Притчі 
Про те, що мій друг – хронічний алкоголік, я дізналася не одразу. Ніколи не бачила його буйним, у стані агресії чи алкогольної непривабливости.
Був веселим, дотепним, витривалим у мандрівках. Прекрасно знав всі карпатські стежки-дороги. Любив самотність, коли збирав гриби. Вмів варити добру чорну каву і обов’язково пив її з порцелянової філіжанки, яку старанно загортав, щоб уберегти від несподіваних поштовхів у рюкзаку. З такої філіжанки кава смакувала йому особливо. Любив зробити комусь приємність, подарунок чи несподіванку, відремонтувати радіо, телефон чи телевізор. Умів слухати, співчувати, підтримувати. Був подібним у всьому до моїх братів. Наш батько колись казав нам, дівчатам, що коли вибиратимете собі пару, дивіться, щоб був подібним до ваших братів у мові, вірі, вихованні. Таким був мій друг. Наші мами колись ходили в один клас у маленькому галицькому містечку.
Коли це почалося? Коли стало невиліковним? Одного разу я зустріла його дружину, яка, доведена до розпачу, відкрила мені свій біль. Її розповідь мене вразила. Думала, що перебільшує. Вана розказала про факти втеч через вікно по зв’язаних простирадлах із третього поверху, про місяці непробудного запою, про калюжі блювоти в хаті, про втрачену роботу, ховання грошей, марення і галюцинації. Ми проговорювали довгі години, обдумуючи методи і спроби, як зупинити це падіння. Час до часу я зустрічала її, сумну і зажурену безвихіддю.
Незабаром мені самій довелося стати його спільником. Близько першої ночі пролунав дзвінок у двері. Ми спали насторожено, бо в родині була хвора людина. Я відчинила. Переді мною стояв блідий мій приятель і, тремтячи, попросив незначну суму. Піт стікав по його чолі, руки дрібно тряслися, очі благали.
– Ти бачиш – я вмираю, дай мені кілька гривень. Тут, недалеко, живе жінка, яка через вікно вдень і вночі подасть чвертку. Ти бачиш, що в мене ломка, все болить, я страждаю. Прошу, благаю…
У ту хвилину я розуміла, що по-іншому вчинити не можу.
– Чи обіцяєш, що зробиш те, що я попрошу?
– Обіцяю!
Я дала йому гроші, але одночасно вирішила якось діяти, щоб допомогти приятелеві..
Довідалася, що при найближчому храмі діє спільнота для узалежнених. Зателефонувала, запитала, чи можу з кимось зайти? І чи можемо анонімно бути присутніми? Нас щиро запросили. За декілька днів, коли мій друг уже мав людський вигляд, не зважаючи на мішки під очима, ми поїхали до спільноти. Він погодився прийти туди тільки раз.
Велика світла кімната, стіл, довкола стільці. Стояли, сиділи, ходили невідомі люди. Ніхто не звертав на нас уваги. Ми чемно примостилися в куточку. Зайшло ще декілька людей.
– Ну що, розпочинаємо?
Всі сіли у велике коло. Хтось першим сказав: «Я – алкоголік. Я сам не можу вийти з цього стану. Тільки Господь може мені допомогти. Я цього дуже хочу. Я вже не п’ю три дні».
Що зчинилося! Всі плескали, кричали: «Молодець! Тримайся! Ми тебе любимо!».
Один за одним вставали всі, коротко розповідали про минуле і про спосіб подолання залежности. Коли настала моя черга, я сказала, що тут вперше і прийшла, щоб подолати свою кризу. Мені всі дружно побажали успіху. Це підбадьорило мого друга. Він сказав: «Здається, я сам не зможу вийти з того стану. Прошу допомоги в Бога». Всі радісно підбадьорювали, кажучи, що два кроки вже зроблено, тримайся!
Потім був чай, якісь тістечка, розмова. Скрізь теплі обличчя. Між ними – робітники, інженери, професори, старі та молоді. Була і спільна молитва при запаленій свічці. Всі серця були звернені з проханням до одного Світла. Прощаючись, нас запросили на наступну зустріч. Не знаю, що творилося в душі в мого друга, але моя була просвітлілою. Зустріч у цій спільноті згодом допомогла мені прийняти важливе рішення.
– Я не знаю, чи ще колись прийду сюди, – сказав він, прощаючись.
Ми довго не бачилися. Згодом я довідалася, що мій друг мав кілька болісних років, повних терпінь, бо одночасно кинув й курити. Почав багато читати, роздумувати, любити молитву. І зрештою, забули про той жах, в якому колись він перебував і який з Богом подолав.
