Притчі 
«Господи, де ж я так уляпалася? І це на першій зустрічі!» – промайнуло в голові в молодої жінки, яка вийшла з машини.
Пискнула сигналізація, чоловік поклав ключ від машини до барсетки, вільною рукою взяв даму під руку.
На порозі кафе вона подумала, що, сівши, прилаштує ноги якось так, аби злощасної плями не було видно. Вибрала столик у кутку, сіла спиною до входу (жінки чомусь зазвичай сідають саме так, на відміну від чоловіків, які звикли контролювати ситуацію).
– Що тобі замовити?
– Американо з молоком.
– А на десерт?
– На твій смак.
Він відійшов до скляного холодильника-вітрини. Вона, намагаючись не надто метушитися, зняла під столом туфельку й спробувала непомітно стягнути ступню колготок нижче, щоби пляма сховалася у взутті. Їй це вдалося. На деякий час. Бо колготки були імпортні, розхвалені рекламою й досить еластичні, щоби незабаром відновити колишню форму.
Вони пили каву з тістечками, гомоніли, як старі знайомі, сміялися. Усе було добре, але вона почувалася напруженою від думки, що ось-ось доведеться встати й знову йти до його машини. Весь її вигляд був продуманим і бездоганно елегантним, коли б не…
«От біда! – надокучала їй думка. – І що він про мене подумає?»
Вийшли з кав’ярні. Їй здалося, що він намагався не дивитися вниз, коли подавав руку на сходах.
«Щоб чоловік і не кинув погляд на жіночі ноги? Дуже підозріло! – подумала вона. – Помітив, точно помітив, а тепер із увічливості дивиться лише в очі… До речі, про що це він говорив? Здається, щось про риболовлю…»
Сіли в машину. Вона поклала ногу на ногу так, аби похибка в її бездоганному іміджі була прихована від його очей. Зважаючи на вузьку спідницю ледь вище коліна, поза вийшла ще та… Але він уперто не дивився вниз.
Машина рушила.
«Цікаво, куди ми їдемо?» – подумала вона, хоча відчувала себе з цим супутником цілком безпечно.
Зупинилися біля мальовничого озера. Шматочок живої природи впритул до міських новобудов. Вийшли з машини, спустилися стежкою до берега, присіли на повалене старе дерево.
«Про що це він? А, виявляється, він інколи тут ловить рибу.
О п’ятій ранку. Перед роботою. Дивний. Працює в спільному підприємстві, цілком забезпечений. Рибу ловить… Просто так, для релаксу. І машина в нього непоказна – звичайні «Жигулі», – бо «показну» нещодавно вкрали, а ця робоча цілком підходить для риболовлі… Розповідає цікаво, але ніби виправдовується. Власне, яке мені діло до його машини?» – думала вона, підтакуючи й усміхаючись, паралельно міркуючи, як би примостити ногу, щоб…
І раптом вона помітила другу чорну пляму, абсолютно симетричну перший, із внутрішнього боку ноги, на кісточці. Знову хвилею вдарило в скроні: «Нічого собі! День зіпсований. Це ж треба? Віртуальне знайомство, безкінечні нічні розмови в Інтернеті, стільки спільного, нарешті перша зустріч – і таке…»
Він по-хлоп’ячому азартно розповідав про риболовлю, до того ж у різних країнах і на різних континентах, де йому доводилося бувати, дивився на озеро, на небо, іноді їй в очі, але нижче погляд не опускав.
«Начебто й добре, що не дивиться, – подумала вона, – лишень неспроста це… Зрозумів, із якою нечепурою має справу: випендрилася – макіяж продуманий, манікюр стриманий, сережки оригінальні, елегантний безлад на голові, костюмчик по фігурі, парфуми – не ті, що збивають із ніг, а ті, що ніби вислизають, і хочеться ловити їх, вдихаючи ще і ще… І от тобі й на – колготки в чорних плямах!»
Ні, вона, звичайно, не мовчала, як статуя. Паралельно з її внутрішньою гризотою досить жваво йшов зовнішній діалог. Вона сміялася у відповідь на його жарти та навіть грала поглядом, але водночас постійно контролювала постановку своїх ніжок щодо кута зору співрозмовника. Як хотілося зняти їх узагалі, ці чортові колготки, скинути туфлі й поблукати по воді вздовж берега або просто зарити ступні в пісок, сидіти й безтурботно базікати про все, що не обговорили раніше. Адже знайшлося стільки спільних тем – їх долі й нинішня самотність кожного були такими схожими.
– Мені час вертатися, – сказала вона, коли він на хвилинку замовк, задивившись на брижі на воді.
– Звичайно, я зараз тебе відвезу, вибач, заговорив тебе зовсім, – відповів він, зніяковівши.
На щастя, заграв мобільний, чоловік заговорив, вирішуючи якісь питання з партнерами, поки вони піднімалися до машини піщаною стежкою між вербами. Відчинив їй передні дверцята. Вона невизначено хитнула головою, відчинила інші й усілася на задньому сидінні. Він, продовжуючи говорити по телефону, знизав плечима, усміхнувся, обійшов машину й сів за кермо.
– Тобі попереду незручно? – здивовано-винувато.
– Мені тут затишніше.
Поки їхали до її офісу, жінка ловила його швидкий погляд у дзеркалі заднього виду й посилала йому усмішки. По дорозі говорили ні про що, не наважуючись запитати: «Що далі?»
