Притчі 
Ще 15 хвилин до восьмої, коли розпочнеться прийом пацієнток. Можна випити кави, бо вдома так і не встигла, лише прихопила зі собою пакетик свіжозмеленої арабіки. Тільки взяла до рук горнятко – дзвінок мобільного. Незнайомий номер. Колись, як її домашнім добряче надокучили ті дзвінки, що могли розбудити і серед ночі, і на світанку, дала собі слово вимикати телефон на ніч. Вимикала о 10-ій вечора, вмикала о 8-ій ранку. Ну мусить же бути в людини, хай вона і гінеколог, якийсь приватний простір, принаймні час на сон. Звісно, якби працювала в пологовому будинку, то мусила би бути постійно на зв’язку та вирушати до своїх пацієнток і серед ночі, – як маля проситься на світ. Але ж вона – гінеколог у звичайній клініці…
Втім, цей обмежений телефонний режим протривав лише кілька днів. «А раптом якісь негаразди в котроїсь з моїх вагітних мамусь? – думала, засинаючи. – Не спатимуть, хвилюватимуться цілу ніч, ліпше хай зателефонують…» Тож надалі ставила на ніч коло себе увімкнений телефон у режимі вібрації, аби не розбудити дітей та чоловіка. Сьогодні о сьомій одна майбутня мама зателефонувала, мовляв, 10 тижнів вагітности, у неї кровотеча почалася, але наче вже припинилася. Що робити, викликати «Швидку» чи ні? Сказала їй прийти із самого ранку на прийом… Як їхала в маршрутці, ще одна вагітна потурбувала: 2 місяці до пологів, а відчуває якісь дивні болі, хвилюється, щоб не передчасні роди… З’ясувала характер болю, теж попросила прийти із самого ранку.
І ось знову хтось телефонує.
– Слухаю!
– Моя дружина – ваша пацієнтка. Я б хотів зустрітися з вами, але наодинці. Ви, звісно, приймаєте лише жінок, то чи можемо зустрітися десь на каві? – голос бадьорий, але напружений
– Приймаю і чоловіків, – усміхнулася. – Приходьте в наш кабінет. Не хвилюйтеся, там відеоспостереження не ведеться. Приходьте сьогодні після полудня.
– Гаразд, – голос чоловіка став менш напруженим. – До зустрічі.
Ледь закінчила розмову, як до кабінету уже увійшла перша пацієнтка – молоденька жінка років двадцяти.
– Це я вам телефонувала уранці! Щодо кровотечі… Подивіться, будь ласка, дуже переживаємо з чоловіком, аби викидень не повторився…
– Ліків ніяких не вживали, важкого не підіймали, не хвилювалися? – почала розпитувати. – Статевих зв’язків не мали? Наскільки пригадую, рекомендувала вам утриматися від співжиття принаймні перші 2 місяці…
– Мала… – сором’язливо опускає голову жінка. – Чоловік наполіг. Власне, після того й почалася кровотеча.
– А кажете, хвилюєтеся обоє, щоб викидень не повторився… – зітхнула. – Це ж заради вашого маляти… Лягайте, будемо робити УЗД. Тільки не плачте, будь ласка, зараз уважно поглянемо… Хвилинку… Живе ваше малятко, живе! Тільки бережіть його, поки трохи не зміцніє і не мине загроза викидня. Перекажіть чоловікові, що мусить стримуватися, аби не нашкодити своїй дитинці!
– Перекажу, перекажу! – запевняє жінка. – І близько його до себе не підпущу!
…Дві наступні пацієнтки – також вагітні, дякувати Богові, без особливих ускладнень.
Наступна подружня пара завітала уперше. Він – уже поважного віку, сивоголовий, мабуть, років п’ятдесяти, їй – на вигляд десь сорок. Як, виявилося, для обидвох – це другий шлюб, обоє мають дорослих дітей, тепер чекають першого спільного малюка.
– Це було дуже неочікувано для нас, – кажуть… Але якщо Бог послав… Словом, ми до вас на перше УЗД. Нам вас рекомендували наші друзі. І просимо неодмінно зробити нам фото!
Вона довго вдивлялася в екран, аби пересвідчитися в тому, що зараз буде змушена сказати цьому симпатичному подружжю.
– У вашого малятка є певні особливості… Не хвилюйтеся, але ви мусите пройти додаткові обстеження..
– Ми – далеко не юні батьки. І просимо вас бути з нами відвертою. У дитини якісь вади розвитку? – запитав чоловік, і було видно, що йому непросто стримувати хвилювання.
– Товщина шийної складки більше 3 мм…
– Що це? – безсило видихнула жінка, не взмозі впоратися із тремтінням всього свого тіла.
– Це… показник ймовірности синдрому Дауна. Але це лише ймовірність… Це ще не остаточний діягноз.
– Я знаю, що в батьків, яким за 40, частіше народжуються діти зі синдромом Дауна… – вона так і не може опанувати тремтіння свого тіла і голосу. – І знаю, що багато цих діток мають серцеві вади. Я боялася цього… Я думала про це… Але… це наша дитина… головне, щоб вона вижила…
– Значить, Господь вибрав нас на батьків цього особливого маляти, – каже він. – Хоч це… це… важко сприйняти відразу.
