Шрам на зап’ясті

Вона була трохи божевільною. Ну як по-іншому назвати, якщо цього прекрасного весняного ранку, коли всі нормальні студенти її групи солодко спали в своїх теплих ліжках, додивляючись кольорові сни, бо сьогодні пари відбудуться по обіді, ця шалена Мілена в барвистому шарфі, замотаному навколо шиї, з термогорнятком зі ще гарячою кавою та старим товстим записником, купою ескізів, креслень, папок і книг поспішала… ніколи не здогадаєтеся куди… В обласний державний історичний архів. Ні, вона зовсім не була «сірою мишею» – заучкою. Навпаки, розумна, амбітна, завжди впевнена в собі та елегантна… феміністка. Так, так – феміністка. Вона любила масивні срібні прикраси, які вишукано підкреслювали найкращі риси її таємничої краси та нерозгаданої жіночності. Легкий шлейф улюблених французьких парфумів та аромат духмяної кави були її другою тінню. Стильна студентка історичного факультету з планшетом, книгами поезій ефектно стала незмінною прикрасою місцевого архіву. Не уявляла, як може день починатися та закінчуватися без кави. Любила смакувати нею, розкошувала, тримаючи в тендітній руці порцелянову філіжанку чарівного напою, у маленькій, але дуже затишній і вишуканій кав’ярні посеред старих мурів у центрі міста. Час від часу писала новели, але чомусь не хотіла читати їх для аудиторії чи публікувати. Лише ділилася ними зі своєю найкращою коліжанкою.

Мілена любила мистецькі вечори в арт-галереях або кав’ярнях, де, немов до вулика бджоли, зліталася талановита й неординарна молодь, аби поділитись думками, поспілкуватись і вкотре переконати одне одного, що їхня молодість триватиме вічно. Дівчина була закохана в спідниці та сукні з довжиною нижче колін, а також переконана, що найсексуальніша ділянка тіла в жінок – це зап’ястя. В університеті вивчала історію, але найбільшими її зацікавленнями були архітектура, мистецтво й фемінізм. Серед інших великих захоплень дівчини значилися гори та малювання. Зазвичай вона дуже вміло поєднувала ці два хобі – час від часу втікала в гори, прихопивши із собою фарби й мольберт, аби помилуватися красою й залишити її невеличкий скромний відбиток на полотні. Назагал Мілена була багатогранною особистістю, але майже завжди всі її думки, настрій і почуття зводилися до одного – до Нього.

Він був старшим від неї на тридцять п’ять років, читав лекції з історії мистецтв, любив Рафаеля та Рембрандта, а ще свого кота, який вірно й радісно зустрічав його кожнісінького вечора в самотній квартирі, де пахло кавою, старими книгами й музикою Шопена. Розлучився з дружиною дуже давно: їй було важко зрозуміти й прийняти його безроздільну любов до прекрасного. Син разом із дружиною та маленькою дочкою мешкав окремо в новенькій квартирі в іншому кінці міста. А він вирішив залишитись у цьому невеличкому й дуже затишному районі, де старі будинки утворюють гармонійний архітектурний ансамбль, де шпилі старих церков намагаються торкнутися неба, а маленьке непомітне озеро, заховане у зеленому парку, завжди ласкаво запрошує на відпочинок. Його помешкання нагадувало музей: вишукана колекція мистецьких альбомів усіх усесвітньо відомих митців – від Мікеланджело та Пікассо до творців сучасного мистецтва постмодерну, розкішна бібліотека класичних авторів і декілька стародруків минулих століть, старе чорно-біле фортепіано й червоний фотель у кутку. Усе це доповнювали дубовий стіл, величезний мольберт і камін, який фактично був антикварною прикрасою інтер’єру. Вигляд із вікна просто зачаровував панорамою старого міста. На столі у вазі завжди були живі квіти. Тут жив, працював, пив каву і творив професор університету та викладач історії мистецтв – пан Яків Роттердамський.

Мілена сіла в старенький трамвай, де сонних пасажирів крізь вікна намагалися розбудити промені ранкового сонця. До архіву потрібно було їхати чотири зупинки. Дівчина витягнула з коричневого наплічника книгу поезій і почала читати. Їй залишилося дописати третій розділ курсової наукової роботи, а для цього було необхідно опрацювати нові архівні документи – старі проекти окремих будівель. Знову думала про нього. Пригадалось їй, як на першій лекції з історії мистецтв до аудиторії виваженим кроком зайшов елегантно вдягнений чоловік і попросив не звертатися до нього на ім’я та по батькові, оскільки вважав це пережитком часів Радянського Союзу, а говорити «пане Яків». Ці слова, глибина його очей їй запам’яталися найбільше, а ще – його ставлення до студентів – з повагою. Він ніколи не підвищував на них голос і завжди звертався на «ви». Коли Мілена дізналася, що він старший від її батька, то була дуже здивована. Професор виглядав набагато молодшим. Його лекції вона відвідувала з величезним задоволенням, а згодом пан Яків став керівником її бакалаврського наукового проекту.

