних знайомих, про якісь події. А назавтра знову продовжували колишні бесіди біля екрану про життя й долі, причини й наслідки, чоловіків і жінок. Це було потрібно, підтримувало, додавало сил, розставляло акценти, допомагало розплутувати старі вузли, а інколи в’язало нові.
…Ніколь жила у великому місті. Вірші писала для душі, граючи словами, малюючи почуття, якими жила. І чужі вірші сприймала своїм особливим внутрішнім «інструментом», який був налаштований на згусток енергії, у них укладений. Це допомогло їй визначити коло співзвучних людей, спілкування з якими було приємним, хоча не завжди легким і безхмарним.
О, скільки разів обернули б земну кулю витягнуті в один рядок її віртуальні бесіди з Домініком! Вони жили в одному місті, і часом їхні бесіди перетікали з віртуальної площини екрану кудись у кав’ярню. Вони говорили, згадували, сміялися, дивувалися, і все було просто й дивно, тому що виникнення міцних стосунків ТАМ – це велика випадковість, рулетка, але вихід їх за екран узагалі спростовував нереальність задзеркалля.
Так склалося, що ніхто з її інтернетного кола зовсім не мав на меті радикально змінювати своє життя. Усі були визначені, мали сім’ї, дітей, свій життєвий досвід.
Хоча безстатевим таке спілкування теж не назвеш, тому що елементи гри, дамського флірту й чоловічого гусарства все ж були, але скоріше як жарти й самоіронія, ніж як щось серйозне. А може, ці «елементи» й були тонким інструментом, який визначав реальність або неможливість якихось перспектив?
Подібних «перспектив» у Ніколь із Домініком не було. Не «клацнуло». Це навіть полегшувало спілкування, а дружній поцілунок у щоку при зустрічі й на прощання перетворився на легковажний ритуал. Часом вона думала, чи змогла б настільки спокійно вести свою партію в цьому дуеті, коли б на його місці опинився Жером? Підсвідомо відчувала, що імпульсивність, емоційність, безшабашність того, другого, звичайно, не подарунок, як для дружини, але їй що до того? Вона не дружина. Вона для нього безтілесне створіння з екрану. Занадто, занадто далекий… Може, й на краще.
Їхні зустрічі в Інтернеті траплялися рідко через розбіжність часових поясів, але іскри, що пролітали між ними, були зрозумілими обом, навіть якщо мова йшла ні про що. Налаштовані в унісон, вони розуміли, що можуть довірити одне одному велику частку зі свого життя, спитати поради, підтримати або просто виплакатися на плечі. Їхні дивні стосунки були наповнені суттю «чоловік-жінка» навіть без слів про це. Гендерний компонент був повітрям, в якому вони зустрічалися, визнавши цей факт раз і назавжди, як і те, що ніколи нічого між ними не буде…
В останній робочий день старого року, коли друзі розсилали одне одному листи й віртуальні листівки, на поетичному сайті вибухали феєрверком поздоровлення у віршах, взаємні реверанси та побажання. Наші герої мало відрізнялися від інших і теж відзначилися кожен своїм внеском у місцеве мистецтво, до того ж кожен нетерпляче досиджував цей день на роботі, прикидаючи плани на вихідні.
Раптом зовсім несподівано Домінік запропонував Ніколь зустрітися після роботи. Це було дивно, адже зазвичай вони намічали рандеву заздалегідь, без подібних експромтів. На її здивування й нерішучість його відповідь на екрані була несподівано зухвалою та нетиповою: «Погоджуйся! Вибору в тебе немає, як і вагомих причин не подарувати старому другу пару годинок твого безцінного часу. Обійдуться разок удома й без тебе. Мати сімейства теж має право на передноворічний релакс!»
Щось її насторожило. «Ви там що, вже відзначаєте в офісі?» – припустила вона. Відповідь була негативною. Гаразд. Та й справді, немає таких термінових справ, аби відмовлятися, а вдома зрозуміють: і батьки, і вже майже дорослі діти радо визнавали її право на «пару годин для себе». Тож домовилися зустрітися о шостій вечора біля метро в старому районі міста.
