Притчі 
– Візьмімо чай – і гайда на вулицю?
– Гаразд.
Ми з Богданом спустилися на рецепцію нашого студентського гуртожитку. Тут саме в розпалі «бій» за вай-фай. Усі сидять, утупившись у смартфони. Кілька корейців, трохи німців, пара іспанців, самотній англієць і – «Мамо, я вже сто разів тобі казала: не треба мені тої теплої куртки. У Польщі так не ходять. Не передавай, чуєш?!» – наші! Ми з Богданом пройшли «поле битви». Вийшли на вулицю. Сіли на сходах біля входу в гуртожиток.
Ніч із першого на друге жовтня видалася холодною. Теплі хмарки видихів змішувалися з гарячою парою чаю. Богдан насолоджувався напоєм. Робив ковток, а тоді, наче кит, випускав великі фонтани пари, підіймаючи обличчя догори. Я роззирався навколо себе й час від часу позирав на небо.
– Можу закластися, що дослівно вгадаю фразу, яку та дівчина почула у відповідь від своєї мами, – промовив Богдан.
– Застудиш нирки, – відповів я.
– Першокурсники… – Богдан здвигнув плечима.
Ми дали один одному «п’ять».
За мить на «ґанок» вийшов незрячий хлопчина. Він здавався дуже самотнім, у руках тримав тростину. Я замислився над тим, яким може бути його життя… Раптово з гуртожитку випірнула дівчина. У руках вона несла два паперові стакани. Підійшла до незрячого.
– Хочеш чаю? – запропонувала.
– Ми знайомі? – запитав хлопець.
– Так! – відповіла чайна принцеса.
– Я не впізнаю твого голосу.
– Бо я його змінюю.
Хлопець засміявся.
– Каміль. Мене звуть Каміль, – промовив юнак і подав руку для потиску.
– Вікторія, – дівчина торкнулася його руки. – Камілю, то як, будеш чай?
– Буду. Я люблю чай. Це допомагає не почуватися самотнім і познайомитися з кимось. Із моїм сусідом по кімнаті ми мало спілкувалися до того, як я почав виходити з ним на чаювання. За цією справою ми проводили багато часу, ось тут, при вході, на сходах. Так і подружилися. Він сказав, що я хороша людина. А потім мусив переїхати.
– А ти досі виходиш почаювати, – констатувала Вікторія.
– Ага. Тільки вже без напою. Томек завжди ніс горнятка.
Хлопець на мить заглибився в себе.
– Ой, від мене теж сусідка переїхала. Але це довга історія…
– Я люблю слухати чиїсь історії, – промовив Каміль.
– Тоді ходімо всередину. Тут холодно, – запропонувала Вікторія, допиваючи свій чай. Вона рвучко взяла хлопця під руку, і вони розчинилися в натовпі користувачів безкоштовного безпровідного Інтернету.
Ми з Богданом перезирнулися. Він здивовано знизав плечима, мовляв, диваки.
Місяців за два я йшов із магазину й побачив дуже знайомі обличчя. Незрячий хлопчина – Каміль – тримав за руку свою чайну супутницю Вікторію. Вони були тільки вдвох, без тростини.
