Перипетії долі

Дід розповідав.

Петрусь Сокіл навчався в шостому класі кагарлицької школи. Одного дня, після уроків, учитель забрав його та Миколку Хорунжого допомагати в організації партійних зборів.

У колишньому будинку генерала Черткова готували залу засідань. Натерли паркет так, що аж виблискував. Розставили вигнуті лаковані стільці. Із кабінету генерала, де тепер працював перший секретар райкому, притягли письмовий стіл. Зробили президію. Вийшло гарно. Діти задоволено оглядали свою роботу – старші похвалять.

Батька Миколки, старого Василя Хорунжого, нещодавно призначили начальником Кагарлицького райвідділу ГПУ. А декілька років тому погрожували вислати в Сибір. Перипетії долі… Хорунжий заступив на посаду без радості. Майора, що служив до нього, забрали вночі. Діти думали, що на завдання, а дорослі мовчали. Батько Сокола став партійним і вже півроку не ковалював, працював головою сільради.

Два приятелі в затінку старої акції тихо перемовлялися. На худому перекресленому зморшками обличчі Антона Сокола відбивалася тривога:

– А хто з Києва приїжджає?

– Другий секретар. Слухатиме доповідь про хлібозаготівлі. Але головне зовсім інше питання, – відповів Хорунжий.

– Це ж яке?

– Ти чув, що наш Любченко застрелився?

– Панас застрелився? – приголомшено перепитав Антон. – Бідолашна Маруся.

Василь спохмурнів, затягся міцним домашнім тютюном:

– Марусі вже немає, Тосіку. Панас спершу її застрелив. Аби не знущалися над нею. Там, у Києві, слідчі таке роблять, що хай Бог боронить…

– Васю! Він же член Політбюро. Нарком. Як же ж це?

– Тосіку, його Косіор у зраді звинуватив. Косіор! Що там казати… Тепер люди балакають між собою, що зерно в тридцять другому за його прямою вказівкою відбирали. От так. Кому вірити, Тосіку? Тримаймося разом. Треба ці часи пережити.

– А ми ж тут до чого?

– Побачиш, Тосіку. Він же кагарлицький. От вони і приїхали. Попрацювати з нами. Ворогів народу знайти. Це в них чисткою партійних рядів називається. Ти от що… Раптом щось не так… – Хорунжий нервово змахнув попіл із сорочки, – тримайся. Кажи: «Я на цій посаді людина нова». І я так само казатиму. Ну ходімо, бачиш, починають.

Петрусь стояв за президією. Учитель наказав нікуди не йти. Стежити, щоби воду з графина не випили, склянки та папір не розтягли. Поки, сказав, не сядуть, тут стій та охороняй.

Стіл і стільці стояли на підвищенні, наче на сцені. Щоби гості та всі, хто виступатиме, на видноті були. За цим підвищенням-сценою залишили прохід. У ньому під стіною Петрусь і примостився.

«От би вранці не проспати, – мріяв хлопчик. – Піду на рибу. Батько човна підлатав, а в річці ж між ставками саме в’юни пішли. І місяць молодий. Саме час. Місце є. Ох і гарне місце під старими вербами, де ряски багато, а посередині наче віконце. Ой там і клює. Минулого року й окуні йшли. На черв’яка. Та й на муху йшли непогано. Човна до гілок, що над водою, прив’яжу. Мотузку я маю. І ще одна, із каменем, буде за якір. Годинку порибалю або дві, та й до школи. А рибу мамі. Вона юшку на обід зварить. А мамина юшка рибна така смачнюча. Ой смачна!»

Петрусь замріявся й тихенько всміхався крізь ті сонячні думки, коли зрозумів, що почалися збори. Стільці над ним заворушились. Сідали члени президії. Вийти ніяк. Побачать – лаятимуться. Доведеться лишатися тут.

Ніхто не звернув уваги на хлопчика в проході. А Петрусю все здавалося – побачать, насварять та виженуть. Краєчком ока він бачив батька в другому ряду ліворуч. Батько спохмурнів, а Хорунжий поруч із ним був чорний, як та хмара на дощ. «Ох же перепаде мені вдома», – подумав хлопчик. Зібрання розпочалося.

Чужий дядько з Києва в зеленому френчі та шикарних лакованих чоботях казав щось про контрреволюційний заколот і чистку. Постійно це слово повторював. Чистка, чистка… Що вони там зібралися чистити, Петрика не цікавило, але ж дядько говорив так голосно, що думати про рибу вже не вдавалось ніяк. Потому балакали про якогось Любченка. «Зелений френч» сів, а секретар райкому раптом сказав:

– От вам, товариші, здається, що Любченко та його поплічники – вороги радянської влади – далеко. А воно ж буває зовсім не так. А буває ж таке, що вони тут, поруч. Треба, товариші, бути уважними та пильними. Дуже пильнувати!

Голос кагарлицького секретаря Петрусю не сподобався. Писклявий. Як у баби на торгу. Сам він повний. Обличчя червоне, на голові лисина. А голос… Так, навіть і не голос – голосок.

Секретар продовжував:

– Я чому це кажу. От у нас, у другому ряду сидить голова Слобідської сільради товариш Сокіл. Головує він тут півроку, а до того був ковалем.

Аби мати вагоміший вигляд, секретар відсунув стільця, підвівся, гучно випив склянку води та продовжив:

– А чи знаєте ви, товариші, що Любченко, як у своїх, у Кагарлику, бував, обов’язково до Сокола в Слободу заїжджав. Я, каже, коней кую тільки в Антона Сокола. Більше таких ковалів немає.

Сокіл устав, махнув рукою на Хорунжого, який його спробував зупинити:

– То, значить, я, якщо йому коней кував, контрреволюціонер? Ти, Михайле, що верзеш?

Кров ударила Петрусеві в голову, йому стало жарко: «Це мій батько – контрреволюціонер?! Чорна твоя душа! Зачекай-но ти, товстий котяро!»

Петрусь тихенько забрав відставленого стільця секретаря у прохід та, нахилившись, почав пробиратися до виходу. Тим часом писклявий голос продовжував:

– Тобі, Антоне, слова не давали. Чекай. Як і кому ти коней кував та про що говорив, що готував – у Києві розберуться, бо тут же в нас Хорунжий – твій товариш. Чи не так? За такими от ковалями, товариші, їхніми кумами і друзями потрібно наглядати, товариші. Наглядати та все про них знати. Радянська влада, товариші, не допустить контрреволюції! Кожного ворога, якщо треба, з будь-якого крісла скине!

Із тими словами секретар різко сів на стільця, якого вже не було, та загримів на підлогу. Аж не втримався й на постаменті, упав у прохід та голосно заохав під стіною. Від несподіванки в залі запала тиша, а за мить вибухнув сміх. Не стримався й «зелений френч» із Києва, а коли відсміявся, сказав:

– Бачите товариші, що може статися, коли поспішаєш з висновками й перекладаєш із хворої голови на здорову. Не потрібно зачіпати робочого класу!

Петрусь пішов додому, ще коли всі сміялися. Удома батько йому нічого не казав, тільки сів поруч, міцно обійняв і довго гладив рукою по голові.

Уранці Петрусь не проспав. Риболовля вдалася і в’юнами й окунцями.

А в школі Миколка Хорунжий розповів, що вночі його батько з київськими чекістами заарештували кагарлицького секретаря.

Зміст