Ніколь не любила зимові шапки й носила чорне коротке шкіряне пальтечко з капюшоном, обрамленим чорним хутром. Цей самий капюшон захищав її від снігу й вітру, однак саме він і заважав роззиратися по боках. Сумка на тонкому ремінці через плече, вузькі чорні брюки, короткі чобітки на високих підборах завершували образ жінки, яка стояла біля кіоску з новорічними сувенірами та мрійливо розглядала ляльок із буклями в старовинних сукнях. Вона приїхала трохи раніше й використала час по-жіночому. Сніг кружляв над ліхтарями тихо й повільно.
Хтось підійшов ззаду та поклав їй руку на талію. Вона озирнулась і побачила перед своїм обличчям троянду. Дивну двокольорову троянду – помаранчеву, обведену темним по краю пелюсток.
– Це тобі! – широка усмішка.
– Як красиво… – питально-недовірливий погляд.
– Ходімо? – рука на талії ніби веде в потрібному напрямку.
– Ходімо, – іронічна посмішка, що передбачає невимовлене: «Щось ти надто хоробрий сьогодні!»
– Щось не так? – бере під лікоть, аби не послизнулася.
– Та ні, поки все в межах пристойності, – бере його під руку, щоб і справді не послизнутися на льоду на підборах.
Далі розмова ні про що, але в неї вже закралися сумніви: «Дивний він якийсь сьогодні… До чого б це? Утім, куди поспішати? Поживемо – побачимо. Напевно, вирішив розіграти, пожартувати перед святом. Підіграю, подивимося, як ще сам викрутиться».
– Куди йдемо? Кав’ярню вже наче пройшли? – здивовано.
– В інше місце сьогодні. Сюрприз, – усміхається загадково.
– Так-та-а-ак… – теж усміхається, продовжуючи міцно тримати його під руку.
– Прийшли, – відкриває двері з ошатним різдвяним вінком на них.
Дзенькає дзвіночок. Потік теплого смачного повітря зустрічає відвідувачів.
– Французький ресторанчик? Оце так несподіванка!
Тьмяне світло, невеликий зал, стилізований під французьку провінцію, різдвяні прикраси, зайнято менше половини столиків, тиха музика – щось дуже знайоме, мабуть із якогось кінофільму, запах спецій, м’яса, соусів…
Їм допомагають роздягнутися. Знала б, що потрапить у ресторан, одяглася б доречніше. Утім, вік комплексів стосовно зовнішності й підвищеної уваги до того, що подумають інші, минув. Цілком пристойні чорні брюки, тонкий светрик бірюзового кольору, на грудях срібний кулончик, а у вухах подібні спіральної форми сережки. Провела рукою по волоссю, струснула головою, поправила сережки – готова.
Пропонують вибрати столик із кількох вільних.
Домінік дивиться запитально.
– Он той маленький біля вікна найзатишніший, – відповідає Ніколь, прямуючи до столу.
Кавалер допомагає їй сісти, сам сідає навпроти.
Усміхнена дівчина подає меню кожному.
– Чого бажає дама? – хитрувато всміхається Домінік, указуючи очима на довгий список страв і вин.
– На ваш смак. Дама годину тому проводжала старий рік у трудовому колективі, тому щось необтяжливе, прошу. А собі вже як сумління підкаже, – усміхається, відсуває меню, відкидається на спинку стільця, краєм ока спостерігає, як Домінік сопе, розбираючись у нюансах французьких назв.
Ніколь розглядає інтер’єр, стежить за роботою кухаря, який щось смажить неподалік, відділений від відвідувачів символічною стінкою з віконцями, через які він подає до рук офіціанток готові страви. Працює швидко, щось наспівує, у нагрудній кишені уніформи – плеєр, до вуха тягнеться дротик.
Замовлення зроблене. Їй майже байдуже, що принесуть, настільки приємна атмосфера закладу, що власне їжа на другому плані. Раптом згадує, що заквапилася з роботи й зовсім забула роздрукувати собі новорічний вірш від Жерома. Прикро. По пам’яті не відновити. Спробувала згадати, всміхнулася м’яко, по-особливому. Згадалися рядки з його листа й надіслана нова фотографія. Він там такий близький, ніби давно знайомий…
– Про що задумалася? – перериває її думки Домінік.
