Притчі 
Я не вірю в збіг обставин та випадковості.
Я вірю в Бога та дива. Я вірю, що навіть мураха ніколи не потоне випадково.
А чи вірите ви в дива?
Потрібно вірити. Справді. Це дуже цікаво – вірити в дива та чари. Мій друг, Андрій, вірить.
Однієї літньої днини Андрій гнав своє авто з Києва до Львова. Поспішав. День народження мами. Ювілей.
Нещодавно помер батько. Як він любив маму! А трішечки не дожив… Тому цього дня до мами прямувала вся рідня. Підтримати і привітати.
Шлях Андрія пролягав через Олесько. Андрій любив зупинятися в цьому місті, гуляти біля замку. Часто піднімався парком на старий вал, до стін і вдивлявся в безмежну панораму: жовте поле, синє небо…
Цього разу на одній зі старовинних вуличок Олеська Андрій помітив антикварну крамничку. Зайшов.
У магазинчику тихо. М’яко світять лампи. На стінах – картини, срібні та золоті монети виблискують під склом вітрини. Старовинні меблі. На широкому дубовому столі – порцеляновий посуд, а поміж ним – сяє красень патефон. Аж вбирає погляд. Андрій підійшов до нього, торкнувся пальцями золотої труби.
– Цікавитесь? – звернувся до Андрія високий чоловік у синій сорочці. Він курив люльку й усміхався.
– Дозволите послухати? – запитав Андрій. – Раніше в нас був такий. Давно.
– На жаль, цей не працює. Зламався, – промовив чоловік і з шумом видихнув нову порцію вишневого диму – Але! Два дні тому мені привезли інший, цієї ж марки. Справний. Звук ідеально чистий. Якщо ви цінуєте подібні речі – вам пощастило. Я недорого віддам. Нині такі апарати – рідкість! Але ж і шанувальника зустрінеш нечасто. Я принесу.
За хвилину продавець поставив на стільницю патефон. Завів. Платівка Свиридова. До літньої спеки увірвалася «Заметіль».
Андрій швидко купив патефон. Не вагався, не торгувався. Вийшов на ґанок крамнички, поки загортали покупку, та подзвонив рідним до Рівного. Вони зберігали старі сімейні платівки. Попросив прихопити кілька для мами. Устиг.
Коли приїхав у гості, швиденько зачинився в кімнаті та перебрав платівки. До серця припала маленька, сувенірна з надписом: «Вітання із Ялти!» Раніше на таку платівку можна було записати пісню та зробити подарунок. Саме її Андрій обрав. Можливості послухати не було. Так праглося зробити сюрприз – і Андрій вирішив ризикнути. Коли всі гості зібралися за святковим столом і пролунали перші віншування – він виніс патефон.
– Мамо, я вирішив зробити тобі такий подарунок, – Андрій зазирнув у мамині очі: вони сяяли. – Ти розповідала, як молодими ви з татом танцювали під звуки патефона. Давай поставимо платівку. Я обрав цю. На жаль, не встиг послухати, але мені здається, що вона гарна.
Андрій опустив голку на платівку. За кілька секунд пролунав знайомий голос – голос батька.
– Вітаю тебе, моя любове! Вітаю тебе, наша мамо! Ми з малим тобі шлемо наші вітання із Ялти та даруємо цю гарну пісню! Будь завжди щасливою! Ми любимо тебе! Я та Андрій.
Далі пролунала пісня Юрія Візбора «Ты у меня одна».
Андрій закусив губу. Мама плакала.
– Мамо, вибач мені, я не знав, що то за платівка. Не пам’ятав, – тихо сказав Андрій та присів поруч.
– Та що ти, синочку?! Що ти! Дякую тобі. Мені дуже приємно, – відповіла мама. Вона змахнула сльози та наче помолодшала. – А давайте ввімкнемо вальс!
Гості знайшли та поставили платівку. Завели патефон, опустили голку. Тиша… Патефон не грав. Зламався? Спробували ще раз і ще. Жодного звуку.
Через кілька днів Андрій повертався до Києва. Знову заїхав до Олеська та зайшов в антикварну крамничку. Поруч із ґанком у кріслі-качалці пив каву той самий вишневий чоловік у синій сорочці. Він побачив Андрія. Підскочив назустріч, притискаючи руки до грудей:
– Пробачте мені! Заради Бога, пробачте! Продавець помилився, загорнув вам несправний патефон, той перший. Я коли побачив, мені аж недобре стало. Серце заболіло. А ви поїхали! Мені так незручно. Пробачте! Зараз поміняємо.
