Притчі 
Той краєчок ставу, що видніється з нашого двору від причілка хати (вона якраз на узгірку), тягне нас до себе магнітом. Із самого рання видивляємо очі: чи є вже хто із хлопців коло води, чи не пора й нам дременути купатися? Ні, не видко нікого, тільки білі табунці гусей, ніби хмарки по небу, поволеньки перекочуються берегом із краю в край.
– Куди вже понастроювались? Он вода синя яка – холодна. Рано ще.
Федько сердито тягне з купи хмиззя сухого довгого грабчака, вкладає його у вицюканий сокирою жолобок у пні. Г-гах! Коло нього вже чималенька купка дров лежить, та він ще рубає – про запас, на зиму.
– Хлопці! Квочка чогось кудахкає! – ураз спиняється Федько із сокирою в руці.
– Де?.. – вслухаємося. – А, то баби Килини квочка. Наша ондечки, у бараболі сидить.
– Ну, дивіться мені…
Квочка з курчатами – то вже наше з Михасем діло. Годуй ото їх, води в стару пательню підливай, аби не висихала, від кота, від сороки пильнуй… Через ту квочку й не накупаєшся ніколи вволю. Шубовснув раз-другий у воду – і додому. Бо он у баби Килини на тому тижні двоє курчаток як десь поділось, то й по цей день…
Двір наш у затінку – яблуні, сливи довкола, а як вийдеш на латку сонячну коло воріт – сонце пече, аж волосся на голові гарячим стає. Це ж вода в ставку як гріється!
Г-г-гу-гу-гу-у-у-у! Цей гуркіт – дужий, хоч і далекий, приглушений – наздоганяє нас у сінях. Здається, мовби хтось велетенський торсонув над нами хату, і вона здригнулася всіма своїми стінами, затремтіла шибками.
Коли ми вистрибуємо надвір, бачимо, як із-за зелених пагорбів грізно насувається головата попелясто-сіра хмара. Затуляє собою сонце, котиться чимраз ближче, ближче… Просто на село, на наше подвір’я.
– Курчата! Курчат бігом заганяйте! – гукає до нас Федько.
І ми схарапуджено кидаємося на город.
Із квочкою й курчатами справляємось хутко: я виганяю їх із картоплі на Михася, Михась направляє до курника, і ось квочка вже сердито кудахкає там у кутку.
– А шмаття, шмаття чом не познімали?!
Це як блискавкою обпікає наші груди. Мама! Вона ж так наказувала не забути за шмаття, як ішла на роботу!..
І мчимо за хату, похапцем стягуємо з мотузки наші ще вологі штани й сорочечки, щодуху премо все до хати. Просто над нашими головами з тріскотливим громом репається хмара, аж сліпучо-білі спалахи змигують на хатніх стінах та вікнах, і дощ великими краплями цупко б’є по наших плечах уже перед самим порогом…
У хаті – присмерк. По шибках раз у раз, підхоплений вітром, періщить густий дощ, шумить за вікнами в яблунях, що завмирають від кожного удару грому. Спалахи блискавки вихоплюють із сутінків мамину постать коло ліжка зі зваленим на купу шматтям.
– Як глянула я, що таке суне, ні, скочу, думаю, додому – тут недалечко. І ото були б насушили мені хлопці, якби не надбігла…
Докір нам у маминому голосі захлюпується хвилею радості: як усе-таки славно, що вона встигла, що праця її не пропала, ну, а дощ… дощ нехай собі тепер іде, дощу треба, давненько вже про себе не нагадував…
Ми тільки крутимо головами на кожен погук грому, на кожен спалах блискавки у вікнах, сидимо притихлі. Але це не тільки від грози. Бо відходить вона, погуркує вже далеченько, десь, мабуть, на Меджибіж пішла, блискавка часом зовсім безголосо блимає, чекаєш-чекаєш після неї грому того, а він і не муркне. Тільки дощ шумить надворі, від кожної краплини вгинаються і знову випрямляються листочки на яблуньках. Ми дивимось на ті листочки, на дедалі рідші дощові патьоки по шибках і скоса позиркуємо на тітку, що примостилася на стільці недалечко від дверей. Тітці чомусь ніяк не сидиться, все вона круть-верть на всі боки маленькою голівкою з гострим носиком, пильненько оглядає стіни нашої хати, стелю, підлогу, ліжка, нас…
– А я, Марусю, у твоїй хаті ще й не була, – сокорить тітка, чемненько всміхаючись.