Ось і її зупинка. Неподалік неї – архів. Старша пані принесла зі сховища старі папери з кресленнями, які Мілена замовила вчора. Дівчина вмостилася за своїм улюбленим маленьким столиком біля вікна, увімкнула планшет, відкрила свій конспект, витягнула з наплічника ручки з олівцями й почала розглядати планування одного будинку на старих пожовклих архівних документах, на яких де-не-де було помітно плісняву, а місцями навіть траплялися чорні кола – сліди від горнятка з кавою. Якоїсь миті Мілена відчула на собі пильний погляд. Вона була дуже чутливою в усьому, що стосувалося запахів і поглядів. Наприклад, вибирала кав’ярню за ароматом кави, який кружляв у повітрі сквериків та площ. І не раз, ідучи вулицею, їй ставало не по собі, коли чоловік брутально роздягав її поглядом, пристрасно здираючи з неї одяг. Дівчина поволі підняла голову й побачила, що через два столи перед нею сидів за читанням старої товстезної книги та усміхався пан Яків.

– Вітаю, Мілено. Приємно вражений. Не очікував зустріти вас тут о такій ранній порі.

– Добрий день, пане Якове! Ну, пригадуєте, я вам уже казала колись, що ранок – найпродуктивніша частина мого дня. Тиша й кава створюють чудову атмосферу для роботи.

– Ви молодець. Учора мав нагоду читати другий розділ вашої роботи. Завтра поверну вам виправлений варіант тексту, лише декілька незначних помилок. У вас добре виходить писати. Якість наративу мені дуже до вподоби.

– Дякую. Це також завдяки вашим порадам та вказівкам.

– Знаєте що, Мілено, ви виглядаєте дуже втомлюю. Чому б не відпочити трохи від цієї архівної писанини?

– Ви немов читаєте мої думки, пане Якове. Завтра збираюся в гори. Гадаю, це найкраща ідея для цих вихідних перед початком сесії.

– Чудова думка, цілком погоджуюся.

Пан Яків знов усміхнувся й повернувся до свого робочого місця, більше не промовивши до Мілени жодного слова. Лише час від часу милувався її молодістю та красою, а потім знову уважно вчитувався в старі чорнильні букви, написані аристократичним каліграфічним почерком декілька століть тому.

Те, що вона закохується в цього незвичайного та мудрого чоловіка, Мілена відчула не зразу. Завжди намагалася бути чесною із собою, але в цьому випадку довго не могла визнати, що потрапила в полон почуттів. Нікому про це не говорила. Навіть найкращій подрузі. Була впевнена, що та не зрозуміє і просто покрутить пальцем біля скроні. Закохатись у чоловіка, який старший від її батька? Збожеволіла, чи що?! Але найбільше боялася, що про це дізнається пан Яків. Її Яків. І що тоді? Щодалі?..

Пан Яків спочатку думав, що любить Мілену, як рідну дочку. Цінував у ній відповідальність, працелюбність, але дедалі частіше помічав іскорки в її синіх очах, не раз задивлявся на її стрункий стан і світлу усмішку. В один момент він також зрозумів, що його любов до неї не така, як батьківська, більша, повна зрілості та нестримного бажання торкнутись її молодих уст, бажання, що загасло в ньому вже багато років тому. Не знав, як себе поводити. Став розсіяним і неуважним, нерідко забував свої окуляри й частіше почав приймати заспокійливе на ніч. Хвилювався, щоби дівчина нічого не помітила, бо злякається, розплачеться й утече. Його Мілена. Утече від нього назавжди. І що тоді? Що далі?..

Мілена швидко зібрала потрібні речі до коричневого наплічника. їх було небагато, бо вирушає в гори лишень на два дні. Мольберт, фарби, полотно, книга з поезіями, студентський квиток, гроші, ключі, найнеобхідніший одяг і засоби гігієни. Ну й, звичайно, планшет, ручки, олівці та старий блокнот. А може, тут, у горах, вона зустріне натхнення, кинеться йому в обійми й напише декілька цікавих новел.

У рідних Карпатах вирішила зупинитися в хатині старенької бабусі, яка час від часу здавала кімнату одиноким туристам. Це було ідеальне місце втечі від усіх, та тільки не від себе. Залишила речі на дерев’яному ліжку, що було охайно встелене теплим ліжником, подякувала старенькій за сніданок, узяла із собою фарби, мольберт, а ще поклала до наплічника воду та печиво й помандрувала на гору. Дорога була довгою та цікавою. Мілена нарешті вийшла на полонину, розклала свої мистецькі причандали й почала малювати. Через деякий час на полотні з’явилися стрункі зелені смерічки, потім гірські вершини, укриті снігом, а згодом десь удалечині – гуцульська колиба.

