Притчі 
Минуло три гудки, перш ніж Оксана промовила своє ніжне: «Алло».
– Пам’ятаєш, ти казала, що я давно не робив тобі сюрпризів?
– Привіт, любий!
Коли Сашко не вітався, вона вже знала, що він замислив якусь приємну несподіванку. Хоча… Одного разу він запланував для них стрибок із парашутом. І вирішив, що Оксана жартує, коли вона відмовилася стрибати. Довго не вірив. Умовляв. А тоді засмутився, і вони просто пішли вечеряти.
– Пам’ятаєш чи ні? – наполягав Сашко.
– І що б це мало означати?..
– Це означає, що за п’ятнадцять хвилин я тебе чекатиму внизу, а ще за п’ятнадцять тебе чекатиме сюрприз.
– Ой! І що це, що це, що це?
– Побачиш.
– Саш, ну я сподіваюся, це не друга спроба стрибка з парашутом?
– Цього разу це те, чого хочеш ти.
– М-м-м… Уже збираюся. Люблю тебе.
– І я тебе люблю, – промовив Сашко, але в телефоні вже лунали гудки. «Жінки…» – усміхнувся чоловік, замикаючи двері квартири.
Через чотирнадцять хвилин його темно-синє «Пежо» зупинилося навпроти її будинку. Практика свідчила, що він мав ще мінімум п’ять хвилин. Сашко рвучко натиснув play на магнітофоні. Дисплей моргнув підсвіткою кольору моря, і з динаміків полився «літній мотив» Баррі Уайта. За вікнами автівки вирувала весна. Чоловік комфортніше вмостився в кріслі і поглянув на подвір’я. Багато-багато зеленого кольору навколо. Дуже затишно й тихо. Дерева, лавки, на яких улітку дітлахи сперечаються за місце, спортивний майданчик… баскетбольну сітку погойдує ледь відчутний вітерець.
«Літній мотив», як погода, так само раптово змінився на Never, Never Gonna Give You Up («Ніколи-ніколи не відмовлюсь від тебе» (англ.).). Двері будинку відчинилися. Сашко разом із Баррі Уайтом синхронно промовили «Ах!».
Волосся Оксани вільно лежить на плечах… червоний плащ їй надзвичайно пасує… Десятисантиметрові підбори – вони особливо прикрасять сьогоднішній сюрприз. І ці яскраві очі-намистинки. Його Оксана розкішна. РОЗ-КІШ-НА. Невидима сила врешті вивела Сашка із задуми, і він швидко схопився, щоб обійняти Оксану та посадити її до авто.
– О, Баррі Уайт! – промовила жінка.
– Уже ні. Я не ділитиму тебе ще з кимсь. Тим більше з тим, у кого голос кращий за мій.
Сашко натиснув кнопку. Баррі Уайт, як і магнітофон, згас.
– Любий, твій голос найкращий.
Сашко подивився на Оксану. Хвилююче й палко.
– У мене немає причин, аби тобі не вірити.
Вона засміялася та на мить прихилила голову до його плеча, а він повернув ключ у замку запалювання.
Автівка рухалася в бік аеропорту, обганяючи вантажівки, автобуси, сімейні мінівени, в яких гралися діти. Коли в машині задні місця зайняті дітьми, це особливо чудово.
– Саш, ну ти знову за своє?
– Чому?
– Ну ми ж в аеропорт їдемо.
– І що?
– Саш, ну ти ж знаєш. Я ж тебе вже просила.
– А може, я орендував літака, і ми полетимо на романтичну вечерю кудись до узбережжя Середземного моря.
– Ага, і там тебе схопить Інтерпол, бо ти пограбував банк. Не смішно.
– А я й не сміюся. Бачиш, он мішок лежить на задньому сидінні?
Оксана озирнулася:
– Немає там ніякого…
Сашко розсміявся.
– Просто вір мені.
– Саш, я серйозно. Ти знаєш, що я боюся. І якщо ти знову вирішив мене вмовляти, то краще зупини машину, я вийду.
– Пізно.
– Що пізно?
– Приїхали.
– Саш, із тобою все гаразд? Ти привіз мене в аеропорт. Я цілу дорогу казала тобі, що не хочу сюди їхати.
– Оксанко, це не аеропорт. Це майданчик біля аеропорту. А тут… що?
– Що… тут?
– Тут учаться водити авто.
Оксана вибухнула гучним сміхом. Сашко не міг зрозуміти, то йому вдався сюрприз чи зараз почнеться нова тирада на тему «я не буду, мені страшно».
– Ти мені говорила, що хочеш навчитися.
– Так, але не сьогодні.
– А чому не сьогодні?
– Я налаштувалася на сюрприз.
