Притчі 
П’ять маленьких червоних троянд ховалися за його спиною. До зустрічі лишалося ще п’ятнадцять хвилин.
Роман із хвилюванням спостерігав, як усе навколо затягується туманом, наче хтось застібає велетенський замок валізи, в яку «складено» площу Ринок, а внутрішній простір поступово поринає в молочний морок. Для нього це була ідеальна погода, щоб їхати автомобілем. Так, Роман має захоплення: він любить кермувати автівкою в туманну пору. Просто любить їхати, розганяючи сріблясті завіси імли. Друзі повсякчас намагаються переконати його: «Нащо їздити в тумані, якщо є нормальна погода?» Роман нікого не переконує…
Але. Його приваблює ця «незвіданість» за поворотом. Романтично-розмиті вогники зустрічних автівок. Навіть ось це, притаманне туманній млі, відчуття самотності. Хоча, коли в його житті з’явилася Оксана, самотність перетворилася на усамітнення… Можливість мрійливо подорожувати під муркотіння двигуна. Йому здається, що, подорожуючи туманом, він стає ближчим до природи, спостерігаючи за її поведінкою й характером.
Годинник Романа показував за п’ять шосту. Два дні тому заступив зимовий час, і сутінки тепер підкрадаються так само непомітно, як і туман. Темно… Навкруги все вкрито містичним флером… Десь поруч грає акордеон, хоча розпізнати його можна тільки на слух. Французькі музичні мотиви в супроводі щойно запалених ліхтарів створюють хвилюючу атмосферу передчуття зустрічі. Роман усміхнувся, бо уявив, як вони шукатимуть одне одного, адже туман за останні п’ятнадцять хвилин став таким густим, що він уже не бачив світу за кілька кроків.
Дзвінок Оксані. Романове «кхм-кхм» (після якого в чоловіків голос стає впевненішим), і в його телефоні пролунало розгублене й радісне: «Алло!»
– Добрий вечір, кохана дівчинко. Телефоную запитати, чи не загубилася ти в цих грізних хмарах туману?
– М-м-м, привіт! Я чекала твого дзвінка, мій рятівнику. Ішла Ґродською. За моїми розрахунками вже б мала вийти на Ринок, але все ніяк… Уся надія лишень на тебе!
Усмішка Романа описала півмісяць:
– Уже вирушаю на пошуки, моя мандрівнице. Залишайся на місці.
Навколишня тиша вражала. У Романа закралася підозра, що цього вівторка всі туристи й мешканці міста просто зникли з появою туману, а залишилися тільки вони вдвох з Оксаною посеред цієї великої площі. Хоча він не був упевнений, що Оксана вже вийшла на Краківський ринок.
Роман пройшов під Сукеніцами, попрямував до пам’ятника Міцкевичу, – усі закохані Кракова зазвичай тут і зустрічаються. Але з цим місцем у Романа та Оксани пов’язані свої спогади…
То було минулої зими. Він навчався на третьому курсі філософії Яґеллонського університету. Ішов собі через Ринок у напрямку вулиці Шевської. І раптом просто на його очах, послизнувшись на бруківці, посеред тротуару розляглася дівчина в кумедній шапці з помпоном і кільканадцять секунд кліпала віями, споглядаючи сніжинки, які собі тихо падали з неба. Роман хутко допоміг їй підвестися. Їхні очі зустрілися, і йому на думку не спало сказати нічого кращого, як: «А вам на носа падають такі гарні сніжинки». Далі, опанувавши себе, додав: «З вами все гаразд?» Дівчина здавалася розгубленою. Мала дуже ніжні очі, неймовірне біляве волосся. Її шапка смішно зсунулася набік:
– Дякую! Дуже дякую. Я, знаєте, люблю іноді ось так прилягти посеред дороги. За цю зиму це вже втретє. Три – моє улюблене число.
– Ну, значить, третє падіння для вас щасливе. Мене звуть Роман.
За п’ятнадцять хвилин вони вже сиділи в теплому кафе з великими дерев’яними вікнами. Їли яблучний пиріг і дивилися на людей за вікном. Роман розповідав про власні курйози. Про техніку безпеки ходіння зимовим Краковом. Оксана ж – про свій перший курс полоністики, Франківськ та любов до співу. Він милувався її очима, вустами, волоссям, яке випромінювало якесь особливе світло і… тепло. Це погідне сяйво стало таким рідним для Романа.
…Хлопець чекає на Оксану там, де Ґродзька дотикається до площі Ринок. Навколо лишень густі, молочні хмари туману, крізь які ледь-ледь пробиваються вогники ліхтарів. Вони світять із боку поштової карети, біля якої сонячними днями гурми туристів відправляють листівки на батьківщину.
Тиша заворожує та втаємничує мить їхнього побачення.
– Окса-а-а-а-но-о-о-о-о-о! – поряд злетіла в небо зграя голубів. Далі – тиша. Роман зробив десяток швидких кроків у глиб туману.
«Окса-а-а-а-но-о-о-о-о!» – це вже стало схожим на гру. «Окса-а-а-но-о-о-о-о-о!» – утретє вигукнув Роман.
– Третій – щасливий, – за спиною хлопця пролунав рідний голос. Роман озирнувся. Із туману назустріч йому ступила кохана, і хлопця огорнуло тепле сяйво наймилішого у світі білявого волосся…
