Притчі 
Сірий зимовий вечір віддавав свої володіння ночі. На плиті зашваркотіла кава, наче сварилася, що її так пізно взялися заварювати. Це тихе бурління-бурчання прокинуло, стрепенуло від сну, що вже підкрався. «Ні, спати я зараз не можу. Не заснути – одне бажання… Не заснути самій…»
Холод пронизував уже просто нестерпно, гострим жалом упиваючись у тіло, у саме серце. Єдиним теплим джерелом є зараз оте, незрозумілої форми плетиво в руках. Єдиним порятунком. Хто б міг подумати? Але ще зовсім недавно ми щасливо сміялися разом, переглядаючи улюблену передачу та попиваючи запашне капуччино з веселих горняток у крапочку. Сміялися…
Та розмова вже не клеїлася. Ніби різні світи, різні планети. Звук, слова летять і… не долітаючи, відбиваються й падають, не сприйняті, на підлогу. Різні мови.
– Дивись, – кричала я, – намагаюсь, усе роблю для нас, люблю тебе. Та ти мені зовсім не приділяєш уваги, не говориш теплих слів… А я люблю тебе…
«Себе, себе, себе…» – розумів ти.
– Це я все роблю для нас. Як давно я просив тебе сплести мені светр, а тобі все ніколи…
І знову прірва. Мовчання, вакуум. А що казати далі? Навіщо? Слова всередині в кожного, а зрозуміти дано не всім.
Коли розійшлися, прірва здавалася ще більшою, нездоланною… Та думки були вже вільні. Вони снували, снували, аналізуючи й зважуючи, чіпляючись одна за одну. Чому так трапилося? Адже любили, горіли. І зараз заснути не можу, засиджуючись допізна, поки сон не зморить у кріслі, – тільки б не лягати в те порожнє ліжко… без тебе.
Наче самі собою потрапили до рук спиці та клубок м’якої, теплої вовни, що залишився ще від маминого рукоділля. Думка за думкою, петля за петлею… Отак і наші вчинки, слова, дії, зачіпляючись одне за одне, створюють картину наших стосунків.
Непомітно для мене половина светра була готова. І зараз, тримаючи його, відчувала в серці таке тепло, що жодний сон не міг би здолати. Тепер єдине бажання – закінчити справу. А далі що?
Телефонний спів повідомлення розігнав думки.
«Зустрінемося? Поговоримо? Скучив».
«Так. Завтра. У нашій кав’ярні».
На зустріч летіла, немов виросли крила. Плетений подарунок тихо лежав у пакеті, гріючи надію. «Усе налагодиться», – крутилося дзигою.
Так і сталося.
– Ти дуже красива і дуже потрібна мені, – у його очах тієї миті купавсь увесь світ.
– Я сплела тобі светр… – пересилюючи стиснуте від хвилювання горло, вимовила я.
– Я тебе…
– Не треба, я зрозуміла… І я…
Нарешті ми сказали все зрозумілою для іншого мовою… Навчилися.
