Притчі 
Їх поєднала любов до солодкого. Вони так і познайомилися. Вона сиділа в кондитерській за сусіднім столиком та зацікавлено на нього позирала. Він у задумі вивчав меню, весь час поправляв хвилястого чуба, який спадав на очі, та ніяк не міг обрати, чим би таким потішити душу.
Меню кондитерської було доволі щедрим як для маленького міста. Приємно дивувало й асортиментом і назвами, чужими для цього краю: «Тірамісу», «Прага», «Пташине молоко», «Брауні», «Жіночі пальчики» (це його привабило), «Капрезе», «Рафаелло», «П’яна вишня», «Захер», «Шварцвальдський», «Трюфельний», «Бите скло» і, врешті, – «Наполеон». Він завжди обирав перше в списку або ж останнє. Не завжди страва була найкращою, але він любив так робити.
«Наполеон», – тихо промовила вона. Він повільно повернув голову, поправив темну хвилю чуба та поглянув на неї: «Ви так думаєте?..»
– А ви не місцевий, — сміливо констатувала вона.
– То чому «Наполеон»?..
Із виразом обличчя гіда вона почала розповідати про доволі давню історію кондитерської. Про неймовірну легкість і фантастичний смак «Наполеона».
Управний порух кельнера в темному коричневому фартуху – і на їхніх затишних круглих дубових столиках апетитно запишалися шматки торта.
– Почуваюся… людожером, – зі смішною гримасою промовив він до неї.
– Чому? – запитала вона.
– Як чому? Ну це ж… «Наполеон».
І коли чуб знову спав йому на очі, в яких танцювали жартівливі іскринки, дівчина розсміялася…
– Любите історію? – запитала вона.
– Люблю планувати. А ви?..
– А я люблю торт «Наполеон», – промовила сміючись.
Хлопець запитав у дівчини, чи можна сісти поряд із нею. Вона ствердно хитнула головою й узялася серветкою протирати маленьку десертну виделку. «Оу, ви теж це робите перед тим, як їсти?» – продовжував бесіду хлопець. «Звичка», – відповіла вона. «Традиція», – сказав він і взявся полірувати виделку білосніжною серветкою. «А взагалі, – вів далі хлопець, – це також повага до страви».
Їхня бесіда за тим столом була тривалою, веселою, пізнавальною й радісною. Єдиним сумним моментом було те, що в кондитерській закінчився «Наполеон»…
Після того солодкого дня знайомства вже нічого не могло їх розлучити. Вони такою мірою були схожими, її звички та його традиції так пасували, що дуже швидко вона сказала йому: «ТАК, я згодна».
У шлюбі вони називають свої будні «солодкою рутиною».
Солодке для них – це те, що одного кондитерського ранку поєднало та зробило щасливими їхню пару назавжди.
Він тихцем укидав їй до сумочки цукерки із «пророцтвами» (купував у магазині желейки, писав на папері смішні «пророцтва» й замотував їх до цукерок).
Вона ж пекла для нього печиво та готувала какао у велетенському зеленому горнятку…
