Притчі 
Вони завжди мріяли, щоб в їхньому домі було таке вікно – у повен зріст. Тарасові затишно коло нього ставити друкарську машинку. Сидіти на підлозі в позі лотоса, стукати по клавішах, одночасно вдивляючись у горизонт. А Вікторії це вікно дарувало так багато світла в кімнаті.
Щоправда, ранками вона на те світло частенько свариться…
Відколи Тарас начитався книжок про здоровий спосіб життя, а це сталося через місяць після встановлення вікна, ранки Вікторії стали неспокійними.
«Люба, прокидайся», – ніжно прошепотів Тарас. Тиша. «Крихітко, я й ранок уже чекаємо на тебе. Час уставати». У відповідь тільки: «М-м-м». Воно запитальне чи ствердне, обурливе чи радісне – здогадатися важко. «Вікті, уставай», – промовив чоловік. «Напасний, відчепись», – неймовірно сонним і водночас кумедно-мило-роздратованим голосом промовила дружина й повернулася на інший бік. «Ти ж знаєш, куди ми зібрались. Здоровий спосіб життя чекає на нас!»
Ти так казав, коли ми сиділи на вокзалі у фаст-фуді, а тоді відкусив велетенський шматок кебабу. Тепер, хай коли б ти згадав про здоровий спосіб життя, мені все одно перед очима той кекаб. Шкідливий, некорисний, а ще такий жирний, соковитий, а пахучий який… – Вікторія притислася до подушки, промуркала чергу нерозбірливих звуків. – І неймовірно смачний, – додала вона, знову змінивши положення. – М-м-м-м… А взагалі, я ще хочу поспати! – Вікторія взяла другу подушку й накрила нею голову.
– Люба, я сьогодні виконаю будь-яке тво…
– Поспати…
– …твоє бажання, якщо ти підіймешся зараз, – зі згаслим оптимізмом у голосі договорив Тарас, а потім по-дитячому вередливо забрав у неї «верхню подушку».
– Тар-р-р-ра-а-а-а-се!
– І я тебе люблю, дорогенька.
– М-м-м… Це приємно, але ти можеш мені казати це не лише тоді, коли нашкодиш. І взагалі, зранку я вже вставала вчора.
– Ти така чудова. Ну вставай. Ну будь ласочка. У мене й сюрприз для тебе є.
– …у-у-у-ум, знову ці твої сюрпризи. Ну давай.
– Зараз, тільки спочатку…
– О-о-о-о, ні, тільки не це… – благально промовила Вікторія.
Тарас увімкнув запис циркового маршу, з урочистим виразом
обличчя почав відкривати штори й не зовсім у ритм підспівувати: «Та-та-тарарара-ра-та!»
Кімната сповнилася ранковим золотавим світлом. Вікторія почала млосно, повільно й наче злякано вставати. Спочатку з-під ковдрочки виринула, наче перший промінь світла з-за штори, одна ніжка. Вона ніби оглянула навколишню територію й вирішила спуститися на землю. За нею – друга. Сама ж Вікторія все ніяк не з’являлася «на публіці». Тарас сидів у кріслі навпроти, тримав у руках дві подарункові коробки. Його вуста розтяглися в іронічній і водночас захопленій усмішці. Він обожнював моменти, коли прокидалася його дружина. Варто зважити те, що вона – «сова», а він – «жайворонок».
Узагалі, Тарас – людина бадьорої вдачі. Вікторія після таких от ранкових «вишколів» на нього не ображається, мабуть, лише тому, що вона за весь час їхнього спільного життя ніколи не чула від нього чогось негативного. З нею він завжди людина-усмішка. Навіть коли вже за північ і він сидить навпроти неї страшенно сонний, усе ж жодного разу не сказав, що хоче спати, хоча вона знала, що цього хоче його жайворонкова природа. Природа Тараса в більшості випадків грала на випередження, коли приходив час його сну. Тільки-но Вікторія кудись відходила, хоча б на мить, а годинник показував десяту, Тарас не втрачав навіть мікросекунди та без жодної тіні сумніву швидко ховався під ковдру й зазвичай перш, ніж повернеться Вікторія, йому вдавалося заснути та «романтично» побажати їй добрих снів звуком «хр-р-р-р-р-р-р-р-р». На початку подружнього життя Віка дивувалася, як можна так швидко заснути! Пробувала будити. Будила. Вони ще сиділи й розмовляли, «ворожили» на книзі цивільного права, а потім мить – і «хр-р-р-р-р-р-р-р-р». Іноді вони так сидячи й засинали. Вона клала голову йому на груди, він рефлекторно обіймав її, а зранку вони жалілись одне одному на біль у шиї.
Нині Вікторія з туманними очима сиділа на ліжку й думала про сон. Вона схилила голову й дивилася в підлогу. Тарас плавно «пришвартував» під її погляд дві коробки.
– Вибери одну.
– Що там? – насторожено запитала Вікторія.
– Сюрприз.
– Минулого разу там були жаб’ячі ніжки, які ти сам з’їв.
– Ну ти ж не захотіла, – виправдовувався Тарас.
Вікторія поставила ногу на одну з коробок.
– Ось цю.
– Чудовий вибір. Зараз подивимося, що там…
– А ніби ти не знаєш, – сказала Віка.
Чоловік ніжно прибрав із коробки ніжку дружини і, акуратно розгортаючи папір, відкрив подарунок.
– Тарасе, це ж мої кросівки! Ти вдруге їх мені даруєш? Ти, як завжди, у своєму репертуарі!
– Люба, я ж їх помив. Я гадав, ти це оціниш.
– Я б оцінила, якби ти дав мені ще поспати.
– Чого тільки не зробиш для коханого чоловіка. Навіть утішишся, коли тобі дарують твої кросівки вдруге, – і Тарас підморгнув.
Через двадцять хвилин вони вже бігали поміж соснами. Вікторія закохано дивилася йому в спину й намагалася не відставати, а Тарас щасливо всміхався.
А взагалі… дивне те вікно в їхньому будинку. Навіть коли на вулиці дощ і похмуро, крізь нього в дім усе одно завжди світить сонце.
