Під зірками

Спочатку здавалося, що зима ніколи не прийде, тоді – що ніколи не скінчиться. Але все ж скінчилася. Мабуть.

Ганна стояла біля вікна. Біла рама вміщала добру половину міста, а над містом – небосхил, розпросторений від краю до краю. Квітень, що прийшов у світ голим, мокрим, змерзлим, наразі, коли його термін уже добігав кінця, не тільки сам убрався у свіжозелені шати, а ще й наче накинув зелений вельон на все навкруги. Навіть небесна блакить у проріхах смугастих хмар відсвічувала ніжною зеленкуватістю.

Колір був достоту такий, як у кремових листочків на верхівці бісквітного тістечка.

Але Ганні, ще тій ласунці, чомусь було до цього байдуже. Вона наче й не помічала цього.

А вчора ввечері, простуючи кривулястим провулочком, вона почула соловейка. У вологій напівтемряві сипонув він чистим повновагим сріблом по набучавілих кущах бузку – аж луна пішла. Але вона не стишила ходи, наче знала напевне – не для неї те багатство.

От і зараз – усе було мов притьмарене.

Вона відчинила вікно. До кімнати ввірвався вуличний гамір. Та скло не зникло.

…Це скло, тоненьке, прозоре, а проте осоружне, було поруч увесь день – і коли сиділа за монітором, і коли їздила віддавати переклад замовнику, навіть коли верталася додому з грішми: цього разу розрахувалися без затримки. Не так часто це трапляється тепер, під час кризи. Криза – Ганна спробувала на смак це слово, гостре, крижане й залізне водночас. Може, це криза не дає дихнути на повні груди – і щоби стало легко-легко? Хтозна…

І тільки коли ближче до вечора задзеленчав домофон і Ганна зрозуміла, що це повернулася зі школи Яська, без ключів, бо, як і зазвичай забула їх удома, докучлива оболонка подалася й розтанула.

Ганна не могла дивитися на Яську впівока, хоч депресія чи не депресія. І тепер не зводила очей із доньки, що влетіла до передпокою і жбурнула сумку просто на підлогу. Та й слухати її треба було не в піввуха. От у кого завжди знайдеться чим вивести зі ступору!

– Мамо, ми всім класом вирушаємо в похід! На два дні, із наметами! Мені потрібен наплічник і спальник… – Яська, радісно схвильована, розчервоніла, торохтіла ще щось, і чорна гривка над зеленими очима, здавалося, теж підскакувала в захваті.

«Ну ось, почалося!» – мабуть, ця думка промайнула першою. Ні, таки другою. А найперше в голову прийшло: «Ні, нізащо!» Чи навіть: «Ні, ніколи!» – що, звісно, було дурістю. Адже відомо – ніколи не кажи «ніколи».

І Ганна не сказала. Хоча саме ці слова й муляли їй під язиком, доки, угамувавши Яську до часу якимись непевними фразами, вешталася помешканням, нетерпляче чекаючи на чоловіка. Славко міг повернутися й пізно. Криза, знову ця криза – це вона змушувала кожного крутитися й викручуватися, забирала час і сили, застувала очі. Останнім часом Ганна чекала на чоловіка з острахом: що поганого приніс цей довгий, важкий день, який минув нарізно? Чи не змінив він їх обох ще на йоту? Чи не розвів ще на крок? Сьогодні ж чекала на Славка геть по-іншому, наче він мав у пазусі чарівну паличку. Ось прийде додому і зробить диво, вигадає щось, аби владнати цю справу.

…Мабуть, вона обрала не найкращий час для розмови. Але за вечерею неможливо було поговорити через Яську – та просто сипала запитаннями і проханнями: а можна їй взяти фотоапарат? А гітару? Ну й хай не вміє грати; по-перше, ще тиждень, можна навчитися, а по-друге, Ігор уміє…

На цім слові Яська раптом осіклася та зашарілася, а Ганна з брязкотом упустила ніж на підлогу.

Далі Славко взявся допомагати Ясьці з алгеброю – знайшов час! Хоча сварити чоловіка не було за що, а навіть навпаки, проте Ганна сиділа за комп’ютером набурмосена й листа на «мило» приятельці надряпала у виключно чорному кольорі.

Як на те, уперіщив весняний дощ. Гуркотіло й лило як із цебра. Злива завадила Ясьці податися на щовечірню прогулянку з подружкою кругом кварталу. І хоча Ганна мала велику підозру – а чи це, бува, не та подружка, що раз у раз телефонує й питає Яську ламким баском? – цього вечора доньчине негуляння під місяцем її не втішало. Сказати вголос нічого не могла, то ж тільки робила Славкові над Ясьчиною головою страшні очі. Він у відповідь дивився на неї, наче вона була несповна розуму.

Дощ не вщух аж до ночі. У відблиску фар шибка в їхній спальні раз у раз спалахувала мерехтливими смугами, наче і справді золото спадало з неба. Краплі мірно й тепло шурхотіли в уже майже дорослому листі лип. І під ці сяйва, під цей рокіт Ганна нарешті почала викладати чоловікові свої резони, чому Яську не можна – у жодному разі! – відпускати в цей похід.

І як це сталося, що замість страхати, замість нагадувати про небезпеки, що чигають на дурне дівчисько в поході, віддалік від батьків, зате поруч із Ігорем, вона раптом стала пригадувати?

Господи, невже це було, було наяву, в оцьому ж самому житті – багаття, пісні й непомічена втеча вбік, у ніч? Із кола, осяяного вогнищем, темрява за плечима бачилася щільною стіною. Але як швидко, варто було тільки посунутися назад, відступити крадькома на кілька кроків, як швидко пригасли і стихли голоси, а багаття перетворилося на ще одну зірку, що горіла низько над обрієм.

Зірки… Вона й уявити не могла, що їх так згуста замішано в небі. І що небо може починатися біля самих ніг. Степ, удень зелений, шовковий, уночі став чорним та оксамитовим і злився з небом. Їй здавалося, що вона падає, падає в небо. Аби не полетіти, довелося опуститися на землю, вчепитися в неї руками. А щоби надійніше втриматися на краю безодні, що кишіла зірками, наче океан планктоном, довелося ще й припасти до трави, незримої, але відчутної на дотик, витягнувшись на ній горілиць.

А поруч він.

Дивовижна, неймовірна ніч. Світ – розчинений від краю до краю й водночас звужений до рук, що тримають в обіймах. Світ, в якому чого тільки нема, але їм обом не треба від світу більш нічого.

…Під шурхіт дощу про щось говорилося вголос, про щось – пошепки, про щось згадувалося мовчки. Багато чого вже не згадати. Напевно, нічого вже не повторити. І все ж таки, і все ж таки… Чи не повторюється головне, знову й знову, коли весь світ уміщається в обійми?

Прокинувшись, Ганна відчула, що на її вустах ще тріпоче крильцями усмішка, що злетіла туди вночі. Крізь прочинене вікно струменем лилося кольорове світло. Від пташиного співу тремтіло листя. Ганна підійшла до вікна, вдихнула на повні груди – і повітря, п’янке, наче молоде вино, ударило їй у голову.

І те, що не вдалося вмовити чоловіка, свого колишнього однокласника, не пускати Яську з дому, здалося не таким уже й жахливим.

Адже й Ганна з Ясьчиним батьком одного разу так само вирушили в похід, і здається, і досі з нього не повернулися…

Зміст