Притчі НАГРІВАЧ СИДІННЯ
Один хлопець жив разом зі своїм батьком, між ними склалися надзвичайні, особливо добрі стосунки. Юнак був членом футбольної команди своєї школи, та зазвичай йому не давали жодних шансів вийти на поле; однак його батько завжди сидів на лаві серед уболівальників, складаючи йому товариство.
Хлопчина був найнижчим у класі. Коли він перейшов у середню школу, то наполіг на тому, щоб його взяли в команду коледжу, а батько завжди підтримував його і чітко пояснював, що «він не мусить грати у футбол, якщо не хоче цього насправді».
Однак юнак дуже любив футбол і жодного разу не пропускав ні тренування, ні гри, він був рішуче налаштований показати все, на що здатен, і відчував, що це його покликання!
У середніх класах його запам’ятали як «нагрівача сидіння», бо він завжди сидів на лаві запасних.
Його батько, що мав дух борця, завжди був на лавах уболівальників, складаючи йому товариство, підбадьорюючи його і надаючи найкращу підтримку, якої хлопець тільки міг чекати.
В університеті він також спробував стати членом футбольної команди; усі були впевнені, що йому це не вдасться, та він домігся свого і був прийнятий.
Тренер дав йому зрозуміти, що прийняв його, тому що було видно, як він тілом і душею віддавався кожному тренуванню і водночас заражав абсолютним ентузіязмом інших членів команди.
Ця новина сповнила радістю його серце, він побіг до найближчого телефону і зателефонував батькові, який розділив з ним його переживання. Кожного сезону хлопець надсилав батькові всі квитки, щоб той міг бути присутнім на матчах університетської команди.
Юнак був дуже наполегливим, протягом усіх чотирьох років навчання в університеті він, напевно, ні разу не пропустив тренування або гри, та ніколи не отримував шансу зіграти хоча б в одній грі!
Був кінець сезону, і якраз за декілька хвилин до початку гри хлопець отримав телеграму. Він узяв її і, прочитавши, мовчки згорнув, а потім тремтячим голосом промовив до тренера:
– Сьогодні вранці помер мій батько! Нічого, якщо я сьогодні пропущу матч?
Тренер обійняв його і сказав:
– Синку, ти вільний до кінця тижня!.. І не думай приходити в суботу.
Настала субота. Матч був не дуже вдалим. В останній чверті, коли команда програвала 10 очок, юнак увійшов у роздягальню, мовчки одягнув форму і побіг туди, де стояли тренер і його команда. Усі були вражені, побачивши, що їхній товариш-борець повернувся.
– Пане тренере, будь ласка, дозвольте мені сьогодні зіграти… Я мушу сьогодні зіграти! – став благати хлопець.
Тренер вдавав, що не чує його, він у жодному разі не міг дозволити, щоб його найгірший гравець вийшов на поле у фіналі відбіркових змагань. Але хлопець так наполягав, що тренер, змилостивившись, врешті-решт погодився:
– Гаразд, синку, можеш вийти, усе поле в твоєму розпорядженні!
Через декілька хвилин і тренер, і команда, і глядачі не могли повірити власним очам.
Маленький нікому не відомий гравець, який жодного разу не брав участі в грі, грав просто блискуче, ніхто не міг зупинити його на полі, він бігав легко, наче справжня футбольна зірка.
Команда стала набирати очки, аж поки не зрівняла рахунок.
В останні хвилини перед закінченням матчу хлопець перехопив пас і пробіг через усе поле, заробивши таке жадане переможне очко.
Уболівальники схвильовано вигукували, а команда пронесла його на руках через усе поле.
Нарешті, коли все стихло, тренер помітив, що хлопець мовчки сидить у кутку на самоті, підійшов до нього і сказав:
– Юначе, не можу повірити, ти був фантастичний! Скажи, як тобі це вдалося?
Хлопець глянув на тренера і відповів:
– Ви знаєте, що мій батько помер… але чи знаєте, що батько був сліпий?
Юнак зробив паузу і постарався усміхнутися.
– Мій батько приходив на всі мої матчі, але сьогодні він уперше міг бачити, як я граю… і я хотів показати йому, що я можу це робити!
Невідомий Автор
ВАГА МОЛИТВИ
Луїза Редден, бідно одягнена жінка, увійшла із пригніченим виразом обличчя в продуктову крамницю. Вона наблизилася до господаря магазину і смиренно запитала, чи той може дати їй продуктів на виплату.
Розмовляючи лагідно, вона пояснювала, що чоловік її важко хворий і працювати не може, що в них семеро дітей, і що всі потребують їсти.
Джон Лонгхауз, крамар, став з неї глузувати і виштовхувати з крамниці.
Та жінка в розпачі благала:
– Будьте ласкаві, паночку, я принесу вам гроші, як тільки зможу.
Джон сказав їй:
– Не можу нічого дати вам у кредит, бо у вас немає рахунку в магазині!
Поряд стояв інший клієнт, який чув усю розмову. Він підійшов до прилавку і сказав продавцеві, що заплатить за все, чого потребуватиме ця жінка і її сім’я.
Продавець, не дуже задоволений тим, що відбувається, неохоче запитав у жінки, чи та має список покупок.
Луїза відповіла:
– Так, паночку!