Виявляється, вже принесли замовлення.
– Та так, згадався раптом Жером. До речі, я отримала сьогодні від нього лист і фотку, – з іскринкою в очах заводить вона звичну смішну гру – викликати награні ревнощі того, хто дорогий, як друг і брат, і хто поруч, до того, хто важливий, лишень небо знає, чому, і хто зараз, напевно, вже давно спить за тисячі кілометрів від них.
– Ось так? Знову він?! Може, ти оголосиш увесь список своїх віртуальних шанувальників, аби додати мені святкового настрою?! – награно сердиться Домінік.
– Та навіщо його оголошувати? Я й не приховую, завжди прямо й кажу, що Жерома люблю більше за всіх! – Ніколь гордовито задирає носа.
Поки ніс задертий, а очі вивчають дерев’яні балки на стелі, рука її на столі раптом відчуває на собі гарячу руку Домініка.
– Ой… Без паніки! – плавно прибираючи руку зі столу, продовжує мовчки вивчати картини на стінах.
Дівчина-офіціантка приносить вино. Ніколь і не пам’ятає, коли він усе це замовив. Висока вузька пляшка – ельзаське біле. Офіціантка відкорковує, наливає трохи, Домінік дегустує, киває, вона наливає в келихи, бажає смачного й іде.
– Давай вип’ємо за Новий рік? Ні, краще спочатку за старий. За нових друзів, знайдених у старому році!
– Так. Це ти добре сказав. І за Інтернет? І за вірші? – ворухнула бровами, ледь нахилила голову на бік, питально глянула йому в очі.
– Чи не занадто багато тостів для одного разу? – сміється він.
– Але якщо ми за кожен тост питимемо окремо, я помру на місці, я ж майже непитуща… – хитро дивиться то на келих, то на Домініка.
– Сьогодні тобі трохи випити не завадить, – усміхається ще хитріше.
– Ну хіба що трохи. Будьмо?
– Будьмо!
Випили. Вона зауважила перед собою на тарілці оригінальну споруду у вигляді прозорої піраміди зі шматочками риби й різнокольоровими овочами всередині, на сусідній тарілці був салат з оливками, сиром і креветками. Що ж, можна сказати – вгадав. На тарілці Домініка був стейк із телятини під грибним соусом, картопля фрі, велике листя салату й малюсінькі мариновані морквинки. Вельми по-чоловічому. Усе це виглядало мальовничо й пахло чудово, але Ніколь ніяк не могла зосередитися на їжі. Щось невирішене ніби повертало її думки до себе. Троянда лежала праворуч на столі, ближче до вікна, за яким навколо ліхтаря кружляли сніжинки вечірнього міста. Диво яке – сніг і троянда! Несумісні, здавалося б, речі…
Їли майже мовчки, кожен думав про своє. Змінилася музика. У кутку зали за синтезатором чоловік імпровізував, потім тихо заспівав. Знайоме, щемливе французькою. Ніколь упізнала пісню Адамо – «Томбе ля неже…» Вона зітхнула. У неї потеплішали кінчики пальців, відступила внутрішня настороженість, жінка обіперлася ліктями об стіл, поклала підборіддя на з’єднані кисті рук і усміхнено мовила:
– Люблю дивитися на чоловіка, який їсть.
– А я люблю спостерігати за жінкою, яка танцює…
– Це запрошення? – грудним голосом без тіні колишньої стервозності.
– Саме так, – витер губи серветкою, піднявся, допоміг їй встати, поклав руку на талію й направив легким рухом до танцюючих.
Провела рукою по волоссю, струснула головою, поправила сережки. Готова…
Все це було якось дивно, але відбувалося ніби саме собою. Ніколь цікавило, чим закінчиться. Або не цікавило. Нехай і не закінчується. Є ця мить. Ось вона, нехай собі йде, як іде. Прийде наступна – побачимо.
