Притчі 
На кухонній ляді поряд із високим горнятком м’ятного чаю й кількома імбирними медяниками лежав глянцевий журнал. Титульна сторінка виблискувала колажем весільних світлин, між якими в центрі вирізнялося фото високого усміхненого лисаня із фотокамерою в руці. «Найважливіше – стати друзями. Мирко Ковальчук – весільний фотограф», – сповіщала обкладинка.
Мирослав працює «найважливішою людиною на обряді єднання сердець» уже багато років. А саме – одинадцять. Він обожнює свою роботу. І не лише тому, що це заробіток. У роботі його приваблює спостереження за людськими емоціями. Чоловіка захоплює те, що він постійно стає свідком зародження нової сім’ї. Йому подобається бути причетним до цього. Він завжди докладає максимум зусиль, аби прикрасити цей особливий для молодят день…
Ковальчук щойно вийшов із душу. На чоловікові були лише джинси. Він ступав босоніж підлогою, залишаючи за собою вервицю відбитків, наче його ламінат – це пісок, а квартира – безкрайній пляж. М’ятний чай якраз чудово вистиг. Сівши на високий барний стілець, чоловік узяв глиняне горня і зробив ковток. «Ідеальна температура», – подумав Ковальчук. Після характерного чайного «цмах-х-х-х» чоловік із задоволенням усміхнувся й потягнувся до журналу.
Статтю «Найважливіше – стати друзями» розмістили на сімнадцятій сторінці. Інтерв’ю відбулося зовсім випадково. За умови, що «випадковість» узагалі існує. На весіллі Толика й Людмили до Мирка підійшов один із гостей, назвався журналістом і запропонував зустрітися, щоби зробити спільний матеріал для журналу «Сукня». Мирко відразу мав свою мету на цей матеріал.
Згадуючи, як це було, чоловік занурився в інтерв’ю.
Журнал «Сукня»: Весільний фотограф – свідомий вибір?
Мирко Ковальчук: Ця історія може бути невимовно довгою. Натомість просто скажу: «Так». Бути весільним фотографом – це велика відповідальність. У наш час не всі це розуміють. Я був свідком того, як кільком моїм знайомим фотографи попсували згадку про мало не найважливіший день в їхньому житті. Це не останньою чергою підштовхнуло мене перекваліфікуватися на митця…
«Усе ж таки розповів трохи своєї історії», – усміхнувся до себе Мирко, далі ковзаючи очима по глянцю.
Ж.С.: Весільні пари – якими їх бачить фотограф?
М.К.: Мене дуже надихає віра в любов. Приємно дивитися, з яким трепетом молодята ставляться одне до одного. Найцікавіше – це пари, в яких люди, здавалося б, одне одному не підходять. Як кажуть, не пара… Але вдивляєшся – і бачиш єдність душ. Украдливі ніжні погляди, потиски рук, непомітні для інших усмішки, в яких прихована лише «їхня» романтика. Іноді мені здається, що я бачу, як вони торкаються одне одного думками. Вражає, як молодята розуміються без слів. Вони гадають, що ніхто цього не помічає. А весільний фотограф мусить бачити все.
Ж.С.: Мирославе, ви мене надихаєте на освоєння камери. А які обов’язки весільного фотографа?
М.К.: Насправді кожен до цього ставиться по-різному. Я відчуваю свою відповідальність, тому максимально розпитую молодят про їхні плани. Часто вдається зауважити якийсь промах, щось підказати. Це моя робота, і я знаю, як воно буває… Тому подаю їм ідеї, трішки підпрацьовую тайм-менеджером, організатором. Також постановником у певних ситуаціях. Ще ця робота потребує здібностей психолога. Уміти розсмішити, коли потрібно. Привернути увагу гостей. Іноді навіть доводиться врегульовувати конфлікти. І таке буває…
Ж.С.: Якщо ми вже торкнулися проблеми організації, скажіть, яким має бути день молодят на думку фотографа.
М.К.: Загальний план дуже стандартний. Але кожна пара унікальна. Усе починається з макіяжу молодої…
Ковальчук усміхнувся, відпив чергову порцію чаю та перевів погляд на наступне запитання.
Ж.С.: Мирославе, я не помітив на вашій руці обручки. Ви так натхненно розповідаєте про весілля – і досі неодружений?
М.К.: О, ви дуже вдало про це запитали. А можна мені скористатися службовим становищем та освідчитися?
Дочитавши до цього місця Мирко схвильовано пригладив чуприну.
За півгодини зі служби доставки мали привезти до ресторану, де вже замовлено столик на двох, букет. Поміж квітів у білосніжній коробочці зачаїлася розкішна обручка. Миркова наречена Ганна, ні про що не підозрюючи, уже прямує до ресторану. На столику її чекає журнал «Сукня» з Мирковою світлиною на обкладинці.
Здається, їм доведеться шукати весільного фотографа…
