Притчі 
Зазвичай вони засинали на відстані, але, з’єднавши під ковдрами руки, і їхні пальці спліталися на кордоні ліжок. Сьогодні Оля відвернулася, спорудила зі своєї ковдри захисний кокон, трохи пововтузилася й завмерла. Юра дивився на неї крізь вії, вдаючи, що теж спить. Простягнути руку так і не наважився.
Щось тривожне й нездорове повисло над ними. Сон не йшов. Кожен думав про своє. Це «своє» було варіацією на тему колись спільного, яке раптом ніби впало, розкололося й розсипалося, і побігли мурашки по серцю. Так буває, коли сидиш довго на нозі, підібгавши її під себе, потім устанеш, а вона ніби не своя. А вже як підуть ці мурашки, то бережися!
Юра зітхнув і теж відвернувся, замотався у свій кокон. Заплющивши очі, він знову бачив її насуплені брови, відчував, як вислизнула з його руки її прохолодна долонька, ніби знову почув «Я сама!», вимовлене разів п’ять за день у відповідь на його спроби допомогти. Вся вона була після хвороби якась не така. І не тому, що схудла і на щоках не було колишнього рум’янцю. Чужа якась стала, ніби підмінили. Після всіх хвилювань, пережитих за її відсутності, такого не можна було й очікувати.
Оля теж не спала. Заплющивши очі, вона вивчала зміни в собі, ніби обережно пробувала на смак нову страву. Здавалося, Юрко був із нею завжди, вона не могла згадати, коли вони познайомилися, це було так звично й природно, як і те, що після ночі приходить день. Він був ніби частиною її самої, їм не треба було нічого один одному пояснювати. І іншим не треба було, бо всі навколо звикли, що вони разом.
Але тепер щось у ній змінилося. Теплі стосунки, любов, яку вони, без сумніву, відчували один до одного, чомусь стали лише тлом для нового почуття, цікавого, дивного її почуття… до іншого. Їй було боляче бачити, що Юра сумує і нічого не розуміє, було самій огидно засмучувати його, але звична його турбота вже здавалася зайвою, надокучливою, їй хотілося залишитися на самоті, думати про своє, мріяти, прислухатися до себе… На його «Ольцю, що з тобою?» вона наговорила грубощів: «Не твоє діло!» – і тут же почервоніла від сорому й жалю до нього, але вирвала долоню з його рук і пішла геть. А що вона може сказати? Вона й сама нічого не розуміє, і собі не може відповісти, що з нею відбулося під час хвороби.
Коли лікар прийшов на виклик уперше, температура була такою високою, що Оля мало чого розуміла. Запам’ятала лише, що він був дуже високий на зріст, із добрими очима, і руки його були теж добрими. Коли він пішов, їй стало легше, хоча призначене лікування ще й не почалося. Оля заснула й проспала майже добу.
У другий його візит вона вже не лежала в ліжку, придивлялася до всього, що він робить, прислухалася до слів. Мама вже не так хвилювалася, але детально розпитувала, що їм варто робити далі. А Оля раптом, сама не знаючи чому, запитала:
– А у вас дружина є?
– Ні, – усміхнувся добрими очима лікар, і на щоці його з’явилася точно така, як в Олі, ямка.
– А чому?
Мамині брови злетіли вгору, вона розвела руками, але не встигла нічого сказати, як лікар серйозно відповів:
– На тебе чекаю.
Оля округлила очі, потім раптом сховала їх за віями, спалахнула й нічого не відповіла. Мама усміхнулася, знизала плечима й теж промовчала. На цьому розмова закінчилася, лікар залишив призначення й пішов лікувати інших, а Оля втратила спокій.
Вона слухняно доліковувалася, уважно розглядала себе в дзеркало, усміхалася, перебирала в пам’яті всі деталі обох його візитів, мріючи про той день, коли треба буде йти в поліклініку по довідку. Справи пішли на поправку, але в довгоочікуваний день виявилося, що прийом веде інший, а цей на лікарняному.
Оля не очікувала, що лікар і сам може захворіти. Так її підвести! А може, він заразився від неї? Або від когось іще? У нього така небезпечна, важка робота… Він такий чудовий, добрий, високий… З ямочкою…
Напевно, вони все-таки заснули, думаючи кожен про своє. Коли прокинулися, руки їхні були знову сплетені пальцями, як зазвичай. Юра розплющив очі й широко всміхнувся. Оля теж розплющила очі, насупила брови й висмикнула руку.
– Я, звісно, не знаю, мамочко, що там у вас або в них сталося, але ваша Оля після хвороби Юрка й близько не підпускає, хоча здалеку кидає оком на його страждання. Ось увесь тихий час пролежали спинами один до одного. Я би про кого іншого й не помітила, але ж ваші, весь садочок знає, як сіамські близнюки, не розлий вода завжди були. Скрізь разом. Он навіть на шафці напис «ОЛЯ тире ЮРА».
– Це не тире. Це мінус, Віро Петрівно! Мам, не треба мене лаяти, я сама нічого не розумію. Як важко дорослішати… Скоріше б уже! А тут ще до школи вступати… А потім стільки років іще вчитися… Як я це витримаю?!
