Притчі 
– Тату, яку колискову мені співала мама, часом не пам’ятаєш?
– Колискову?.. Щось про котика, здається… Про сіренького…
І чому вона про це запитала?.. Хм… Ніна вже сім років як на тому світі, а дівчата все частіше згадують та розпитують різні дрібнички про матір… Микола важко зітхнув, відклав убік ранкову газету і, вийшовши на веранду, закурив цигарку. Щоразу, затягуючись їдким димом, мружив очі, і це означало, що подумки він десь дуже далеко, можливо, там, де він ще молодий, сповнений сил щасливий чоловік красивої жінки та батько двох маленьких доньок.
Ось незабаром відпустки доньок добіжать кінця, і роз’їдуться вони з онучатами по своїх містах, залишивши йому солодкий спомин їхнього перебування в батьківському домі. Колись весела хата, сповнена дитячого сміху, знову стане пусткою, де нікому й слова промовити, окрім пса та котів… Роз’їдуться… І коли тільки встигли повиростати? Юля, старша донька, уже давно покинула батьківське гніздо, вивчилася на економіста, живе в обласному центрі, має сім’ю, двійко діток, а от молодша… Татова доця… Усе якось не так у неї, як хотілося бачити батькові, – ні чоловіка, ні дитини, хоча вже давно за тридцять, добре, що хоч живе в столиці, – у великих містах тепер це модно «з ранку до світанку» висиджуватись на роботі, мовляв, робити кар’єру, а сім’єю не перейматися. Добре, що в місті, бо в селі вже точно ніхто не глянув би на неї – стару дівку, коли не «бабцю», окрім якогось непутящого розлученого та ще й питущого, – господарі довго самі не засиджуються.
Так розмірковував про життя сивий чоловік, ще не такий старий, аби після смерті дружини на собі поставити хрест. І багато молодиць ледь не самі сваталися до Миколи, мовляв, укупі легше й старість зустрічати, але не для нього це все… не для нього. Та, з якою мріяв до старості дожити, залишиться в його пам’яті молодою білявою жінкою, інколи запальною, але життєрадісною й веселою. Це і є любов усього життя. От шкода лише, що не встиг багато сказати він своїй Ніні, мало говорив про те, що любить, цілував нечасто… Шкода… І не повернеш нічого назад. Анічогісінько…
– Олесю, щось потрібно купити? Бо куриво закінчилося, то йду до лавки, – прокашлявшись, запитав Микола в молодшої доньки.
– Хіба що свіжого хліба візьми, бо твої онучата вже майже весь курчатам потеребили, – усміхнулась та.
Вечеряли надворі. Це вже родинна традиція – у літню пору сідати за стіл під великим виноградником. У саду чути цвіркунів, небо ніби вкрилося зоряним простирадлом, і нарешті після денної спеки настала легка прохолода. Дівчата наготували різних смачних наїдків – усе старалися, щоби хоч трішки татусь поїв варених страв, бо його жартівлива відмовка, мовляв, від сала й хліба ще ніхто не вмер, доньок лише засмучувала. Після вечері Олеся з Юлею навіть поспівали трішки, тихо-тихо, так, аби було чути акомпанемент цвіркунів.
Затим Юля пішла вкладати дітей спати, а Олеся пригорнулася до тата, тицьнувшись носом у комірець його прокуреного старого піджака. І так їй добре було, так затишно, вона відчувала себе знову маленькою дівчинкою, для якої тато – добрий чарівник, сидячи на горгошах в якого наче дістаєш до маківок дерев…
– Тату, заспівай мені мамину колискову. Ту, що про котика… Про сіренького…
– Ото вигадала! По-перше, я її не пам’ятаю добре, а по-друге, я ж співаю лише після чарки, – спробував віджартуватися Микола.
– Ну, тат… Ну, будь ласочка…
– Гаразд, – і чоловік почав тихенько наспівувати хрипкуватим голосом: «Котику сіренький, котику біленький, котку волохатий, не ходи по хаті…»
– Тату, я вагітна, – дивлячись у темряву, ніби відрубала Олеся.
