Притчі 
Ранок… Навколо щебечуть пташки, у ріках плюскотить вода, сонечко дарує всім свою доброту та любов… На уквітчаний ґанок, прикрашений зеленню, вийшла Марічка. Вона здіймала білі рученята догори, щоби зловити яскравого метелика. Її густе та довге чорне волосся розвивалося від легкого поточку грайливого вітерцю. Марічка була ще дитиною. Їй було лише десять.
По той бік паркану проходив Андрій – ровесник дівчинки. Він, як завжди, ніс на плечах дрючок (мабуть, для того щоби поганяти сусідських гусей), тримав руку в кишені (як-не-як перший забіяка села) та наспівував собі під ніс якусь веселу мелодію. Андрій нечасто ходив до школи. Та й навіщо йому, завжди діловому та зайнятому, витрачати свій дорогоцінний час на школу?!
На мить він зупинився біля Марічкіного паркану. Йому відразу трапилася на очі дитяча постать дівчинки. Щось його спонукало підійти ближче та роздивитися. Але… Раптом (та чого ще було чекати від задерикуватого Андрійка?) він узяв до рук каменюку й жбурнув через паркан, попавши в Марічкіного собаку. Дівчина здригнулася та кинулася до паркану.
– Навіщо ти це зробив? – спитала вона Андрія
– Як «навіщо»? А просто так. Я ж – хлопець.
– Іди геть від мого паркану!
Андрій усміхнувся й пішов далі у своїх справах, адже він ще мав встигнути вкрасти яблук із сусідського саду, поганяти гусей тітки Наталки та знову сказати мамі, що не пішов до школи, бо йому болів живіт.
…Ішли роки. У когось народжувалися діти, у когось виростали онуки… Усе проходило, все змінювалося. Минуло вже сім років від першої зустрічі Марічки та Андрія. Марічка подорослішала й стала прекрасною, наче солодкий сон, дівчиною.
Знову ранок… Сонце сяяло над обрієм, пташки виспівували свої оди, у ставках бавилася риба… Марічка вийшла на ґанок. Вона простягнула білосніжні руки до горобчика, який цвіркотів романси для неї. Її чорні коси вилися по плечах, весело лунав ніжний сміх. Як і шість років тому, по той бік паркану проходив Андрій. Тепер він дуже змінився: із простого задираки перетворився на зразкового студента. Зараз він навчався у великому місті, а до села приїжджав, аби провідати бабцю.
На мить він зупинився біля її подвір’я, але не для того, щоби зробити пакість, а щоби роздивитися Марічку. А вона зовсім не помічала його – бавилася з горобчиком-залицяльником. Раптом її погляд ковзнув по паркану, і вона побачила хлопця. Марічка підійшла ближче.
– Хто ви? – запитала вона невпевнено. – Що ви робите біля мого дому?
Не думаючи Андрій сказав:
– Вами милуюся.
Марічка засоромилася, її шоки налилися рум’янцем, а Андрій вів далі:
– Як вас звати?
– Марічка. А вас?
– Андрій. Ви з нашого села? Я вас раніше не бачив тут.
– Ні, я приїжджаю до бабусі.
– Я теж.
Їхні очі то ловили один одного, то ховалися під бровами. Так молоді люди простояли до обіду. Вони б іще балакали, та бабуся Андрія побачила його й мало не на все село почала гукати до себе.
Проходив час, а молоді люди дедалі більше закохувалися. Спочатку вони були знайомими, потім – друзями, а вже пізніше стали парою. Та, на жаль, так тривало не довго. Лише три роки вони були по-справжньому щасливі. Марічка поїхала до іншого великого міста продовжувати здобуття освіти. А Андрій залишився в селі. Тепер він був єдиним лікарем для всіх і на кожен випадок життя.
У своїх листах до неї він писав, що не в змозі забути її карі очі, довге чорне волосся, її усмішку. Він клявся всім, що є на світі, що не дивиться на жодну з дівчат села, що не зраджує, що кохає… Кохає! А вона не відписувала. Наче у воду канула! Не приїжджала, не писала, не телефонувала…
Та одного світлого й сонячного дня сусідський хлопчак повідомив Андрієві радісну новину: Марічка приїхала! Андрій кинув усі справи й побіг до її дому. Через хвилину він знову був біля її паркану, а вона стояла на ґанку. Андрій не знав, як вона його зустріне, та все ж відчинив хвіртку… Вони довго-довго розмовляли й просили пробачення одне в одного.
Минають роки… У когось народжуються діти, у когось виростають онуки… Хтось живе, хтось помирає… Марічка й Андрій усвідомили, що кохають, не відразу. Мабуть, боялися. А може…
Знову приходять ранки… Знову плюскотить вода в ставках, знову сонце дарує нам радість та щастя… Але сьогодні на ґанку стоїть не лише Марічка. Тепер їх троє: Марічка, Андрій і кохання.
