Притчі 
Прокидатися зовсім не хотілось… Не відкриваючи очей, Магдалена намацала на тумбочці мобільник, увімкнула. За мить залунав мелодійний рингтон отриманої смс-ки. Зі здивуванням та ледь жевріючою надією Магдалена пробіглась наманікюреним нігтиком по екрану – і з розчаруванням відкинулась на подушку: знову він, Граф! Сьогодні День закоханих. Колись Магдалена в цей день отримувала з десяток «валентинок», та цьогоріч не чекала жодної. Вона ні в кого не була закохана. Відколи розлучилася з чоловіком, любила й піклувалася лише про одного єдиного хлопця – сина Дмитра.
Тепер Дмитрик виріс, вступив до київського вишу, і Магдалена залишилася сама у величезній квартирі. Правду кажучи, вона не дуже тим переймалася. Узагалі не звикла будь-чим перейматись. У дитинстві про неї піклувалися батьки, потім – чоловік, досить успішний бізнесмен, набагато за неї старший, за якого Магдалена вийшла в сімнадцять років, ледь закінчивши школу. Колишній чоловік продовжував забезпечувати їх із сином навіть після Дмитрикового вісімнадцятиріччя, і їй здавалося, що інакше бути не може. Це ж не вона – молода красуня, струнка й довгонога білявка, мрія всіх оточуючих чоловіків – зруйнувала сім’ю, а він – старий козел, її чоловік, якого вона заскочила «на гарячому» у власному кабінеті з секретаркою! Не пробачила зради. Сама не зраджувала ніколи, хоч і була завжди оточена закоханими чоловіками. Приємно – але ж сім’я важливіша! Як з’ясувалося, лише для неї… Хоч як дивно, за п’ять років після розлучення Магдалена так нікого більше й не покохала. Витончена, манірна та надзвичайно вимоглива, бачила в чоловіках самі недоліки. Була неприступною, холодною й стримано-глузливою, за що студенти, яким Магдалена викладала французьку літературу, прозвали її Сніговою Королевою. Не ображалась. Їй навіть подобалося це прізвисько. От тільки освідчень у коханні на Валентинів день Снігові Королеви не отримують…
Вона отримала. Але це кохання їй не потрібне, і чоловік цей не потрібен! Таке придумав: запрошує відсвяткувати разом День закоханих. До того ж – на дачі! Так вона з ним і поїхала!
Згадала їхню першу зустріч. Магдалена тоді поверталася з дня народження подруги. Гарно посвяткували! Інакше ніколи б у житті не сіла в авто до незнайомого чоловіка. Але таксі не було, на вулиці – мороз, а маршрутка чомусь затримувалась… Незнайомець поводився шляхетно, грошей не взяв, натомість дав візитівку. Магдалена прочитала, хто він, – і ледве стрималася від сміху! Якийсь працівник міліції (мент, одним словом), а звати його – Євграф! Просто жах! Мило посміхнулась, зробила ручкою «бай-бай!» – і викинула картку в урну біля під’їзду.
Євграф це побачив, проте навіть не образився: вона була неймовірно гарною! Знайти відомості про незнайомку було нескладно. Наступного дня він чекав на Магдалену біля університету, але вона навіть не глянула в його бік. Декілька місяців він телефонував, зустрічав після роботи, проте жінка залишалася холодною й неприступною. Стільки разів обіцяв собі, що це востаннє, – і знову телефонував, аби хоч почути її голос.
Магдалені не подобались Євграфові манери – дуже вже він був простуватий, дратували міліцейські вирази та мовленнєві звороти. Чого варте було, наприклад, сьогоднішнє привітання й побажання «всіх благ, зелених бумаг». Мент – що з нього візьмеш? І зовнішньо – далеко не Ален Делон. Але чомусь поряд із ним Магдалена почувалася спокійно й затишно, відчувала, що турбувався й піклувався про неї він по-справжньому. Так рідко буває, коли чоловік думає передусім про те, чого хоче жінка.
Зустрічатися з ним Магдалена не хотіла, інколи відкрито насміхалася в надії, що образиться й залишить її в спокої. Було неприємно, коли називав її Магдусею. Це ж треба: її вишукане «Магдалена» принизити до якоїсь Дусі-Магдусі! А до його імені взагалі відчувала майже відразу, не могла примусити себе вимовити «Євграф», тому зверталася до чоловіка: «Мій граф» (хоча титул графа підходив простодушному «менту», як корові сідло). Вони були такі різні! Ніби з різних галактик… На смс-ку не відповіла. На роботі була розсіяна, навіть під час лекції сказала: «Євграф Меріме», а не Проспер. Усе думала, як відмовити. І сваритися не хотілось, тим більше в такий день, і самій лишатися – теж, коли всі цілуються, всі по парах, навіть морозне повітря просякнуте коханням і пахне її улюбленими Incanciessance… Але, з іншого боку, прекрасно уявляла, чим має скінчитися романтична поїздка на дачу. Ні, Євграф – герой не її роману! Одного разу жартома сказала, що вийде заміж лише за витонченого француза, і то, якщо той освідчиться їй на Ейфелевій вежі. А Євграф навіть французької не знає…
Проте вже після обіду, коли з останньої пари почали відпрошуватися студентки, щоби встигнути підготуватися до романтичного вечора, Магдалена відчула непевну тривогу: Євграф не телефонував. Декілька разів брала в руки мобільний, перевіряючи, чи не сіла батарея. Почала хвилюватися. Може, самій подзвонити? Ні, такого ще бракувало! Та Бог із ним! – розсердилась. І коли вже готова була видалити Євграфів номер із пам’яті телефону – він подзвонив.
