Рогалики

Дідусь Михайло, як завжди, прокинувся о п’ятій ранку. Розпочав день із молитви, вмився та поставив на плиту старенький чайник. У мішечку ще залишилось трохи липового цвіту. Це добре, адже він зможе зготувати собі горнятко чаю, трохи зігрітися і братися до роботи. У хлібниці акуратно лежали чотири скибки сухого чорного хліба. Чоловік подякував Богові за їжу, узяв одну скоринку й умочив її в чай. Хліб трохи розмокне, і його тоді буде легше з’їсти, бо в діда Михайла вже зовсім не залишилося зубів. Поснідав, іншу скибку хліба сховав у кишеню – погодує нею голубів. Дід Михайло вдягнув стару синю куртку, взув чоботи, узяв мітлу та пішов на вулицю. Він працює двірником.

Дружина Орися померла дуже давно, залишивши його самого з маленькими дітьми, яких він виховував, як умів. Зараз вони виросли, створили свої сім’ї та роз’їхалися по світу. Катруся – в Італії, лише зрідка дзвонить та ще рідше приїжджає. Каже, що має пильнувати роботу, яку так довго шукала. Петро одружився й виїхав із родиною до Чехії, розпочав власний бізнес і навіть не думає сюди повертатись. На старій книжковій шафі стоять фотографії з дитячими усміхненими обличчями. Це світлини внуків – Тарасика та Соломії. Дідусь ще жодного разу їх не бачив, але щодня молиться за них і дуже сумує. У маленькій квартирі дідусеві Михайлу холодно та самотньо. Пенсії ледве вистачає, щоби заплатити за комунальні послуги, купити трохи продуктів та ліки. От він і вирішив ще трохи підробляти двірником – і вдома сидіти самому не доведеться, і копійчину якусь складе.

Щоразу, як виходить замітати вулиці, згадує свою Орисю: вона завжди любила порядок та чистоту, була доброю господинею й вірною дружиною. Підтримувала його в тяжку хвилину й любила. Господь покликав її до Себе зовсім молодою. Найтепліший спогад із їхнього сімейного життя – це недільні ранки, коли вся родина, зібравшись за столом після служби Божої, смакувала рогаликами з повидлом та чаєм. Ці рогалики, що їх із великою любов’ю пекла дружина, були найсмачнішими у світі, тому всі з нетерпінням чекали неділі, як маленького родинного свята.

Цей ранок не вирізнявся чимось особливим. Надворі панував жовтень, листя кружляло в танці та падало на землю, отож роботи в дідуся Михайла було вдосталь. Усі перехожі кудись поспішали – на роботу чи на навчання, хтось розмовляв по телефону, хтось слухав музику в навушниках, а хтось на ходу читав на планшеті останні новини. Усе, як кожнісінького ранку. Дідусь спокійно замітав вулицю, майже закінчував свою роботу, як відчув, що хтось смикає його за рукав. Він повернувся, щоби позгрібати листя до купи, і побачив, що перед ним стоїть хлопчик із синіми, кольору неба, оченятами та світлим чубом. За спиною в малого – різнокольоровий шкільний портфелик, а в руці – мішечок із рогаликами.

– Дай Боже щастя, дідусю!

– Дякую, внучку! Дай Боже й тобі!

– Зашпиліть куртку, бо застудитесь. Сьогодні холодно. І не нудно вам отут так замітати? Щодня одне й те саме.

– Ні, хлопчику! Я люблю свою роботу. Подивися, яка чудова осінь. Яке гарне барвисте листя, як твій портфель. Уяви собі, що у світі немає двох однакових листочків, так, як і людей. Господь кожного створив особливим та неповторним.

– Як ви цікаво розповідаєте, дідусю! А казок, як моя бабуся, багато знаєте?

– Знаю, дитино. Про вітер, про зорі, про лісових звірів і про таких сміливих хлопців, як ти.

– Як я? Та хіба я сміливий? Я боюся висоти, нашого сусідського собаку Бровка. А ще я боюся їздити в ліфті. Усі хлопці з мене сміються.

– Так, хлопчику, ти сміливий, бо не кожен наважиться почати розмову з незнайомою людиною. А ти не побоявся. Як ти називаєшся?

– Андрійко.

– Гарне в тебе ім’я. А я дідо Михайло.

– Ой, дідусю, ви такий худий! Напевно, хочете їсти? Ось, візьміть, це рогалики, їх пекла моя мама.

Хлоп’я поклало у великі мозолисті долоні дідуся мішечок із рогаликами й побігло до школи. Із протилежної вулиці було чути дзвінок на урок, тому хлопчик не встиг попрощатися з дідусем. Чоловік навіть не поспів подякувати малому, він ще довго стояв посеред вулиці з мішечком рогаликів у руках, а по зораному зморшками обличчю текли гарячі сльози радості та розчулення. Ще не зустрічав він у своєму житті такої дитини. Закінчив замітати вулицю, погодував голубів і пішов додому, усміхаючись цілу дорогу.

Наступного тижня дідусь Михайло отримав пенсію. Пішов до крамниці, купив борошно, яйця, маргарин та шоколадні цукерки.

На полиці книжкової шафи лежав старенький зошит із пожовклими сторінками. Це збірка переписів та рецептів його дружини Орисі. Відколи вона померла, ніхто не брав до рук цього зошита й нічого не пік. Дідусь здмухнув пилюку зі сторінок і знайшов потрібний рецепт. Сьогодні він пектиме рогалики, бо до нього в гості прийде Андрійко.

Вони разом смакували липовим чаєм, рогаликами із повидлом та цукерками. Дідусь розповідав казки й цікаві історії зі свого дитинства. У квартирі стало тепло та затишно, вона немовби ожила від дитячого сміху та солодкого запаху домашньої випічки, яку з любов’ю приготував дідусь.

Зміст