– Дякую вам, що ви… такі відповідальні батьки, – промовила Ліля. – Я готова дбати про вашу крихітку як лікар, поки вона в маминому животику. Сподіватимемося, що все в нас з вами буде добре.
– А ми вас візьмемо за хресну маму! – раптом каже чоловік, – Правда, сонечко?
– Правда! – жінка нарешті усміхнулася. – 3 вами я з малятком чуюся в безпеці.
«Такі слова замінюють горнятко свіжозмеленої кави!» – подумала Ліля, як за подружжям зачинилися двері.
Ледь устигла перевести подих, як до кабінету убігло, смішно перекочуючись, маленьке хлопченя.
– Пливіт! – і простягає букетик пролісків.
– Кажи: дякую! – підказує ззаду його мама.
– Дяк! – слухняно повторює малий, але його погляд вже зацікавлено вивчає гінекологічне крісло, породжуючи бажання видертися на нього.
– Отакий шибайголова! Тільки б десь видертися високо! Нині йому два роки, і ми прийшли, щоб подякувати вам. Пам’ятаєте, як усі довкола стверджували, що з полікістозом яйників мені годі завагітніти, а ви радили лікуватися, не зневірюватися… 10 років чекали… І ось!
Від пролісків пахне весною, і ці пахощі та смішне малюче «Дяк!» замінюють Лілі чергове горнятко кави, яку нині годі й випити, бо пацієнт за пацієнтом… А це вже, здається, той таємничий чоловік, що телефонував зранку…
– Доброго дня, я відразу до справи, – по-діловому каже він. – Моя дружина у вас на обліку. 16 тиждень. В 11 тижнів виявлені відхилення, що свідчать про ймовірність синдрому Дауна, здавали різні аналізи, у 16 тижнів, позавчора, Ви діягностували ще й ваду серця та інші відхилення… Такі діти нежиттєздатні, я про це читав. Мої знайомі доктори радять зробити аборт. Ви ж дружину заспокоюєте, і по суті, стримуєте від цього кроку. Все, мовляв, у Божих руках… Звичайно, не вам цю дитину виховувати… Я прошу, я вимагаю… переконати мою дружину позбутися цієї дитини. У мене вже є син від першого шлюбу.
– А думку дружини ви берете до уваги? – несподівано для себе різко запитала Ліля. – Чи ви самі все вирішуєте?
– Ну, у всякому разі, не ви тут маєте вирішувати! – не зостався в боргу відвідувач.
– Не я. – погодилася Ліля. – Тільки – ви з дружиною, батьки цього маляти. Я ж як лікар зобов’язана поінформувати про розвиток вагітности, стан маляти, можливі наслідки… Призначити відповідні обстеження і лікування. Але наполягати на перериванні вагітности я не можу і не буду. Як лікар, що давав клятву оберігати життя. Я завжди на боці життя. Тим більше, що і лікарі можуть помилятися у своїх висновках. Один Бог знає, життєздатна чи нежиттєздатна ця дитинка.
– Отже, ви відмовляєтеся переконати мою дружину перервати цю вагітність?
Ліля ствердно кивнула.
– Що ж, пошукаю іншого доктора. На вас світ клином не зійшовся, – він рвучко підвівся з крісла рушив до дверей.
– Почекайте… перед вами приходило одне подружжя. У них також другий шлюб. Це перша їхня спільна дитина. І також підозра на синдром Дауна. Їм було важко це чути. І я розумію їхній біль. І Ваш біль… Але… Це ж ваша кровинка… Медицина зараз стрімко розвивається, серцеві вади в немовлят успішно оперують, дітей із синдромом Дауна інтегрують у суспільство. Знаєте, їх називають сонячними дітьми, вони дуже світлі й щирі.
– Що ви про це знаєте? Не вам же виховувати таку дитину?
– І мені також… – раптом тихо говорить Ліля. – 15 років тому під час вагітности я в інституті спадкової патології також почула такий діягноз. Було важко… Але… виносила, народила… Із трьох моїх дітей – Катруся – мій найсвітліший промінчик.
– Вибачте, – раптом м’якне чоловік. – Я просто розгублений… Я боюся… Таке гидке почуття – цей страх. Досі я був упевнений у своєму житті, майбутньому, усе в мене йшло гладко, усе було під контролем…
– А, може, це малятко навчить вас трохи інакше дивитися на цей світ. Не бійтеся! Довіртеся Тому, хто подарував вам цю дитинку… Телефонуйте мені, як вам буде важко на серці чи захочете щось запитати. Я не вимикаю свій телефон навіть на ніч…
– Дякую! Ви таки незвичайна лікарка!
…Ну от і час додому. Уже Катруся зачекалася. Старші двоє заклопотані своїм університетським життям, а ця найменша донечка-сонечко з нетерпінням чекає маму з роботи.
Її обійми такі солодкі, її посмішка така сонячна.
Вона допомагає мамі роздягнутися, вішає її плащ і тягне на кухню, де чути спокуслививі пахощі свіжозмеленої кави. І звідки вона знає, що її заклопотаній матусі так і не вдалося за цілий робочий день випити тієї кави?