На превеликий подив, говорив незнайомий чоловік. Представився лікарем, повідомив, що Євграф зламав ногу, зараз йому роблять операцію, і попросив привезти чоловікові речі.
Магдалена спитала розгублено:
– А чому я?
– А хто ж? У його телефоні напроти вашого номера написано: «Кохана». Чи це якась помилка? Ви йому хто? То ви речі привезете?
Цей водоспад запитань Магдалена пропустила повз вуха, відповіла лише на останнє:
– Так, привезу.
І коли лікар уже попрощався, здогадалась спитати:
– А як це сталося?
– Із Ейфелевої вежі впав, – коротко реготнув доктор і відключився.
Магдалена подумки обізвала нечуйного медика й поїхала за речами.
Євграф уже три роки після розлучення жив на дачі, шляхетно залишивши колишній дружині квартиру. Якось улітку Магдалена була там, знала, де знайти запасний ключ. Попросивши таксиста зачекати, побігла по розчищеній від снігу доріжці до воріт. Лишень відчинила хвіртку, як усе подвір’я освітилось ілюмінацією, залунала музика – і Магдалениним очам відкрилося диво! За засніженим газоном височіла Ейфелева вежа! Звичайно, набагато менша, одначе тут вона справляла дивовижне враження! Виблискувала кольоровими вогниками, які на верхньому ярусі складалися в сяючі літери: МАГДАЛЕ…
Зачарована, жінка не могла відвести погляду. Відчувала себе маленькою дівчинкою, що потрапила до казкової країни мрій. Навіть забула, навіщо опинилась тут. Не зразу помітила білу голубку, яка, повільно змахуючи крильцями в такт пісні Шарля Азнавура, опускалась просто Магдалені до рук. До ніжки пташки був прив’язаний невеликий пакуночок із написом Mon amour. У шовковій торбинці лежали «валентинка» й коробочка у вигляді серця. І нехай голубка була іграшковою й спускалася з вежі по натягнутому дроту, обручка була справжньою. А «валентинка» починалася французькою: «Magdalena! Mon amour! Je toi aime! Я покохав тебе з першого погляду! І любитиму до кінця своїх днів! Присягаюсь: я вічно носитиму тебе на руках, кохана! Шляхетна пані Магдалено! Станьте моєю дружиною! Прийнявши пропозицію руки й серця, Ви зробите мене найщасливішим зі смертних! Магдусю, мила, кохана, серце моє, моя мрія! Я живу лише заради тебе! Повір, я обов’язково вивчу французьку!».
* * *
Коли Євграф прийшов до тями після операції, Валентинів день добігав кінця. Чоловік пригадав, як зірвався з вежі, яку майстрував три місяці, так і не встигши приготувати сюрприз для коханої жінки, – і сумно посміхнувся. Що ж тепер… Раптом двері палати відчинились – і ввійшла Магдалена. Білий халат надзвичайно пасував до її білявого волосся й блідого личка. У руках вона тримала червону коробочку у вигляді серця. І Євграф відчув, що його серце зараз зупиниться…
Не кажучи ні слова, Магдалена запалила різнокольорові свічки, вимкнула верхнє світло, зняла лікарняний халат, залишившись у святковій сукні небесно-блакитного кольору, – і опустилася на коліна перед ліжком. Простягнула коробочку з обручкою й мовила, ніжно всміхаючись:
– Mon amour! Je toi aime! Коханий Євграфе! Прошу вас, візьміть мене за дружину! Одружившись зі мною, ви зробите мене найщасливішою зі смертних! Обіцяю носити вас на руках! Хоча ні, не здужаю… Присягаюсь возити вас на візку!
Очі Євграфа вже давно світилися щастям, хоч він і не до кінця вірив у реальність того, що відбувалось у лікарняній палаті. Боявся опритомніти від дії наркозу й зрозуміти, що це все лише примарилось… Проте справжнім був дотик губ коханої й ласкавий шепіт на вухо:
– А французьку вчити зовсім не обов’язково! Ти й без неї неперевершений чарівник!
