Притчі 
Деякі чоловіки кажуть: «Найкраща риба – ковбаса». А є люди, які цілком упевнені у зворотному. Зоя була саме з таких. Будь-яка рибна страва для неї завжди бажана. На всіх родинних чи дружніх святах після розкішного обіду Зоя завжди відкладала собі кілька шматочків оселедця з цибулькою. І насамкінець гостин із величезним задоволенням закушувала святковий торт саме ними. А якщо подруги кликали її в гості, то запрошували не на каву зі смаколиками, а на пиво з рибкою. Іноді навіть без пива: будь-якої смачної риби було досить, аби зробити Зою щасливою.
Улітку поїхала вона з подружкою Тамарою у відпустку на південь, у маленьке село Приморське, що причаїлося на березі Будацького лиману. Після розміщення, звісно, дівчата відразу побігли на пляж. Чорне море в цій частині берега було відокремлене від поселення затокою та вузеньким пересипом. Вода в лимані була тепла і привітна, немов матусині руки. Дівчата провели весь день до самого вечора в блаженному байдикуванні, яке завжди є вибачливим і зрозумілим у перший день відпустки.
Піднятися з теплого піску їх примусив голод. Рештки домашньої їжі були знищені ще вранці в потязі, і, за винятком морозива та фруктів, подруги більше нічим себе не балували впродовж дня.
Дівчата на пляжі розмістилися якнайдалі від людяних місць, тож повертатися їм довелося доволі довго.
– Здається, цивілізація починається, – в’їдливо (напевне, від голоду) помітила Тома, коли вони підходили до пляжу свого пансіонату.
– Так! І зараз ми повечеряємо! – облизнулася Зоя.
На березі стояло безліч усіляких відкритих прилавків та кіосків із морозивом і лимонадом, кавою та солодощами, місцевими делікатесами й фруктами. Серед цього розмаїття був один намет, від якого тяглася черга. Саме до нього, ніби магнітом, поманило Зою. Тримаючи ніс «за вітром», не помічаючи нічого навкруги, дівчина наближалася до мети. Тут хлопець смажив рибу! Просто на свіжому повітрі, на очах відвідувачів він вимочував свіжі підготовлені тушки в маринаді, начиняв якимись секретними приправами-травами, загортав у фольгу й кидав смажитися до невеликої глиняної жаровні. Готову страву наполовину звільняв від фольги, викладав на паперову тарілку, поливав неймовірно яскравою зеленого поливкою й міняв на гроші. Поруч із прилавком стояли три високі столики без стільців, що передбачало доволі швидку трапезу відвідувачів. Чи кухар був вельми симпатичним, чи то риба в нього виходила занадто смачна, чи на свіжому морському повітрі особливо розігрувався апетит відпочивальників, але черга до нього стояла завжди. Залишалося загадкою, коли він сам устигав обідати чи бодай відпочити хвильку. І аромат навкруги стояв такий, що, напевне, половина всіх курортників приходила до рибного майстра вечеряти, обідати, а деякі навіть і снідати. Шанувальників таланту молодого кухаря було безліч!
Зоя своїм геніальним нюхом на рибні страви відчула дивні пахощі задовго до того, як побачила намет. Звісно, у Тамари не залишилося жодного шансу повечеряти цього дня чимось іншим. Подруги отримали своїх рибок, зачекали трохи, поки звільниться столик, та почали трапезувати. Страва виявилася такою смачною, що це навіть здавалося дивовижним, зважаючи на кулінарний «конвеєр» та доволі стомлений вигляд хлопця. Зоя зразу ж стала вдруге в чергу. Додаткова порція виявилася такою ж ласою та апетитною. Дівчата досхочу наїлися, щиро подякували талановитому красеню й рушили до пансіонату.
Відпочинок минав гарно. Подруги купалися, засмагали, увечері знаходили собі розваги чи в прогулянках містом, чи то в кінотеатрі, а чи на танцях. А вдень вони обов’язково ходили обідати запеченою морською рибкою до молодого майстра-кулінара.
Треба сказати, що хлопець також помітив двох гарних дівчат, які часто підходили до його намету. Особливо йому сподобалася невисока шатенка, яка з невимовною пристрастю дивилася на страву (чи на нього?) щоразу, як він їм подавав їжу.