– А чим тобі не подобається урок водіння?
– Я… боюся.
– Оксано, але тут не потрібно стрибати.
– Ну ні. Мені страшно. Я не вмію.
– Тож для цього ми і приїхали – вчитися. А ти знаєш, що найкращими водіями стають ті жінки, які вміють кермувати авто саме на таких підборах, як у тебе. Зізнайся, ти відчувала, куди ми їдемо?
– Саш, я люблю твоє почуття гумору, але мені зараз не смішно. – Оксана глибоко втиснулася в сидіння й уперлася в нього руками так, ніби готувалася катапультуватися.
– Ну, давай, ти просто сядеш за кермо. Просто сядеш сюди, і все. Не захочеш, поміняємось і поїдемо заїдати стрес морозивом або піцою, а ще краще – морозивом і піцою.
– Піцою? – руки Оксани відпустили крісло. – Візьмемо одну грибну й одну гавайську?
За мить Оксана вживалася в роль учениці-водійки на високих підборах.
– Перше, що треба зробити, – відрегулювати крісло. Потім налаштувати дзеркала, тоді…
Оксана розсіяно слухала Сашка. Її страх боровся із бажанням навчитися кермувати автомобілем.
– Ну то що, заводь! – промовив Сашко.
– Уже? Я гадала…
– Оксанко, сьогодні твій день! Повертай ключа, тобі все вдасться.
Обережним рухом Оксана потяглася до замка запалювання. Кольорові лампочки гірляндою засвітилися на панелі приладів. Двигун ожив.
– Чудово, – прокоментував Сашко. – Тепер витискай зчеплення.
– То те… зліва?
– Так, це воно. І вмикай першу передачу. Тоді вмикай поворот. Чудово. Поглянь у ліве дзеркало. А тепер повільно відпускай зчеплення.
Автівка наче пробудилася зі сну та почала робити свої перші «кроки».
– Бачиш, ти їдеш. Затримай зчеплення й додавай газу.
Оберти двигуна почали зростати. Шум за вікном наростав, а Сашко закликав усіх святих, які опікуються водіями та механізмами, аби машина не заглухла.
– Ідеально. Тепер повністю відпускай зчеплення й давай трішки розженемося.
– Я не хочу!
– Ти ж іще не пробувала. Тепер перейдемо на другу…
Машина впевненіше набирала швидкість.
– Саш, я їду… Саш, мені вдалося!
– Ти молодчинка.
Сашко зачудовано милувався Оксаною за кермом і не знав, чому більше радіти: тому, що вдалося доступно пояснити коханій, як кермувати, чи тому, що Оксанка мала талант. Але вона забула про страх і тепер обдаровувала його своєю чарівною усмішкою.
– Я їду, Саш, я їду! – раділа вона.
– Я бачу, люба. Ти природжений водій.
– Саш, я люблю тебе. А ще я їду! – картинка за вікном змінювалася.
– Оксано, за нами машина, будь обережна.
– А-а-а-а, що мені робити?!
На мить Сашку здалося, що Оксана хотіла відпустити кермо.
– Спокійно. Скинь швидкість.
– Як її скинути?! – панікувала Оксана.
– Відпусти педаль газу.
Машина смикнулася та сповільнила хід.
– Оксанко, плавно, плавно все треба робити…
– Са-а-ш, де вона? Вона близько?
– Поглянь у дзеркало заднього виду.
Перш ніж Оксана поглянула в нього, авто плавно проїхало повз.
– От і добре, нічого за мною їхати, – мовила вслід Оксана.
Сашко не міг відвести очей від своєї жінки. Її характер проявляється так різнобічно. Її захоплюють випробування. Вона почувається натхненно, коли їй удається перебороти свій страх. Але як важко їй часом себе перебороти. Та вона старається, вона молодець. А ще ці неймовірні підбори. Чоловік не приховував радості:
– Оксано, ти природжена королева дороги.
Вдячна задоволена усмішка запалала на вустах жінки.
– То що, може, поліцейський розворот, як у фільмах? – вирішив закріпити успіх Сашко.
– А… давай!
Сашко збентежено поглянув на Оксану. Жінка засміялася, а тоді швидко посерйознішала та запитала:
– А як її зупинити… узагалі?
Темно-синє «Пежо» наче щось проковтнуло, різко зупинилося на узбіччі. На Сашка дивилися яскраві очі-намистинки, сповнені радості та задоволення:
– Дякую. Твій сюрприз удався.
– Це я дякую тобі. Ти дуже здібна учениця.
– Ну то як? Одна грибна та одна гавайська?
– Тільки не кажи, що ти зважилася на це заради піци!
Оксана змовницьки підморгнула Сашкові, і вони засміялися.
