Смерть не хотіла вірити своїм вухам, коли їй повідомили, що її всеохопне панування скоро закінчиться. Вона хоч і визнавала, що її любили найменше з усього, що існує на світі, та їй було б приємно, якби архангел-посланець зважав на неї трохи більше. Смерть не була останньою з Божих слуг. Навіть навпаки, її роль у планах Творця можна назвати фундаментальною.
«І далі так буде, – запевнив її небесний посланець, – для всіх створінь, окрім людини».
«Чому? – запитала його Смерть. – Вона стане безсмертною? Не буду вже до неї мати діла?».
«У певному значенні так».
«А в якому значенні ні?».
Тут Архангел втратив терпіння: «Забагато випитуєш! Ти і так не зрозумієш».
Смерть таке ставлення образило, і то не на жарт. Вона не могла стерпіти того, що, попри виконання такої непочесної роботи, її ще й вважають дурною. Хай би самі спробували виконувати її роботу, з обов’язку ставити спротив тому, до чого кожне сотворіння прагне з усіх сил, – життю.
Так сталося, що Смерть зрозуміла, що відбулося щось дуже важливе, якщо її гра з життям, до цього часу в досконалій рівновазі, змінилася за бажанням Всевишнього. Її не турбувало те, що вона в програші, бо робота і так була невдячною. Але як відбулася ця переміна? Завдяки кому? Цікавість вгамувала її гнів.
Їй вистачило один раз окинути поглядом землю, щоб виявити потрібне місце. Смерть зібралася іти туди в найтемнішу, найглибшу і найтаємничішу пору ночі, тоді, коли навіть самі сни засинають. Схопивши косу, вона загорнула своє порожнє тіло в покривало і побігла до печери.
Жахом сповнилася земля і вся природа стрепенулася від неймовірного страху. Ті, що хотіли її стримати, залишалися лежати навзнак. Ожина, яка спробували стягнути з неї одежу, стала кам’яним мереживом, і навіть скорпіони та змії перетворювалися на попіл під її ногами…
Можливо, жоден перед вифлеємською печерою не пережив такого потрясіння, як смерть. Глибока цінителька Божих намірів, виконавиця – разом зі життям – Його планів, вона ніколи й припустити не змогла б, щоб сам Бог піддався їй, незважаючи на завдану поразку.
План був для неї ясним і неймовірно простим: цей шматочок м’яса, просто тому, що був життям, з моменту, коли був зачатий, уже став її здобиччю.
Смерть бажала б, у ту хвилину, аби Творець вибрав інший шлях, інші способи, інші можливості, щоб себе об’явити: магічні, надприродні, позаземні. Щоб її не притягли до відповідальності!, щоб вона не змушена була устромляти свої кігті в це тіло і кров, достойні поклоніння; бажала б утекти далеко, коли її покличуть до виконання важкого, гіркого, жахливого обов’язку.
Але сталося так, що Дитятко, в глибокому сні, їй посміхнулося. І Смерть відчула себе переможеною і зрозуміла, яким чином її можна перемогти: за допомогою такої безмежної любови, яка саме через неї мала перейти, щоб показати всесвітові свою силу і безмежність.
Та все-таки її гнітило одне тривожне запитання: звідки ця любов до одного сотворіння, такого обмеженого, людини, яка єдина з усього створеного, здатна відкинути Його, повстати проти Нього, прирікаючи себе не тільки на дочасну, але й на вічну смерть. Вона вперше налякалася. Ні, не тому, що програла. Налякалася, бо такий жест люблячої перемоги Бога не буде зрозумілим у своїй нескінченній важливості. Налякалася, що люди будуть продовжувати противитися і ненавидіти її, замість того, щоб приймати як засіб до спасіння, а не як найостаннішу річ.
Смерть боялася і тремтіла. І в цю мить вона почула голос:
«Якщо ти, ніким не люблена, але повна глибокого змісту, болючий плід, який Я дозволив, тремтиш, і тремтиш з любови, то чому думаєш, що люди будуть гірші від тебе?».
Величний мир наповнив серце смерти. Якщо на якусь хвилю вона й засумнівалася в Божій мудрості, то тепер усе минуло. Це була правда: ніхто, навіть якби захотів, не міг би понизитися до її рівня.
Смерть вийшла з печери. Ніхто і ніщо не отримав жодної шкоди тієї Святої ночі, бо її кроки стали легкими і її плащ пульсував надією.