Притчі 
Не можу сказати, що цей день мені не сподобався. Я давно мріяла побути наодинці, і сьогодні мені це майже вдалося. Принаймні, я тимчасово позбавилася надто щільного сусідства, а ті троє, що опинилися нині поруч, не турбували. Ми й раніше з ними не приятелювали, то й сьогодні мені ніхто з них не заважав.
Утім, я спершу не зрозуміла намірів хазяйки, але завжди довіряла їй, удячна за добре ставлення й піклування. Тож і сьогодні віддалася її добрим рукам та ледь чутним словам: «Давайте-но, дівчатка, підемо прогуляємося, на людей подивимося, себе покажемо…» Я не звернула уваги, що літня пані водночас зітхнула, вона й так нерідко зітхала.
Дбайливі руки обережно підняли мене й переставили в чималеньку коробку, де невдовзі нас стало четверо. Я ще встигла побачити, що всі ми мали цілком пристойний, навіть урочистий вигляд – у мене цього ранку саме розквітли ще три бутони, додавши до вчорашнього букетика великі свіжі соковито-рожеві квітки. Сусідки теж пишалися своїми прикрасами – бузковими, біленькими та блакитними квіточками, які, звісно, виглядали набагато скромнішими за мої. Але невдовзі господиня накрила нас легким напівпрозорим полотном, а потім щільним пакетом. Наш транспорт хитнувся, ми торкнулися листячком одна одної, білявка зойкнула, і всі ми рушили кудись, довірившись літній пані, від якої чекати чогось поганого було безглуздо, тож – уперед до пригод! На людей подивитися, себе показати!
Що й казати – стільки народу, як сьогодні, я не бачила ніколи. Та я їх узагалі бачила кілька осіб за все моє життя – саму хазяйку, сусідську дівчинку, яка підбігала до нашого підвіконня, нахилялася над нами, мало не ламаючи листя, кидала погляд через вікно на двір, бо виглядала маму, і бігла знов у своїх дитячих справах. Іще заходила хазяйчина приятелька. Та ніби розглядала нас уважно, але говорила все про своє, наче дивилась і не бачила перед собою тісняву більших і менших вазонок. Щоправда, одного разу старенька несподівано промовила: «Фіалки в тебе, Андріївна, як у квітковій крамниці!» А господиня зітхнула: «Це сенполії!» Це слово мені дуже сподобалося, я нишком повторювала його і, здається, навіть чула в шарудінні портьєр. Тож господиня звалася пані Андріївною, а я – Сенполією.
І от нарешті колихання коробки закінчилося, вона стала на щось тверде, відкрився пакет, війнуло прохолодою, і стривожені очі хазяйки оглянули, чи не нашкодила прогулянка котрійсь із нас. Ми непомітно роззиралися навколо й мало що розуміли, адже рідним домом нашим було підвіконня. Ми опинилися теж ніби на підвіконні, але це був не дім, а якийсь великий прохід, де повз нас сновигала неймовірна кількість людей, і, як виявилося, мало кого цікавили і пані Андріївна, і ми.
Хазяйка стояла поруч, намагаючись прикрити нас собою від протягу, який ворожо налітав із боку скляних дверей. Неподалік я побачила ще декілька жінок – одна роздавала якісь папірці, тицяючи їх у руки перехожим, друга продавала пухнасті різнокольорові шкарпетки, які лежали біля нашої коробки, а третя… стояла біля вікна навпроти й грала на сопілці. Мелодія линула до нас то голосніше, то тихіше, вона була чудесна й ніби заколисувала. Інколи біля тієї пані на мить зупинялися люди, щось кидали в невеличку коробочку і йшли далі.
Біля нас майже ніхто не зупинявся. Пані Андріївна час від часу розрівнювала наше листячко й дмухала на квітки, інколи поправляла свою шапку та пригладжувала пухнастий комір, тупцяла на місці, потім вона взяла мене з вазончиком і тримала обома руками перед собою. Мені стало затишніше – я відчувала її тепле дихання, а також тепло її рук. Із часом я помітила, що пані Андріївна непомітно хитає головою в такт сопілковій мелодії й навіть погойдується сама, ніби пританцьовує. Мені це сподобалося, адже так і я долучалася до танцю, і від того протяг уже не тривожив, не думалося, чому й навіщо ми тут стоїмо, огортала тиха радість, і всі питання здавалися зайвими.
Кілька разів до нас підходили жінки, милувалися мною, робили компліменти, а одна раптом спитала про ціну. Господиня, ніяковіючи, назвала якусь цифру. Перехожа, теж немолода пані, зітхнула, торкнулася одним пальцем мого листка, а я аж затремтіла, усвідомивши, що саме замислила підступна пані Андріївна.
Невже?! Невже вона хоче продати нас чужим людям? Нас, кого виростила власноруч і так любила?! Мене, якою так пишалася?! Я затремтіла. А може, то затремтіли руки хазяйки…
– На жаль, не можу собі дозволити таку фіалку, самій би до пенсії дотягнути… – зітхнула жінка й рушила далі.
– Це сенполія, – прошепотіла ніби сама до себе хазяйка.
Я перестала тремтіти, але мою довіру до доброї господині було підірвано. Вона дивилася на мене вологими очима, ніби вибачалася, а мені хотілося цієї миті перетворитися на кактус, боляче вколоти її пальці, або… або просто згорнути все своє листя й квіти в один великий бутон, замкнутися в ньому й заплакати…
– Бабусю! Скільки ваша чудесна сенполія коштує? – молодий чоловічий голос змусив мене знову здригнутися.
Пані Андріївна затрималася з відповіддю й недовірливо розглядала високого хлопця, який усміхався, поглядаючи то на господиню, то на мене, і я від того аж зашарілася.
Сопілка завела нову сумну мелодію, що ніби долинала з небес.
– У моєї бабусі теж було багато сенполій, – продовжив хлопець, – це була її велика пристрасть. Вона навіть намагалася сама виводити нові сорти. Не знаю, чи змогла би продати хоч щось зі своєї колекції…
– Та я теж… Вони мені, як рідні. Але… вчора в мене в супермаркеті витягли гаманець. Дійшла вже до каси зі своїми покупками, а його немає… Мусила все рознести назад на полиці й пішла додому. Усю ніч думала, що ж його робити? От, наважилася.
– Знаєте що… – голос хлопця став рішучим. – Я хочу їх купити у вас, усі чотири, – він кивнув у бік моїх колишніх сусідок по коробці, – але є проблема…
– Яка? – недовірливо глянула на нього пані Андріївна. – Бабуся насварить?
– Ні. Бабуся померла три роки тому.
– О, вибачте.
– Ви так схожі на неї… А я тут живу неподалік у гуртожитку, четверо в кімнаті, ще й працюю ночами в лікарні. Хіба я можу собі дозволити квіти? Але…
– Нічого, нічого, я не ображаюся, ходіть собі з Богом, дякую за увагу…
– Пані, ви не зрозуміли, я хочу купити їх… і подарувати вам. Можна? – хлопець торкнувся руки моєї хазяйки, і я чомусь знову затремтіла.
– Ні-ні… Як же так… Я ж не жебракую, я хотіла…
– Пані, я дуже вас прошу, заради моєї бабусі, добре?
Пані Андріївна нічого не відповіла, лишень кивнула, притиснула мене до грудей, а вільною рукою мовчки погладила рукав того хлопця.
Не можу сказати, що цей день мені не сподобався. На людей подивилася, себе показала, музику послухала… Хоч і нахвилювалася…