Якийсь час було чути лише цвіркунів.
– Доцю…– опанувавши себе, промовив батько якось лагідно і протяжно, як колись… як до дитини. – Це я маю зараз бути на десятому небі від щастя, та й радісно ніби. Але ж…
– Що «але ж»? – продовжуючи дивитись кудись у темні кущі, запитала Олеся.
– А хто батько? Чому я з ним не знайомий? І як то воно так, без весілля чи хоча б просто одруження?
– Ми з ним не разом. Тобто ми не зійшлись характерами, – якось жвавіше відповіла Олеся з нотками хвилювання в голосі.
– Як то у вас, молодих, усе нині просто: не зійшовшись, розійшлися, бо не зійшлися! А дитя нагуляне. Принаймні, так люди казатимуть, бо їм усе одно. Людям усе одно! – ледь не плачучи, скоромовкою говорив Микола. – Усе одно, чи було у вас кохання, чи характерами не зійшлися, а дитя цькуватимуть безбатченком. І як то, без тата?.. Як сама роститимеш? Я, звичайно, допомагатиму, але ж і я не вічний, доню.
– Тату, ніхто нікого зараз уже цим не цькує. Часи інші. Мені вже тридцять шість років. Скільки ще чекати, щоб і весілля, і біла сукня, і перстень із діамантом? Скільки? Чи мені надіти налигач на шию першому-ліпшому – і до рагсу? А дитя… Воно моє. Буде в цьому світі в мене маленька кровинка. Ти ж теж цього хотів!
– Хотів… Хотів, доцю. Усе буде добре. Пробач мені, старому, що напав, як шуліка. Була б мама жива, то дала б тобі якусь пораду як жінка жінці, а так тримайся Юлі, доцю, бо ви – сестрички, маєте допомагати одна одній, – мовив Микола, погладжуючи натрудженою шорсткою рукою Олесину голову.
Ось і промайнули останні дні Олесиної та Юлиної відпусток – час їхати по домівках, повертатися в уже звичне русло міського життя. Картаті здоровенні торби ледь не репнуть від напакованих харчів – усе домашнє, усе свіже… Допоки чекали сільського автобуса, що їхав у район, гомоніли про се, про те.
– Ти ж, Юльцю, допоможи з валізами Лесі, проконтролюй, щоб усе здала в багаж. На Київ же автобус першим відправляється, – хвилювався Микола.
– Аякже! Посаджу я твою манюсіньку доцюнечку в автобус. Не хвилюйся, – жартома відповіла Юля, – я ж у шістнадцять уже була дорослою, а Леська й у сорок залишиться для тебе писклям.
– А ти, Олесю, не вигадуй – їж як слід, спи багацько й менше думай про дурниці! Тобі хвилюватися не можна – потрібно самій бути здоровою та козака здорового народити. Я там у газетку примотав свіжої м’яти, як приїдеш додому – посуши…
– Тату, ну я ж дійсно вже не маленька й дам собі раду! – мовила Олеся.
– Ага! Не маленька!..
Ось і під’їхав жовтий автобус із великими круглими очицями-фарами. Групка бабусь, що тримала в руках великі плетені корзини, одна поперед іншої, сварячись і штовхаючись, пробивалась до дверей. Нарешті дівчата й малеча теж зайшли до автобуса.
– Тат, я зателефоную, як доїду! Бережи себе!
– Татусю, я люблю тебе! Зідзвонимось!
Автобус поїхав, укривши чоловіка густою курявою. Сивий чуб міцно приліпився до спітнілого чола, сухі губи вкотре припали до цигарки… Він ішов бруківкою, а радше, ноги самі несли його до осиротілої сільської хати, а у вухах щокроку відлунювало: «Сам. Сам. Сам. Знову сам…»
Закінчилося спекотне літо, швидко збігла плаксива дощова осінь, настала зима… Справжня зима зі снігом та заметами, хуртовинами й ожеледицею. Микола ледь не щодня телефонував Олесі, нагадуючи, щоби без потреби зайвий раз надвір не виходила, аби не посковзнулася та не покалічилася. Час летів – і лютий теж добігав кінця. У повітрі відчувався подих весни, кучугури снігу безжально танули, аби земля знову зародила зеленим пишноцвіттям і соковитою травою. Природа, мов пташка Фенікс, укотре відроджувалася, даючи новий початок усьому живому…
Однієї березневої холодної ночі Олеся стала мамою – у неї народилась донечка, маленька крихітка, найрідніша в цілому світі.
