Острів

На острові майже не росли дерева. Це була суха земля, кам’яниста, і кози ледве могли знайти якусь траву, щоб поскубти. З моря підіймалися красиві великі камені, їхній колір змінювався під впливом сонячного світла – від ніжно-рожевого до персикового, потім до блідо-зеленого, бузкового й темно-фіолетового, і зрештою, вибухав помаранчевим тієї миті, коли сонце опускалося в море, забарвлюючи його в темно-вишневий. На світанку блідо-блакитне небо здавалося таким високим і незбагненним, що зачаровувало кожного, хто дивився на нього.

Та жінки на острові не часто дивилися вгору, хіба що коли схвильовано визирали за дощем. Їм треба було працювати. Харчів бракувало, тому працювали багато і невтомно, щоб вони та їхні діти могли вижити. Чоловіки щоденно вирушали в море на своїх рибальських човнах. Діти пасли кіз і бавилися на сонці у свої дитячі ігри із камінцями.

Того дня жінки поверталися від струмка в ущелині додому, у село, із великими глеками на голові.

Марія все ще була сильною жінкою, але вже не такою молодою, як більшість жінок, і мала докладати зусиль, щоб не відставати від них.

Того дня жінки особливо раділи, бо за кілька днів у селі мало бути весілля. Маленькі дівчатка вистрибували навколо старших і не вгавали: “Я піду на весілля… я піду на весілля… У мене будуть стрічки у волоссі… Я буду їсти трояндове варення… трояндове варення ложкою…”.

Матері сміялися, і одна з них жартома промовила: “Звідки ти знаєш, що я візьму тебе на весілля?”.

Дитинча збентежено витріщилося.

“Ти мене візьмеш, візьмеш, візьмеш…” І воно вчепилося в Марію, вимагаючи: “Вона ж дозволить мені піти на весілля? Скажи, щоб дозволила!”.

А Марія усміхалася і лагідно проказувала: “Думаю, що дозволить, серденько”.

І всі жінки весело сміялися, бо того дня усі були щасливі і збуджені від передчуття весілля.

“Ти коли-небудь була на весіллі, Маріє?” – спитало дитинча.

“Вона була на своєму”, – засміялася одна з жінок.

– Я не кажу про твоє. Я кажу про чиєсь весілля з танцями, смаколиками, варенням з трояндових пелюсток і медом.

– Так, я була на весіллях, – усміхнулася Марія. – Я пам’ятаю одне весілля…дуже добре…колись давно…

– Із трояндовим варенням?

– Здається, що так. І ще там було вино… – Її голос стишився, коли вона почала пригадувати.

“А коли вино забракне, ми мусимо пити воду, – сказала одна жінка. – Так завжди трапляється!”

“На тому весіллі ми не пили воду!” – голос Марії прозвучав впевнено і гордо.

Інші жінки поглянули на неї. Вони знали, що Марія прибула сюди зі своїм сином здаля, вона нечасто розповідала про своє життя, і для цього була дуже вагома причина. Вони знали, що не варто її розпитувати, але ж людям рота не затулиш, і ось раптом якась старша дівчинка стулила губи трубочкою і заговорила, дражнячись, як папуга:

“Кажуть, у тебе був син. Він був страшний злочинець, і його стратили. Це правда?”.

Жінки намагались зацитькати дівчинку, але Марія відповіла їй, дивлячись прямо перед собою: “Ті, що так кажуть… мабуть, їм видніше…”.

“Але ти так не вважаєш? – допитувалась дівчинка.

Марія мить подумала, а потім сказала: “Я не дуже розуміюся на тому, що зле, що добре. Я невчена жінка. Мій син любив людей однаково – поганих і добрих…”

Вони вже дійшли до села і розділилися, щоб вирушити до своїх домівок. Марія жила найдальше, у кам’яному будиночку в самому кінці вулиці.

– Як твій син? Усе добре, сподіваюся? – ввічливо запитала одна із жінок.