– Гаразд, – сказав крамар, – покладіть свій список на терези, і скільки ваш список заважить, стільки товару я вам відпущу.
Луїза, схиливши голову, подумала хвильку, а згодом витягла аркуш паперу зі своєї сумки і щось на ньому написала. Потім жінка обережно поклала аркуш паперу на терези, все ще зі схиленою головою.
Продавець витріщив від здивування очі, так само, як і клієнт, коли чаша терезів опустилась аж до самого прилавку та там і залишилась.
Не відриваючи погляду від терезів, продавець звернувся до клієнта:
– Не можу повірити!
Той увесь час посміхався, поки крамар накладав товар на іншу чашу терезів.
Терези не рухались, тому він продовжував наповнювати чашу, аж поки на ній більше не залишилось вільного місця.
Продавець дуже невдоволено зиркнув на те, що поклав на терези.
Врешті він забрав список з чаші і подивився на нього із ще більшим здивуванням. Це був не список товару. Там була молитва:
«Господи, Ти знаєш мої потреби, вкладаю їх у Твої руки».
Продавець віддав їй продукти, які наскладав, і стояв перед терезами, ошелешений та мовчазний.
Луїза подякувала і вийшла з крамниці.
Клієнт дав Джону купюру в 50 доларів і сказав йому:
– Це й справді вартувало кожного цента!
Лише згодом Джон Лонгхауз зрозумів, що терези були зіпсовані.
Невідомий Автор
| Мораль: Тільки Бог знає, скільки важить молитва. |
ПОСМІХНИСЯ
Я – мати трьох дітей 14, 12 і 3 років, недавно закінчила університет. Моя остання пара була соціологія. Викладачка була дуже зворушена тим, які якості я б хотіла бачити в кожній людській особі.
Її останнє завдання називалося «ПОСМІХНИСЯ». Вона попросила студентів, щоб ті вийшли надвір, посміхнулися трьом особам і задокументували їхню реакцію. Я дуже товариська людина й завжди всім посміхаюся і кажу «привіт», тому подумала, що це буде напрочуд легко.
Після того, як нам було доручено це завдання, одного холодного березневого ранку ми з моїм чоловіком і маленьким синочком пішли в Макдональдс, це був наш спосіб провести разом час за грою з нашим сином.
Ми чекали своєї черги, коли раптом усі, зокрема і мій чоловік, смикнулись дозаду. Я не зрушилась ні на сантиметр, і мене охопило гнітюче почуття паніки, коли я повернулась, аби подивитися, що ж відбувається.
Коли я обернулась, то відчула жахливий запах «брудного тіла». Поряд зі мною зупинилося двоє безхатьків. Я глянула на низенького чоловічка, який стояв поруч зі мною, він посміхався, а його красиві очі небесно-блакитного кольору були сповнені Божого світла, вони шукали в людях прийняття.
Він сказав: «Добридень», – рахуючи тих декілька копійок, які в нього були.
Інший чоловік розмахував руками біля свого товариша, схоже, він був розумово неповносправний, а чоловік з блакитними очима був для нього спасінням.
Я ледве стримувала сльози. Молода касирка запитала його: «Що бажаєте?» Він сказав: «Тільки каву, сеньйорита», – це було єдине, на що їм вистачило грошей, та якщо вони хотіли сісти в ресторані й трохи зігрітись, то мусіли щось замовити.
Тоді я справді відчула якийсь сильний імпульс і зробила рух, щоб обійняти цього маленького чоловіка. І я відчула на собі всі погляди, що засуджували мене.
Я посміхнулась і попросила касирку дати мені два сніданки на окремому підносі, і пішла в напрямку столу, де сиділи ці двоє чоловіків, поклала піднос на їхній стіл, а свою руку – на холодну руку маленького чоловічка. Той глянув на мене сповненими сліз очима і промовив: «Спасибі».
Нахилившись до нього, я поплескала його по руці і сказала:
– Я зробила це не для вас, тут перебуває Бог і діє через мене, щоб дати вам надію.
Коли я поверталась до чоловіка і сина, з моїх очей полилися сльози. Сіла за столик, а чоловік посміхнувся і сказав:
– Ось чому Бог дав мені тебе, кохана, – для того, щоб подарувати мені надію.
Ми взялися за руки, і в цю мить зрозуміли, що Бог благословив нас Своєю Милістю, щоб ми були здатними віддавати.
Цього дня мені було показано Боже світло, лагідне і сповнене любови. Я повернулася в університет на останню вечірню пару, тримаючи в руці аркуш з цією історією.
Я здала свій проект, і викладач його прочитала, а тоді подивилась на мене і сказала:
– Чи можу я це прочитати іншим?
Я повільно кивнула, а тоді вона просила уваги класу. Вона стала читати, і я усвідомила, що ми, як людські істоти і подоба Бога, поділяємо цю необхідність зцілювати людей і бути зціленими.
Я у свій спосіб дала відчути це людям у Макдональдсі, своєму чоловікові, синові, викладачеві і кожній душі в авдиторії, в якій провела останній вечір в якості студентки. Я закінчила навчання одним із найбільших уроків, які коли-небудь отримувала у своєму житті:
БЕЗУМОВНЕ ПРИЙНЯТТЯ.
Невідомий Автор
