Притчі 
Зоя зі Славкою вийшли, взяли по одній торбі з сіллю в Надії та в хлопчика і почимчикували слідом за місцевими жителями непомітною вже в сутінках стежкою. Хлопчик ішов мовчки, а жінка розповіла чимало цікавого за п’ятнадцять хвилин, поки рухалися від шахт на край селища, протилежний тому, звідки дівчата прийшли. Розповіла, що було тут у давнину, на правому березі річки Тиса, у передгір’ї Карпат між гірськими хребтами Салаван та Магура, і хто панував у цих краях, і як королівські двори Румунії та Австрії тримали контроль над видобутком солі, і що для відправки цього цінного продукту існував так званий «Соляний шлях Солотвина» до країн Західної Європи, уздовж якого саме й зводилися замки… Розповіла також про алергологічну клініку, куди люди їхали звідусюди лікуватись у спеціальних соляних печерах…
І чутно було в темряві по схвильованому звучанню її голосу, що жінці набагато приємніше згадувати про колишню славу рідних місць, ніж про сьогоднішній їхній занепад і відсутність перспектив. Ні, вона не скаржилася, не звинувачувала уряд, жила, як могла, і, що називається, «несла свій хрест», як уміла, підперши плечем свою маленьку й слабеньку родину.
Хоч і зголодніли, але від вечері дівчата дружно відмовилися, швидко напившись на маленькій кухні трав’яного чаю з бубликами, запропонованими господинею, і чкурнули в невеличку кімнату, одну з двох, що належали родині на їхній половині приватного будинку. Хлопчик, лишень прийшли додому, зник у другій кімнаті, де, напевне, лежала слаба бабуся, і більше не виходив.
Надія, вибачившись, швидким рухом згребла постіль, розстелену на дивані, видала із шафи чисту й сказала, що як хочуть без клопоту виїхати на Мукачеве, то її сусід їздить туди через день по роботі і завтра саме рушатиме о сьомій ранку. Дівчата ще не все роздивилися в містечку, але вже чимало находилися й навіть устигли скупатися в одному з солоних озер, де вода тримає тебе, ніби в ізраїльському Мертвому морі – де і схочеш потонути, та ще потрудишся, щоб опуститися на дно. Вони швиденько порадились і вирішили їхати. Кілька годин все одно вже нічого не міняли, а така зручність випадала неабияка. Тим більше що на їхній турбазі народ теж не сумував, спільно сплановані заходи було вичерпано, і останні дні студенти перебували у «вільному польоті». Звісно, кортіло чимшвидше поділитися враженнями.
Спали вони обидві неспокійно – то дзижчали над головами комарі, то хотілося пити, то шепотілися між собою про побачене минулої доби, і картинки спогадів плавно перетікали в стрічки дивовижних снів.
Зранку Надія постукала у двері:
– Як не передумали, то за півгодини Дмитро їхатиме, я спитала, забере й вас, дасте йому гривень тридцять на бензин, як маєте, все одно порожнім би їхав, а так – компанія. Я чайник поставила. Умивайтеся в кухні, а туалет у дворі праворуч стежкою.
– Скільки ми винні за притулок? – спитала Славка і з ліжка потяглася за полотняною сумкою.
– Нічого, – знову махнула рукою Надія й причинила двері.
Нашвидкуруч тихенько попивши чаю з хлібом із маслом та зі свіжими присоленими огірками, дівчата вийшли у двір, де господиня під вранішнім сонцем поралась у квітнику, сапаючи тверду землю між флоксами та розкішним кущем гортензії.
– Дякуємо вам! – винувато промовила Зоя.
– Надіє, послухайте, так неправильно! – рішуче промовила Славка. – У вас зайвих грошей немає, а ми би все одно комусь платили, то чом би й не вам?
– Зайвих немає. Але ж і не все на грошах тримається в цьому світі, чи ні? – усміхнулася до дівчат мудрими очима жінка, обіпершись на сапу.
– Тоді продайте нам по кристалу солі на згадку! Це буде чесно? – радісно знайшлася Зоя.
– Солі? – трохи розгубилася Надія.
– Так! Звісно! – підхопила Славка, підморгнувши подрузі.
– Ну добре, – господиня витерла руки об фартух і пішла до хати.
За півхвилини вона спустилася з ґанку, несучи в кожній руці по чималому кристалу солі, не менше як по півкіло, і простягнула їх дівчатам.
– То скільки з нас? – спитала Зоя.
– Скільки дасте! – усміхнулась Надія й глянула вздовж вулиці, по якій уже рухалися, погримуючи, сусідські блакитні «Жигулі».
– Ото вже ви бізнес-вумен! – засміялася Славка й швидко почала копирсатися в сумці, а Зоя взяла з рук господині обидва кристали.
Надія сховала до кишені фартуха гроші, майже не глянувши на них, на мить задумалась, дивлячись на дівчат, і несподівано кинулася в дім. За хвилину вона вибігла і зі схвильованим виглядом простягнула їм у прозорому целофановому пакунку хлібину, кілька яблук та бляшанку шпротів.
Цієї миті перед хвірткою зупинилася сусідова автівка й фафакнула пасажиркам.
– Що ви?! Навіщо?! Ми дорогою щось купимо! – замахала руками Зоя.
Надіїни щоки спалахнули вогнем, вона притулила пакунок до грудей, знітилась і швидко-швидко заговорила:
– Ні, це не вам, ви не зрозуміли… Вибачте, я не хотіла, не думала, але ви вчора самі згадали… Я півночі не спала. Ми вмовляли його повернутися, він не хоче. Душа болить, але нічого не можемо вдіяти. Я думала, ви йому передасте, просто так, ніби від себе…
– Хто не хоче?
– Кому передати? – одночасно й розгублено спитали дівчата.
– Тому дідові на привокзальній площі в Мукачеві.
– Дідові? – насторожено перепитала Зоя.
– Так. То мій батько. Його після аварії витягли з шахти живим, а брат загинув. Мій брат. От із батьком після того й сталося… Тіло зажило, а голова… А потім і синочок мій замовк…
– Ваш батько?! – ахнула Славка. – То чому ж він не тут, не їде до вас, до онука?!
– Не хоче. Їздили, вмовляли. Казали, може, малому поможеться від цього, бо разом утратив і дядька і діда… Мама злягла… Але ж ні. Блукає біля вокзалу, каже: «Повернуся лише з президентом». Фікс-ідея в нього, каже: «Рано чи пізно президент приїде подивитися, як золоті Солотвинські шахти гинуть, не може не приїхати! От тоді я йому все покажу й розкажу! І він накаже все відбудувати й розкопати завали, дасть на це грошей. І тоді ми знову побачимо Юрка…» Зустрічає всі київські потяги…
– Господи… – притулила долоню до вуст Зоя, притиснувши до грудей обидва кристали однією рукою.
– Жах який… – стиснула в руках свою торбу Славка, потім почепила її через плече й обійняла Надію. Зоя приєдналася до них.
Знову фафакнула машина біля хвіртки. Дівчата, стримуючи сльози, пішли всідатися, а Надія раптом кинулась у протилежний бік, до квітника, і взялася ламати світло-бузкові кетяги квітів зі старого куща гортензії.
– Ось, ось! І це йому передайте, може, він усе згадає, схоче повернутися. Це старий кущ, усі разом садили, коли ми з Юрком школу закінчили, ми ж близнюки… Були… Може, Господь змилостивиться?
Надія швидко поклала букет на коліна дівчатам, які вже вмостилися на задньому сидінні машини, рвучко зачинила дверцята, розвернулась і покрокувала в дім.