Під’їхали. Зупинилися. Дуже вчасно знову запищав телефон. Він відповів, страждально закотивши очі й ніби вибачаючись. Знову з роботи. Вона глянула на свій годинник, постукала по ньому пальцем, показуючи, що дуже поспішає, теж, ніби вибачаючись, знизала плечима, помахала рукою й випурхнула з машини.
Він затиснув слухавку рукою й крикнув через вікно їй услід: «Я тебе наберу, о’кей?»
Вона кивнула, ще раз махнула рукою й зникла в багатоповерховій будівлі.
Чекаючи на ліфт, вона виявила на колготах ще одну пляму, зітхнула й повернулася до виходу. Через скляні двері побачила знайомі «Жигулі», що віддалялися вулицею. У сусідній будівлі в галантерейному магазині швидко купила нові колготки. Не чекаючи ліфта, пішки піднялася на свій поверх і забігла до вбиральні перевдягнутися – обідня перерва вже закінчилася.
Каміла Давидівна, яка саме курила у вбиральні, елегантно загасила недопалок об край бляшаночки від кави, що стояла на підвіконні, оцінила захекану колегу поглядом із голови до ніг, поправила хронічно спадаючу бретельку свого бюстгальтера й грудним голосом прорекла чи то питання, чи то твердження:
– Щось ти сьогодні вері сексі… Але плями на колготках все псують, дорогенька! Утім, бачу, ти й сама це зрозуміла, – вказавши бездоганним бордовим манікюром на нову упаковку в руках колеги, вона розвернулася й плавно покинула дамську кімнату.
Настрій було зіпсовано остаточно. Невизначено знизавши плечима вслід Камілі, вона швидко перевдяглася й повернулася до свого кабінету. Там за робочою метушнею було вже ніколи розбирати деталі романтичної першої зустрічі зі старим знайомим в обідню перерву.
Ідучи додому, вона помітила пляму на нових колготках. На тому самому місці – на кісточці з внутрішнього боку стопи, і мало не загарчала. Сіла на стілець. Провела пальцем по черевиках…
Перед обідом, поспішаючи на зустріч, вона вирішила навести останній блиск і старанно намастила черевики портативною мочалочкою з чорним взуттєвим кремом.
«Тьху!» – виразно подумала вона, підвелася, накинула на плече ремінець сумки й пішла додому.
– Чудово виглядаєте сьогодні! – виходячи з відділу, почула за спиною голос вахтера, колишнього вельми бойового офіцера.
– Дякую, Сергію Сергійовичу! – усміхнулася жінка, знаючи, що у відставника великий досвід у дамському питанні і що навряд чи він брехатиме, адже нічого йому від неї не треба – за віком уже в батьки їй годиться.
«Може, й справді, на загальному бездоганному тлі не такими вже й страшними були ці плями?» – спробувала вона втішити себе, але виходило не дуже переконливо.
Увечері задзеленчав домашній телефон. Вона була у ванній. Дзвінок не замовкав. Вийшла, обмотавшись великим рушником. Уже затих. Лишень повернулася до ванної – задзвонив знову.
– Це я, привіт.
– Привіт.
– Як ти?
– Ти мене витяг із ванної.
– Сердишся на мене?
– Зовсім ні. За що?
– Так по-ідіотськи вийшло… Мені страшенно незручно. Я бачив, як ти засмутилася…
– Ти про що?
– Ну, вибач мені, я як помітив, більше нічого не розумів, ніс різні нісенітниці, а сам все думав – і як же я так вляпався?
– Не зрозуміла? – насторожилася вона.
– Ну як же?! Ти так засмутилася через ці плями на колготках…
Кров ударила їй у голову, у вухах застукотіло, але щось вона не дуже розуміла його каяття…
– Ну, було таке, але ти тут до чого?!
– Ти прийшла така гарна, я навіть спочатку розгубився. Уся, як із картинки… Я зовсім не такою тебе уявляв. А я, дурень, учора ремонтував машину, мастив її знизу антикорозійною поганню – ось ти об мою бляшанку і… Я так засмутився, жах! Це ж треба – перша зустріч! Чесно кажучи, я майже нічого не пам’ятаю, що казав, і взагалі, що з нами було, я лише пригадую, що боявся дивитися на твої ноги, щоби тебе не бентежити, ти і без того так знітилася.
Вона розреготалася.
Відсміялася, витерла сльози й заспокоїлася. А потім розповіла йому, як сама пережила цю зустріч, як купила потім нові колготки та виявила з часом і на них пляму (що доводило непідсудність його «бляшанки»), а потім повідала, як чистила пір’ячко перед зустріччю, намастивши не лише губи помадою, а й черевики ваксою…
Два камені звалилися з плечей.
Вони проговорили з півгодини, вона зовсім забула, що сидить у кріслі в напівтемному коридорі, підібгавши ноги, замотана у великий рушник, та ще й з мокрим волоссям. Душевну рівновагу було відновлено.
А що далі?
Вони домовилися поїхати на риболовлю. Саме туди, на те озеро. О п’ятій ранку. Релакс перед роботою. Завтра!
– Тільки ніяких черевиків на високих підборах і ніяких колгот! Кросівки та джинси! – награно суворо скомандував він.
– Слухаюсь! – награно слухняно відповіла вона й розсміялася.
Коли дійшла до ванної, щоби досушити волосся, за спиною знову пролунав дзвінок.
– Це я! Забув тобі сказати, що все-таки встиг розгледіти: ноги в тебе дуже гарні!
Короткі гудки.
Короткі гудки.
Короткі гудки.