– Так, усе добре, дякувати Богові.

Щоб згладити ту розмову, що сталася дорогою, жінка м’яко промовила: “Ти маєш пишатися тим сином, якого маєш зараз. Ми усі знаємо, що він є Святою Людиною. Кажуть, він має видіння і розмовляє з Богом”.

“Він добра людина, – відказала Марія. – І справді, він дуже побожний”.

Вона пішла своєю дорогою, а жінки ще якусь мить дивилися їй услід.

– Вона добра жінка.

– Так. Вона не винна, що той інший син став на криву стежку.

– Таке буває. Ніхто не знає чому. Але їй пощастило з цим сином. Інколи на нього сходить Дух, і тоді він пророкує гучним голосом. Кажуть, його ноги піднімаються над землею, а опісля він довго лежить, як мертвий.

Вони всі закивали головами і радісно погодилися, що мати таку святу людину серед них – це чудово.

Марія пішла до маленького кам’яного будиночка і поставила глек з водою на землю. Вона глянула на чоловіка, котрий сидів за грубо витесаним столом. Перед ним лежав сувій пергаменту, і він схилився над ним, пишучи щось, зупиняючись час від часу, напівзаплющивши очі, наче в трансі…

Марія рухалася обережно, щоб не потурбувати його. Вона почала готувати обід.

Чоловік вирізнявся особливою красою, але був вже немолодим. У нього були вишукані риси обличчя і проникливі очі, для яких духовний світ був таким же реальним, як і матеріальний. Його рука ледь випустила перо з пальців, і здавалося, він потонув у думках, не ворушачись і не розмовляючи, нечутно дихаючи.

Марія поставила тарілки на стіл.

“Обід готовий, сину…”

Як людина, яка наче щось почула здаля, він нетерпляче струснув головою.

“Видіння… таке близьке… – пробурмотів він. – Так близько… Коли, ох, коли?”

– Ходи сюди, сину, поїж.

Він похитав головою, відмовляючись.

– Є інший голод, інша спрага! Пожива духа… Жага справедливости…

– Але тобі треба поїсти. Ради мене. Ради своєї матері.

Вона ніжно вмовляла і картала, і зрештою він вийшов зі свого заціпеніння й лагідно всміхнувся до неї.

– Мені треба їсти, щоб ти не сердилася?

– Так. Бо розсерджуся.

І він їв, щоб вона не сварилася, майже не помічаючи того, що було в тарілці. А потім спохопився і запитав:

“З тобою усе гаразд, люба мамо? У тебе є все, що потрібно?”.

“У мене є все, що потрібно”, – відповіла Марія.

Він задоволено кивнув і знову взявся за перо.

Прибравши зі столу, Марія вийшла надвір і стояла, дивлячись на море. Вона склала долоні докупи і схилила голову. Стиха промовляла до себе:

“Чи я зробила все, що могла? Я така нетямуща. Я не завжди знаю, як прислуговувати цьому Божому чоловіку. Я перу його білизну, готую йому їжу, приношу свіжу воду і мию йому ноги. Але більше я не знаю, що робити”.

І як вона стояла там, її тривога потроху вщухла. До втомленого лиця повернувся спокій.

Внизу до кам’янистого берега пристав човен. Це не був звичайний рибальський човен, бо він здіймався високо над водою; носова частина була прикрашена багатою різьбою. Із човна зійшли двоє чоловіків, і місцеві рибалки, що саме лагодили сіті у воді, підійшли до незнайомців.

Двоє чоловіків ввічливо пояснили, чому вони прибули сюди.

“Ми шукаємо острів, на якому, кажуть, живе Цариця Небесна”.

Старі рибалки похитали головами.

“Такого тут точно немає. Такої святині, як ви описуєте, у нас нема”.

“Може, ваші жінки щось знають? – наполягав один із прибульців. – Жінки інколи тримають у таємниці такі речі”.

“Спитайте, якщо хочете. Один із нас піде з вами і покаже вам селище”.