Вона витягує вперед худу шию й аж зводиться зі стільця, щоби заглянути в прочинені двері на кухню.
Я не знаю, що це за тітка. Бачу, що з нашого села, десь уже здибався з нею, але де вона живе і як її звати – не відаю. А вскочила вона до хати разом із мамою, разом із нами всіма – сховатися від грози. Що ж, нехай собі ховається, нам що, хати шкода?
Тітка роздивилася довкола й тепер до нас приглядається. Погляд чіпкий такий – ніби колюче гарбузяче листя до голого тіла прикладає. А до мами всміхається приязненько.
– То який же це твій, Марусю?
Мама чи то чула, чи ні – до вікна прихилилася, на дорогу вдивляється.
– От зілляло як… Десь-то, певно, і батька нашого в полі захопило… А може, і знайшов який прихисток…
– Чуєш, Марусю? – знову тітка настирливо. – То який же твій?
Мама всміхнулась ніяково, обвела очима нас лагідно.
– Усі вони мої.
Тітка невдоволено крутнула головою.
– Та нє… Я це знаю що всі, але… Я питаю, який таки твій. Двоє Іванових, так? А який же твій? Ну, Іванів і твій?
Мама за хустину руками береться, поправляє.
– То який? – не відступає тітка.
– Онде, – мама легенько киває на мене.
І тітка прикладає свого гарбузячого листка просто мені на лице. Воно вже аж пече, аж горить. А очі тітчині немов палахкотять. Разом зі стільцем вона підсувається ближче, уже приглядається й до моїх братів.
– А ви… А як ви… вашу теперішню матір… називаєте?
Михась бурмоситься, опускає голову. Наче його сварять за якогось збитка, наче через нього таки пропали наші курчата. І то не одне, не двоє – усі.
– То як же, га? – допитується тітка. Солоденько так питає, ніби ложку з медом наставляє, щоби поласував кожен. – Як же? Га?
– Матір’ю! А як же ще!
Федько каже це коротко, різко, ніби опускає сокиру на сучкуватий цурпалок. І не відводить погляду, дивиться тітці просто в очі – не змигне.
Тітка заметушилася збентежено, глянула на матір, скам’янілу коло вікна, знов засокорила:
– Ну, я думала, може, тіткою. Бо це ж не мати… не рідна мати вам обом. Ваша вмерла…
– Знаєм!..
Тітка ображено підібгала губи, пересмикнула плечима:
– Хм, який!.. Чи ж я б’ю тебе, чи сварюся з тобою?
– А чого ж ви?!
– Та-а-к, із такими тобі, Марусю, видко, нелегко доводиться… Що не кажи, а своя дитина – таки своя…
І тітка нахиляється до мене, кладе мені руку на голову, щоби погладити.
Я щосили стріпую головою, зриваю з неї тітчину руку й відкидаю від себе. Як зелену волохату гусінь.
– Якби дівчинка… – розгублено, але все ще всміхається тітка. – А то хлопчик… І погладити, бач, не дається.
«Якби навіть і дівчинка… Якби я був дівчинкою… То навіть тоді… то навіть тоді!..»
Я хочу так закричати просто в гостроносе лице цієї тітки, але слова западають десь у мені, я тільки з болем ковтаю слину й хапливо зіпаю ротом.
– Дощ… уже перестав, – глухо озивається мама й важким чорним поглядом дивиться на тітку.
Тітка неохоче встала, знову хлюпнула медком по хаті. З порога ще раз по черзі, поспіхом, але все таким же липучим, доскіпливим поглядом черкнула по нас і вийшла.
За вікнами з листка на листок ще скрапували дощинки. Але небо проясніло, сонце вдарило чистим промінням по іскристих від недавнього дощу деревах. У хаті стало зовсім-зовсім світло.