Одного дня дівчата поїхали на цілоденну екскурсію до міста Білгород-Дністровський і, звісно, пропустили обід в улюбленому місці. Юнак-кухар занепокоївся й наступного дня виглядав їх із самого ранку. Подруги з’явилися, як завжди, на обід. Наш Ромео не став зволікати (може, вони знову десь загубляться) і приязно заговорив із Зоєю. Відрекомендувався, запитав, куди вони зникли вчора, поцікавився, як їм сподобався древній Аккерман. Навіть пригостив дівчат двома пляшечками свіжого прохолодного пива, що його тримав, власне, для себе, та назвав це «компліментом від закладу».
Дівчата були вражені, а Тома ще й підлила масла у вогонь:
– Ой, Зоєчко, мабуть, хлопчина закохався!
На прощання Зоя томно на нього подивилася з-під своїх довжезних вій, наче хотіла зробити «контрольний постріл» у самісіньке серце. І не даремно. Наступного дня Олексій (так звали талановитого кулінара) наважився запросити Зою на побачення саме в ту мить, коли віддавав їм обідні порції.
Дівчина всміхнулася, відійшла з подругою до столика, поїла, а коли зібралася йти, подякувала за смачний обід та відповіла: «Це було б чудово. Зустрінемося тут о дев’ятій».
У Зої не було ні мети, ні бажання крутити роман на курорті. І хоч у рідному місті її ніхто не чекав, кому вона мала би зберігати вірність, однаково до моря вона їхала оздоровитися, подихати морським повітрям, наситити організм вітаміном D, наплаватися вдосталь, поїсти свіженької морської смакоти, засмагнути. Короткострокові стосунки її не цікавили. Одначе вона зголосилася. Це здавалося цілком природним в очах Тамари, але дивним для самої Зої.
Побачення стали щоденними, але недовгими, поверталася Джульєтта зазвичай за кілька годин. Іноді мовчала, інколи розповідала подрузі подробиці: де гуляли, яку дискотеку відвідали, про що розмовляли. Але її оповіді завжди були сухі, буденні. Наче вона не на зустріч із симпатичним хлопцем ходила, а на спортивну пробіжку. Але одного дня Зоя повернулася до кімнати збуджена та жвава. Її очі палали, усмішка сяяла на обличчі, рум’янець розлився на щоках, як маків цвіт. Дівчина повторювала:
– Нарешті… Чуєш, Томочко! Нарешті!
Подруга, нічого не розуміючи, подумки почала перебирати ймовірні варіанти: чи то Олексій насмілився поцілувати, чи нарешті він викликав у Зойки особливе взаємне почуття, чи навіть освідчився. Вона вже й не знала, що думати-гадати. З широко відкритими очима Тома майже перетворилася на знак питання.
Зоя схвильовано промовила:
– Нарешті я дізналася рецепт його дивовижної риби!
Тамара ж нічого не сказала, упала на ліжко та сміялася майже півгодини.
Рецепт: Запечена риба із соусом «Зелена сальса»
Інгредієнти:
- улюблена рибка (бажано білих сортів м’яса) – 1-1,3 кілограма;
- часник – 4-6 зубків;
- розмарин (свіжий чи морожений) – 3-4 гілочки;
- оливкова олія – 70-90 грамів;
- сіль, перець – за смаком.
Для соусу «Зелена сальса»:
- петрушка – 2-3 пучечки;
- листочки м’яти – 5-7 штук;
- листочки базиліку – 20 штук;
- каперси – 2 столові ложки;
- анчоуси (в олії, без кісток) – 2 штуки;
- часник – 2 зубки;
- оливки – 7-10 штук;
- оливкова олія -130 грамів;
- сік половинки лимона;
- сіль, чорний перець – за смаком.
Для маринаду подрібнити розмарин і часник, перемішати з олією, посолити та поперчити.
Підготовлену рибу (тушкою або шматочками – як вам смачніше) покласти в маринад, якщо є час – на 1-2 години (періодично перевертати), якщо немає – на декілька хвилин. Рибу викласти на фольгу, полити маринадом, загорнути краї фольги так, аби утворився конверт для запікання.
Духовку розігріти до двохсот градусів, рибу запікати сорок хвилин. На останні п’ять-десять хвилин конверт розгорнути (можна увімкнути режим «гриль»), аби зарум’янилася.
Для соусу «Зелена сальса» петрушку, часник, анчоуси, оливки (без кісток), каперси, листя м’яти й базиліку подрібнити ножем, додати олію, сік лимону, сіль, перець, ретельно перемішати. Якщо в господарстві є блендер, зробити те саме ним в імпульсному режимі. Соус повинен мати однорідну, але грубу консистенцію, не гладку.
Подавати рибу, поливши соусом та прикрасивши листочками зелені.
Смакує найкраще з білим сухим вином та краєвидом на море.