Незнайомці пішли з рибалкою в село. З хат повиходили жінки. Вони були схвильовані й зацікавлені, але усі, як одна, похитали головами, кажучи: “Жодна Богиня не має тут свого вівтаря, на жаль! Ані біля нашого Джерела, ні деінде”.

Вони розповіли гостям про інші святині неподалік, але це було не те, чого ті шукали.

“Але ж ми маємо тут, у селі, Божого чоловіка, – раптом згадала одна з жінок не без гордощів. – Він – сама шкіра і кістки, і постить весь час, коли його стара мати це дозволяє”.

Проте незнайомці не шукали за Божим чоловіком, хоч би яким святим він був.

“Принаймні запитайте в нього, – наполягала одна жінка. – Він може щось знати про те, що вам потрібно”.

І ось вони пішли до будиночка Божого чоловіка; але він увесь був поглинутий своїм Видінням і якийсь час навіть не чув, що вони говорять до нього.

А потім він розсердився і сказав: “Не йдіть на манівці за своїми поганськими Богинями. Ані за вавилонською блудницею, ні за гидотами фінікійців. Є тільки один Відкупитель, і це Син Бога Живого”.

Отож прибульці пішли геть, але матір Божого чоловіка потайки побігла за ними.

“Не гнівайтеся, – благала вона. – Мій син не мав на думці бути неввічливим з вами; але він такий чистий і такий святий, що думками увесь там, нагорі, далеко звідси. Він – добра людина і хороший син для мене”.

Гості радо розговорилися з нею.

– Ми не образилися. Ти хороша жінка і маєш гарного сина.

– Я – звичайна жінка, – відказала вона. – Але мушу вам сказати, що не слід вірити у всіх цих Афродит і Астарт чи як там їх ще. Є тільки один Бог, наш Отець на небі.

– Ти кажеш, що ти звичайна жінка, – сказав один із гостей. – Проте хоча твоє обличчя старе і пооране печаллю, на мою думку, воно дуже красиве. У свій час я був підмайстром у скульптора і розуміюся на цьому.

Марія, здивована, промовила: “Можливо, колись давно воно справді було красивим – коли я плела різнобарвні килими в Храмі або коли наливала своєму чоловікові вино в майстерні і тримала свого первородного сина у своїх руках. Але зараз…”

Та старий скульптор похитав головою.

– Краса захована глибше, під шкірою, – наполягав він. – У самому серці. Тому я кажу, що ти красива жінка, можливо, навіть красивіша зараз, аніж коли ти була молодою дівчиною. Прощавай, і хай благословить тебе Бог.

Незнайомці попливли геть на своєму човні, а Марія повернулася до свого дому і до свого сина. Поява цих незнайомих людей стривожила його. Він ходив вперед-назад, від терзань стискаючи свою голову руками. Марія підбігла до нього і обійняла.

“У чому річ, любий сину?”

Він застогнав: “Дух покинув мене… Я спустошений… спустошений… Я втратив відчуття Бога – радости від Його присутности”.

Тоді вона втішала його, як багато разів до цього, кажучи: “Інколи так має бути – ми не знаємо чому. Це наче морська хвиля. Вона відпливає від берега, але завжди повертається, мій сину, вона повертається”.

Та він вигукнув: “Ти не знаєш. Ти не можеш зрозуміти… Звідки ти можеш знати, як це – бути пройнятим Духом, котрий підносить тебе вгору до слави Божої!”

І Марія покірно відповідала: “Так, це правда. Такого, мабуть, я ніколи не відчувала. У мене зараз тільки деякі спогади залишилися…”.

“Спогадів недостатньо!”

Проте Марія твердо відказала: “Для мене – достатньо!”.