– Тато, таточку! Доброго ранку! Ти вкотре став дідусем – я цієї ночі народила тобі внучку.
– Олесю, дочечко моя! Боже! Радість яка! – Микола, не тямлячи себе від щастя, щебетав у мобільний телефон, витираючи рукою чи то сльози, чи якусь смітинку з ока.
Чоловік святково вдягнувся і жвавою ходою йшов по селу. Він сьогодні мав зробити велике діло – купити подарунок для малої внучки. Покійна Ніна, пам’ятається, Юлиним діткам купувала пелюшки, брязкальця, та зараз, кажуть, у пелюшки ніхто вже дітей не сповиває, а в сільському магазині й вибір невеликий…
– Купіть ось цю ковдрочку. І тепла і яскрава. Дивіться, який гарний заєць намальований! – усміхаючись, мовила продавчиня.
– І справді гарна ковдра. Запакуйте. І оте брязкальце, будь ласка, теж.
Через декілька днів Микола, прокинувшись серед ночі, почав збиратися на Київ. Сусідського хлопця попросив підвезти його до районної автостанції, бо вдосвіта відправляється перший автобус, а після обіду Олесю з малою Соломійкою виписують із пологового будинку.
Квіти чоловік купив уже на вокзалі в Києві. Тюльпани, гарні такі, весняні… Кажуть, із самої Голландії привезені, мабуть, тому-то й коштують майже, як і ковдра для малої онуки.
Біля пологового будинку Микола тупцював годину, і як важко йому було стримуватися, щоби не закурити, – але ж ні, не можна, щоби не дихати на його дівчаток нікотином. Поряд із Миколою з півгодини витанцьовував на холоді молодий чоловік, який привернув його увагу, бо тримав у руках точнісінько такі ж тюльпани…
Нарешті двері відчинилися, і на поріг ступила Олеся – така гарна й тендітна, а слідом ішла повновида молодиця, тримаючи на руках білосніжний пакуночок із немовлям.
– Приходьте до нас за хлопчиком! – голосно мовила завчену фразу жінка і з непередбачуваним нахабством віддала дорогоцінний пакунок у руки молодику.
– Таточку, познайомся! Це Володя – батько Соломійки. Володю, це мій тато…
Чоловіки потиснули один одному руки мовчки. Далі все відбувалося мов за сценарієм. Десь узялася ціла когорта молодих людей із квітами, повітряними кульками, цукерками, шампанським. Усі навперебій вигукували вітання, побажання, розливали вино в пластянки, швидко випивали й заїдали шоколадкою. Як з’ясувалося, це були Олесині співробітники.
Удома посиділи по-сімейному. Володя з Миколою розговорилися. «Непоганий хлопець», – відзначив для себе Микола. Олеся пішла годувати та вкладати в ліжечко Соломійку, а чоловіки довго сиділи на кухні, теми для розмов знаходилися легко й були вони дуже різними, бо мали про що поговорити…
Раптом запанувала тиша – із сусідньої кімнати залунала ніжна пісня, яку Микола колись давно-давно чув. І цей тембр голосу, і цей шовк у словах, і ця лагідність між рядків: «Котику сіренький, котику біленький, котку волохатий, не ходи по хаті. Не ходи по хаті, не буди дитяти, дитя буде спати, котик – воркотати…»
Скупа сльоза збігла по щоці сивого чоловіка, а десь далеко в небі материнська душа споглядала за своєю родиною, і янголи небесні допомагали Олесі співати її першу колискову для маленької доні.