Повільний танець. Досить довгий, аби він устиг обійняти її обома руками, а вона – торкнутися головою його правого плеча й плисти за течією звуків, які долинали, немов із космосу.
Вони мовчали. А що говорити? Не місце для звичних дискусій і тренувань у дотепності. Так добре… Цікаво, а як танцює Жером? Як дивно, що знову вона згадала про нього, хоча момент був зовсім недоречним. Господи, їм із Жеромом не вистачало лишень безглуздого віртуального роману! І ні до чого це все. Їй і так із ним добре, вони цілком успішно балансують на межі почуттів, які ще нікого ні до чого не зобов’язують, але вже не схожі на просто випадкове знайомство. І не потрібні ніякі визнання, страждання, прив’язки, ревнощі задзеркалля до реальності… Навіщо їм це? І так все чудово. У кожного своє життя. І кожен знає, що є рідна душа десь там, на краю світу, майже як у космосі… Майже як в Екзюпері – така рідна Троянда десь на далекій планеті Маленького Принца. І це зігріває.
Закінчилася одна мелодія, плавно перейшла в другу, і вони продовжували танцювати. Людей у ресторанчику ставало все більше. Ввалилася якась по-новорічному святкова компанія французів, загомоніли, засміялися.
– До речі, а троянда не зів’яне там, на столі? – несподівано питає, наче прокинувшись.
– Думаю, доживе до дому. А чому «до речі»? – здивувавшись, що не простежив за ходом її думок.
– Просто подумалось про Маленького Принца і його Троянду… – трохи сумно.
– У Принца ще був Лис. До речі, вельми мудрий, – усміхаючись очима, але серйозно.
– Так. Лис був другом, – задумливо.
– А Троянда була матеріалізованою мрією, – повчально.
– Мені час іти. Давай потихеньку збиратися?
– Ти образилася? Тобі тут не подобається?
– Ні, на що ображатися? Просто лізе різне в голову, пробач. Усе було так славно, так незвично… Я й не думала, що ми колись танцюватимемо з тобою, – з удячною й дещо сумною усмішкою.
– Я радий, що тобі сподобалося. Давай трохи пройдемося, так гарно на вулиці, сніг падає… – з питанням в очах.
– Чом би й ні? Саме й проведеш мене до маршрутки.
Вони вийшли з ресторану, залишивши за собою дивний коктейль запахів, звуків, світла, спогадів і передчуттів. Дзвіночок на дверях дзенькнув на прощання. Вітру не було, тихо падав сніг, усе здавалося уповільненим і урочистим. У вітринах виблискували новорічні ялинки з вогниками, що бігли по гірляндах…
Вони вибирали маленькі безлюдні вулички й майже не розмовляли, це виглядало дуже дивно в порівнянні з їхніми звичними бурхливими дискусіями. Здавалося, кожен думав про своє, потоки їхніх думок не заважали один одному й не перетиналися. Незручності це не викликало.
Ніколь крокувала, тримаючи Домініка під руку, іноді автоматично підносила троянду до обличчя та вдихала солодкуватий запах літа. Він опустив свої руки в кишені пальто. Незабаром вона машинально ковзнула пальцями в його кишеню, як ще не так давно пірнала в кишеню до чоловіка, коли забувала рукавички. Домінік обережно накрив їх своєю долонею, зігріваючи.
Колишня її настороженість минула, але раптом він зупинився й повернувся до неї обличчям. Вони стояли біля старовинного будинку з аркою-входом у двір. Домінік тим дивним сьогоднішнім м’яко-владним рухом скерував її в арку. Вона ще не встигла переключитися зі своїх думок, як він підняв її підборіддя та поцілував у губи. Світло ліхтарів не проникало в арку, було майже темно, лише сніг злегка поблискував під ногами.
Перша думка: «А це що таке?» – прошелестіла й зникла, як боязка миша.
Поцілунок тривав не надто довго, але все ж таки більше, ніж водиться в друзів чи братів по розуму. Та ще й у губи!