І вона пішла до дверей, і стояла там, дивлячись на море, де човен із незнайомцями зникав на обрії…

І коли вона там стояла, у ній народилося якесь сподівання, якась радісна раптова надія. Вона мало не пішла до моря знову, але зупинилася, бо знала, що незабаром буде потрібна своєму синові. Так і сталося. Він раптом затремтів, тіло почало викручуватися, зрештою кінцівки оніміли, і він упав на землю, і лежав наче мертвий. Вона вкрила його теплою ковдрою і між уста вклала шматок тканини на випадок, якщо конвульсії повернуться. Та він лежав не ворушачись, навіть не знати було, чи він дихає, чи ні.

Марія вже знала, що він лежатиме так багато годин поспіль, і вона вийшла на берег, до моря. Усе довкола огортала темрява, на небо виплив місяць.

Марія стояла там, насолоджуючись лагідною вечірньою прохолодою. У голові були спогади з минулого, втеча в Єгипет, теслярська майстерня, весілля в Кані…

І знову в душі з’явилося те саме радісне сподівання.

“Може, – подумала вона, – може, час уже настав”.

І вона поволі пішла вниз до моря…

Місяць піднявся високо – і на воді з’явилася срібна стежка. Коли світло засяяло яскравіше, Марія побачила човен, що плив до берега.

Вона подумала: “Ті гості знову повертаються”.

Проте це були не вони. Вона побачила, що це не той багато різьблений корабель, на якому прибули іноземці до їхнього селища. Це був вбогий, грубо витесаний рибальський човен – такий, який вона бачила усе своє життя…

І тоді вона зрозуміла – вона вже була впевнена… Це був його човен, і він приплив нарешті за нею, щоб її забрати з собою…

Вона побігла, спотикаючись і ковзаючи на гострому камінні. І прибігши до краю води, схлипуючи і задихаючись, побачила трьох чоловіків, що вийшли з човна в море і йшли по воді, сріблястою стежкою їй назустріч.

Він наближався все більше й більше… і ось вже… його руки пригорнули її до себе. Слова лилися з неї потоком, бо вона хотіла так багато розповісти.

“Я чинила, як ти мене просив – я доглядала за Іваном – він був мені наче син. Я не дуже тямуща, я не завжди розумію його високі думки та його видіння, але я готувала йому смачні страви, мила йому ноги, піклувалася і любила його… Я стала для нього матір’ю, а він став мені сином…”

Вона збентежено вдивлялася в його обличчя, ділячись з ним.

– Ти виконала все, про що я тебе просив, – лагідно промовив він. – А тепер повертаймося зі мною додому”.

– Але як я дійду до човна?

– Ми разом підемо по воді.

Вона глянула на море.

– А ті люди, о так, я бачу – це Симон і Андрій, чи не так?

– Так, це вони. Вони хотіли прийти за тобою теж.

– Які щасливі, ох, які щасливі ми будемо! – вигукнула Марія. – Пам’ятаєш той день, коли було весілля в Кані?

І йдучи разом з ним по воді, вона розповідала своєму синові про все, що трапилося з нею в житті і навіть про двох незнайомців, що припливали того дня, шукаючи “Царицю Небесну”. І як це було кумедно!

“Вони не схибили, – відповів її Син. – Цариця Небесна була тут, на острові в той час, але вони її не впізнали…”

І він глянув на втомлене, постаріле, красиве обличчя своєї матері та м’яко повторив: “Ні, вони її не впізнали, коли дивились на неї!”.

***

Вранці Іван прокинувся і піднявся з долівки. Це був Господній День, неділя, і він одразу відчув, що це буде великий день у його житті!

Дух злинув на нього…

Він узяв перо і почав писати:

• «І побачив я нове небо і нову землю… І почув я гучний голос з неба, який говорив…» (Одкровення 21:1,3).
• «Я є Альфа й Омега, початок і кінець…» (Одкровення 1:8).
• «І  ось, живий на віки віків, амінь; і маю ключі пекла і смерті…» (Одкровення 1:18).
• «Ось, прийду скоро, відомщення Моє зі Мною, щоб воздати кожному за ділами його…» (Одкровення 22:12).

Зміст