Притчі 
І все в той день здавалося не таким. Усміхатися не хотілося, плакати не моглося. Вона пішла до бабусі забрати теплі пампушки з варенням. Не для себе, для рідних, для того, щоби трішки пройтися. Вона взагалі такими от продуктами, домашніми радостями, не так часто себе й тішила. Вийшла на вулицю і ледь не осліпла від яскравого сонячного світла, що відбивалося від снігу, який маленькими острівцями лежав серед зеленуватого океану молодої травички.
Від того світла вона розічхалася, розплакалася й наосліп почовгала до бабусиної лимонного кольору хатинки. Дивно, але настрій почав покращуватися. Вона взяла свій потертий телефон і набрала номер друга. І хоча він був занятий, сказала, що їй потрібна компанія, бо навушники залишилися вдома. Він терпляче слухав про вчорашній вечір, вони, як завжди, щиро сміялися зі взаємних дотепів.
Завершила розмову з відчуттям легкої досади від того, що не могла сказати цьому другові, як насправді не по-дружньому його любить. Не могла, бо не хотіла ставити на карту їхні прекрасні й теплі стосунки.
Прийшла до бабусі. Усілася на кухні. Бабуся Віруся розмовляла по телефону із заокеанською подругою, з якою навчалася ще в технікумі, але от змогла зберегти той теплий промінчик їхньої дружби. Бабусине обличчя осяювала щира усмішка, вона говорила слова любові, згадувала, як було тепло в їхній невеличкій хатинці в маленькому Галичі – завжди тихо й спокійно, а ще чисто-чисто. Але красномовнішими сяяли її, сповнені вдячності, очі. От би змогти хоча б щось пронести так через життя…
Бабуся це вміла. Не лише дружбу. А й кохання – справжнє, з першого погляду, і вічне, яке перетерпіло все. Жаль, бабуся не видала якогось посібника, де б виклала свою мудрість і, можливо, якісь хитрощі.
Та вона ніколи не давала порад. Щось радила, але, наштовхуючись на найменший опір, одразу починала висловлювати сумніви стосовно своєї ж поради. Завжди казала, що все буде так, як має бути.
Паралельно з розмовою по телефону бабуся заварила каву. У старій кавоварочці, яка вже декілька разів ремонтувалася. Кава з неї виходила не найкраща, але от на бабусиній затишній кухні завжди смакувала з великого такого горняти.
Рука потягнулася вже за четвертим пампушком, наче з картинки змальованим. А в думках не було нічого про фігуру.
Може, такі миті і є щастям?
Бабуся закінчила свою теплу розмову й тихенько промовила: «Запроси свого друга на пампушки». І внучка вперше беззастережно послухалася. Набрала есемеску.
Відповіді не було. Кава в горнятку вистигала, та душу зігрівала розмова. У двері дзеленькнули, на порозі стояв він зі своєю неповторною усмішкою: «Відмовитися не міг. Хоча плани були інші». Подарував бабусі квіти, а вона йому – свій щирий усміх.
Мабуть, вона фея. Добра фея. Яку слід слухатися.
А може, секрет, в її імені? Може, вона просто все життя вірить? І цю її віру сумнівам піддавати не треба.