Мілена вмостилася на траву й задивилася на карпатські краєвиди. «Гори – це завжди чудова ідея!» – подумала дівчина і, задоволена зі своєї праці та відпочинку, почала збиратися, щоби вирушити в село. Тихо надходив ґазда-вечір. Небо вкрилось хмарами, і несподівано розпочався дощ. Мілена почала танцювати боса на високій полонині. Добряче змокнувши, зняла куртку й накрила нею свою картину, бо хотіла потім подарувати її… пану Якову. Її Якову. Була впевнена, що йому дуже сподобається. Дощ перетворювався на сильну зливу, і дівчина пришвидшила темп. Через хвилину вона просто побігла вниз. І тут, ненароком послизнувшись, упала й почала котитись зі стрімкої скелястої гори. Відчула різкий біль у нозі. Щосили стала кричати й кликати на допомогу. Останнє, що запам’ятала, – це велика рана на зап’ясті та кров на колінах.

Прокинулася від нестерпного болю в нозі. Розплющила очі та побачила, що Яків перебинтовує її коліна й цілує зап’ястя. У той момент Мілена подумала, що цілковито збожеволіла і що це все якийсь дивний сон. Згодом зрозуміла, що лежить на старому дерев’яному ліжку, вкрита ліжником. Бабуся варить якісь трави на кухні, а Яків сидить біля її ніг.

– Мілено, дівчинко моя! Дякувати Богу, ти нарешті прийшла до тями! Як же ти нас усіх налякала.

– Пане Якове? Ви?.. Що ви тут робите? Що сталось? Де мій мольберт? Ой, болить… як мене болить коліно.

Яків наблизився до неї, ще раз оглянув коліно. Бабуся принесла трави, він промив відваром рану й знову перебинтував. Від болю по щоках Мілени потекли сльози. Зірвалися з-під вій, як сильна злива в той день, коли вона пішла в гори. Яків побачив це і почав їх цілувати. Спочатку осушив її обличчя поцілунками, потім ніжно торкнувся вуст, долонями гладив неслухняне волосся. Тоді встав біля ліжка на коліна, узяв у свої руки її зап’ястя й припав устами, немов мандрівник, що, помираючи від спраги, нарешті віднайшов джерело.

Мілена не могла отямитися від того, що відбувалось із нею в цей момент. Розбиті коліна. Яків. Поцілунки на зап’ясті. Біль. Маленька кімнатка в бабусиній хаті. Запах трав у повітрі. Знесилена дівчина знову заснула. Коли прокинулася, то побачила на столі бануш із бринзою та узвар. Усе було в неймовірно гарному глиняному посуді. Мілена раптом відчула сильний голод і взялася куштувати гуцульські страви, які приготувала для неї бабуся.

Після того як дівчина трохи отямилась, Яків розповів, що з нею сталося насправді. Після їхньої розмови в архіві він також вирішив, що йому потрібно трохи відпочити. Купив квиток і відправився в Карпати. Піднявся на гору з мольбертом, аби намалювати картину для своєї найкращої студентки й подарувати їй згодом.

Він малював там цілісінький день, а коли вже повертався додому крутою гірською стежкою, почув, як летить донизу каміння, а людський крик пронизує наскрізь тишу гір. Він кинувся на допомогу. Унизу, біля підніжжя скелястої гори він побачив Мілену, яка втратила свідомість і була майже вся в крові. Біля неї лежав зламаний мольберт, мокрий наплічник у багнюці та замотана в куртку картина з написом на зворотному боці:

«У дарунок найкращому в світі професорові – пану Якову Роттердамському від Мілени.

Р. S. Велика розкіш – думати про Тебе й уявляти те, чого нема».

Він відчував себе винним у тому, що сталося, не знав, що робити. Його огорнув страх, лише просив Бога, щоби вона жила. Всю дорогу він ніс її на руках і молився. Безперестанку молився. Щоби вона дихала, щоб її серце не перестало битись. Обережно ступав кожен крок, боявся зробити їй боляче. Коли Яків прийшов у село, на дворі вже була ніч і місцеві мешканці разом із заплаканою бабусею шукали дівчину, яка вранці пішла в гори й досі не повернулася. Він приніс її до хатини, де зупинилася Мілена. Усю ніч сидів на краю її ліжка, промивав рани, зупиняв кров, яка безперестанку текла з її зап’ястя, перебинтовував розбиті коліна. Молився й плакав, просив Бога для неї лише одного – життя.

Вони одружились одразу після того, як Мілена закінчила магістратуру. Тихий шлюб у старенькій гуцульській церкві, без музики, випивки та криків «Гірко!». Насправді їм було солодко. Усі спочатку не могли повірити в це, хтось сміявся, а хтось мовчки крутив пальцем біля скроні. А їм двом було абсолютно байдуже. Вони були щасливі. На медовий місяць від усіх утекли в Карпати, до бабусі Аннички, яка тоді врятувала дівчині життя своїми лікувальними трав’яними відварами. Відтоді лише разом ходили в гори, малювали на полотнах неймовірну красу гірських краєвидів, відчували смак справжнього життя, яке без любові не має жодного сенсу.

Про той випадок, що поєднав їх назавжди, нагадують шрам на зап’ясті в Мілени, який Яків ніколи не забуває цілувати щодня, дві картини, що висять у їхній вітальні, – та, яку дівчина малювала для Якова, і та, яку він хотів подарувати своїй Мілені, а ще дерев’яний розбитий мольберт, що стоїть у кутку кімнати біля червоного фотелю.

Зміст