«А що далі? Та нічого, нічого, як і має бути. Це просто сон. Новорічний сон. Він скоро мине, і все буде, як і раніше…» – прошурхотіли в неї в голові ще якісь миші.
– Мушу йти. Усе було прекрасно, хоча я нічого і не розумію, – прошепотіла вона, накидаючи на голову капюшон, який сповз на спину.
– А я розумію. Але не впевнений, що правильно, – якось загадково мовив Домінік.
– Не проводжай мене далі, тут тридцять метрів до зупинки. Я сама. Спасибі за все. З прийдешнім Новим тебе! Щастя! І Музи безсонної! І всього, чого хочеться…
– Усього, чого хочеться? Так не буває. Хоча побажати можна. Бажати не шкідливо, – лукаво й світло всміхається Домінік. Нормальний, простий, зовсім не загадковий, такий, яким був раніше…
– Ніколь… Я тобі щось дам, тільки ти прочитай удома, добре? – дістає з нагрудної кишені довгий конверт.
– Це нові вірші? Мені? А чому вдома? – здивовано.
– І чому жінки так багато запитують?! – зі звичною для нього іронією.
– Бо чоловіки так люблять нагнати туману! – полегшено, повертаючись до звичного стилю спілкування.
– З Новим роком тебе! – усміхається. – Зрозумій нас, дивних чоловіків…
– Спасибі, дорогенький, не пропадай! Я побігла! – І звичний «цьом» у щічку на прощання.
Сидячи в маршрутці дорогою додому, Ніколь погладжувала троянду й думала: «Господи, що це було?! Випили по краплі… Ні, це не те… Дивно було від самого початку. Ми ж і не збиралися зустрічатися сьогодні… А ось така пригода. Троянда… Ще й конверт лежить на колінах. Чекати до дому? Чого заради? Тим більше що вдома зовсім не спокійніше буде, ніж тут. Хоча видно погано, ліхтарі миготять. Усе одно ж прочитаю, ну то й що? Нестерпно цікаво!»
Відкрила конверт, розгорнула стандартний білий аркуш із надрукованим текстом:
Дорога Ніколь! Я, напевно, божевільний… Якщо ти зараз вирішиш, що це так, то маєш усе одно мені пробачити – що взяти з божевільного? Мені дуже – чуєш, дуже! – хотілося бути з тобою поруч, якщо вже не на Новий рік, то хоча б напередодні. Це нав’язлива ідея – запросити тебе на танець, обійняти тебе, просто тихо пошепотітися, сказати, ЩО ти для мене значиш і який я радий, що доля звела нас у цьому вирі Інтернету… Не дивуйся й не сердься. Життя часом не змінити. Але дещо я вирішив усе ж зробити. Моєї нерозсудливості не вистачило на те, щоби рвонути до тебе по нашій земній кулі, кинувши тут усе, але вистачило, щоби попросити людину, близьку тобі, зробити це за мене.
Лишень не ображайся, не сердься на мене за таку ідіотську витівку! Так, я написав сьогодні Домініку на його мейл і попросив із тобою зустрітися. У нього, правда, були якісь плани, але довго вмовляти не довелося. Я вже знаю час вашої зустрічі й молитимуся за те, щоби ти нічого не зіпсувала, а дозволила собі плисти за течією хоча б трохи, і щоб думала про мене. Я дуже цього хочу. І вірю, що мені вдасться!
Що стосується Домініка, сподіваюся, він зможе все зробити красиво. Аби він лишень не надто захопився імпровізацією, а то це в мої плани не входило. Прошу тебе ще тисячу разів – не сердься, я хотів, як краще. А ще, коли ти читаєш цей лист (навряд чи ти дотерпіла до дому?), у руці, напевно, тримаєш троянду. Цікаво, згадала ти про ту примхливу Троянду з «Маленького Принца», про котру ми якось мимохідь із тобою говорили?
Правда, ти вже не сердишся? Я знаю, ти вже всміхаєшся. І це класно!
А тепер я обіймаю тебе та вітаю з прийдешнім Новим роком! Будь щаслива! І пиши вірші. Я їх так люблю…
Твій Жером
