Сіль Солотвина

Це сталося одночасно – Славка натиснула блискучу кнопочку своєї «цифри», і серце її впало в п’яти, коли в прірву зашурхотів оповзень із піску та глини. Тілом прокотилася хвиля тваринного страху, і дівчина зиркнула на подругу Зою, яка в семи метрах ліворуч фотографувала провалля під іншим кутом. На обличчі її також застиг жах, а руки із затиснутою в пальцях «цифрою» ніби заціпило. Зустрівшись поглядами, дівчата, мов за командою, обережно позадкували від об’єкту їхнього інтересу, а відійшовши в такий спосіб метрів на десять від урвища, розвернулись і дременули аж до дороги.

Глиняна суха й порепана колія, колись викатана автівками та підводами в напрямку соляних шахт, була перекрита грубим скрученим дротом із застереженням на погнутому червоному прямокутнику металу: «СТОЙ! Опасно для жизни!» Тут містечко розділялося на жилу та нежилу зони.

Коли в надвечірню пору, наблукавшись від обіду курортним містечком і бажаючи незвичних пригод, дівчата проминули цей умовний кордон, попередження ще не сприймалося настільки серйозно. За дротом вулиця околиці Солотвина враз перетворювалась на колію, зарослу споришем, деревієм та конюшиною, але все ще утворювала видимий шлях між невисоким пагорбом праворуч та зеленою долиною ліворуч.

Пейзажеві по ліву руку позаздрив би сам режисер Тарковський – ось де можна було б задешево знімати фільми про період після техногенних катастроф! Праворуч дивувала покинута недобудована вуличка турбази, обставлена однаковими невеличкими хатинками з очищених від кори світлих соснових стовбурів. Ніде нікого. Лише довгі змієподібні тріщини на землі пояснювали, чому ця територія покинута забудовниками, а проект законсервовано. Мабуть, є велика вірогідність того, що вся база може поволі чи в одну мить опинитися під землею, утворивши таке саме бездонне провалля, як щойно сфотографоване дівчатами. Вони ще раз озирнулися. На крутому схилі урвища досихало на літньому сонці ледь помітне здалеку легковажне теля, яке цього літа шубовснуло в прірву й напоролося на арматурину. Моторошно…

Дівчата оговтались і стояли на зарослій дорозі, не знаючи, що робити. Надто вже їх манили металеві чорні вежі над шахтами, чимось схожі на опори високовольтних електроліній, яких чимало бачили в Києві. Але в кожної з цих чорних шпичок була ще й рухлива система з колесами, яка колись дозволяла підіймати з соляних шахт нагору людей і добуту сіль. Зображення таких конструкцій Зоя зі Славкою бачили на різноманітних сувенірах із написом «Солотвино», на листівках та магнітах для холодильників. І ось башти майже поруч, в якихось двох сотнях метрів, а дівчата завмерли на дорозі й не знають, що діяти.

– То що, Зойко, підемо далі чи хай йому грець? – чомусь пошепки спитала Славка й поправила полотняну торбу, що висіла через плече.

– Не знаю, стрьомно чогось стало. Жарти жартами, а зашурхотіти туди якось не гріє. І ніде нікого, наче повимирали… Ніхто й не знатиме… – відповіла Зоя, накручуючи на палець пасмо волосся, що звисало на плече.

– Наче від того легше буде, як хтось побачить! – хмикнула Славка. – Он теля всі бачать, а що з того? То що – повертаємося?

– Не знаю, – Зоя обвела поглядом околиці, зачепилась оком за покинуту будівлю заводу вдалині, по той бік прірви.

– Але як повернутись, наче не для цього приїхали сюди аж із Мукачевого? Хотілося ж своїми очима побачити все, про що той дивний дідок розповідав нам на лавочці біля вокзалу, – вагалася Славка.

– Ага, набридли нам закарпатські неживі замки, захотілося неживих печер, проваль та соляних шахт!

– А тобі наче не цікаво було?! Ой, Зойко! Не хотіла їхати, було б лишатися з іншими на базі, їла б морозиво ще два дні та фліртувала б із заїжджими туристами!

– Чому ж із заїжджими? Я б могла із нашими з фізмату або з місцевими, можна подумати! – ображено закопилила губу Зоя.

За тобою, екстремалкою, поїхала, бо ж вічно десь упрешся в халепу!

– Дякую, вірний Санчо! – поплескала подругу по плечу Славка, і обидві засміялися.

Вечоріло. Вони стояли на півдорозі до умовно закритої зони із шахтами, час від часу поглядаючи на провалля, від якого так хутко дременули. З другого боку, наче зовсім недалеко, синіла горами Румунія, за річкою Тисою, якої звідси не видно. Той дідок казав, що соляний пласт простягається аж туди, за кордон, попід річкою. І в Румунії також є свої соляні шахти. Хтозна, а раптом тут є підземний хід через кордон?

Дівчата, звісно, й не думали шукати того ходу, але дуже вже зацікавили їх ці вмираючі (чи вже вмерлі?) білі шахти. «Білі», бо досі шахти й шахтарі асоціювалися в них лише з донецькими краями та чоловіками в касках із умонтованими ліхтариками, яких бачили то по телевізору, то в себе в столиці під Верховною Радою. Очі їхні були ніби підведені косметичним чорним олівцем – так пов’їдалася вугільна пилюка за роки роботи. А вії та волосся шахтарів, які видобували сіль, мали би бути припорошені кристалами солі, і це виглядало б, на думку дівчат, казково.

– Шкода, що все це вмирає, – зітхнула Зоя, – і сіль би країні знадобилася, і санаторії. Я б хотіла подивитися на ті соляні кімнати під землею, просто з цікавості. А скільки людей їхали сюди лікуватися звідусюди, бо лише тут їх попускало від астми та якихось алергій. А тепер усьому хана…

– Ще не всьому, он ще озера лишилися, але мабуть ще пару років, і ніхто вже нічого не виправить, – теж зітхнула Славка. – То що, уперед чи повертаємося в селище шукати ночівлі?

Не встигла Славка договорити, як у надвечірньому повітрі щось рипнуло, подруги одночасно повернули голови до металевої конструкції над входом у шахту й завмерли. У башті відбувався якийсь рух, повільно зі скрипом оберталися вгорі колеса, совалися залізні троси, і виглядало це геть потойбічно в мертвій покинутій зоні. Славка впоралася з обличчям і залишилася вірна собі, хмикнувши:

– Що, привидів боїшся? А от тепер я точно піду! Я в потойбічне не вірю! Ти зі мною?

Зоя повільно кивнула й узяла подругу за холодну руку, не відриваючи погляду від іржавої вежі на пагорбі, яка раптом ожила попри всі сподівання.

Зміст