Притчі Польовий цвіркун і монета
Один мудрий австралієць мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися в Австралії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім’єю. Австралієць провадив екскурсії для італійців, відкриваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.
Міланець заприязнився з австралійцем і на знак вдячності запросив того до свого міста. Той довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті-решт дав себе переконати. Й ось настав день, коли він зійшов з трапу літака на летовищі Малпенса, що під Міланом.
Наступного дня міланець та австралієць разом прогулювалися по центру міста. У якийсь момент, на площі святого Вавила, австралієць затримався і спитав:
– Чи чуєш те, що я зараз чую?
Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але змушений був відповісти, що чує шум міста.
– Тут поблизенько співає цвіркун, – запевнив гість.
– Де там, тобі здалося, – мовив міланець. – Я чую лишень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.
– Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, – наполягав австралієць і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька тоненьких деревець. За якусь хвилину він показав маленького співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт перервали, намагався від них сховатися.
– Ну то що, бачиш цвіркуна? – поспитав гість.
– Справді, – визнав міланець. – Ви, австралійці, маєте дуже гострий слух, не те що ми…
– Ти помиляєшся, – усміхнувся мудрий гість. – Ось поглянь…
З цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на хідник. Тієї ж миті чотири чи п’ять осіб обернулися і подивилися в той бік.
– Ну як, бачив? – спитав австралієць. – Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки людей його почуло.
Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна в місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б’ється серце, про потребу в близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, Який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спасти нас.
Для кого?
В одній із єврейських бувальщин оповідається про мудрого богобоязливого рабина. Одного вечора, провівши цілий день за книгою пророцтв, рабин вирішив вийти надвір, аби трохи прогулятися. Він ішов собі поволі по бічній дорозі і невдовзі побачив сторожа, який довгими розміреними кроками походжав туди й сюди перед огорожею, за якою було видно багате обійстя.
– Задля кого так ходиш? – поспитав зацікавлено рабин.
Вартівник назвав імення свого пана. Потому спитав:
– А задля кого ходиш ти?
Це питання глибоко запало в серце рабина.
А ти, задля кого мандруєш? До кого скеровані всі кроки і турботи твого дня? Заради кого живеш?
Жити можна лише для когось. Сьогодні з кожним кроком повторюй Його ім’я. Переконаєшся-бо, що ніколи досі тобі не було так легко жити, як цього дня.
Професор і перевізник
Один відомий професор університету, якого мали представити до Нобелівської премії, вибрався на озеро. Він попросив перевізника, аби той повозив його по озеру на своєму човні. Добродій погодився. Коли відплили вже доволі далеко від берега, професор узявся допитуватись.
– Чи ти знаєш історію?
– Ні!
– Що ж, вважай, чверть твого життя пропала намарне. А знаєш астрономію?
– Ні.
– Ну то дві чверті твого життя втрачено. А може, знаєш філософію?
– Та ні.
– Тоді ти змарнував три чверті свого життя.
Зненацька здійнялася шалена буря. Човник посеред озера гойдало, немов горіхову шкаралупку. Перевізник, намагаючись перекричати завивання вітру, запитав професора:
– Пане професоре, а Ви вмієте плавати?
– Ні, – відповів професор.
– То, вважайте, ціле ваше життя втрачене…
Є дуже багато різних шляхів, часто надзвичайно гарних і привабливих, які провадять до смерті. Дорога життя – одна-єдина. Це Божа дорога. Ніколи не губи того, що справді найважливіше.
Жертва
В одній африканській церкві, під час збору пожертв, служки ходили поміж лавами з великим кошиком з лози, схожим на ті, що служать для збору маніоку.
Хлопчина, який сидів в останньому ряді, не зводив зосередженого погляду з кошика, що переходив по рядах. Він тяжко зітхнув, бо не мав нічого, щоб пожертвувати Господеві.
Коли кошик дійшов до нього, хлопчина, на здивування усіх вірних, раптом усівся в ньому зі словами:
– Єдине, що маю, віддаю Богові.
Отже, благаю вас, браття: милосердям Божим, представте ваші тіла в жертву живу, святу, благоугодну Богові, для розумного служіння вашого. (Послання ап. Павла до Римлян 12:1)
Гостина в замку
Село, що розташувалося біля замку, розбудив голос каштелянового посланця, який зачитував на площі оголошення свого пана.
“Наш улюблений господар запрошує усіх своїх добрих і вірних підданих взяти участь у гостині, яку він влаштовує з нагоди своїх уродин. На кожного чекатиме приємна несподіванка. Однак господар просить про невеличку послугу: ті, котрі ітимуть на гостину, нехай принесуть зі собою трохи води, аби поповнити запаси замку, що вже ось-ось вичерпуються…”
Посланець кілька разів повторив це оголошення, відтак розвернувся й у супроводі сторожі рушив назад до замку. У селі всіляко обговорювали запросини.
– О, той визискувач! Та ж має стількох слуг – хіба не можуть наповнити резервуар?.. Занесу склянку води – і доста!
– Та ні! Прецінь він завше був добрий і щедрий! Занесу йому барильце.
– А я… хіба наперсток!
– А я цілу бочку!
Зраненька, у день, коли мала відбутися гостина, можна було спостерігати дивну валку, що прямувала до замку. Дехто пхав перед собою величезні бочки, деякі, важко сапаючи від натуги, несли в руках великі відра, наповнені по вінця водою. Інші, беручи на кпини своїх супутників у дорозі, несли невеличкі карафки або й маленькі склянки на таці. Нарешті валка досягла подвір’я замку. Всі повиливали воду до величезного резервуару, відтак поставили кожен свою посудину збоку і рушили до бенкетної зали.
Смаковиті страви і напої, танці і співи безнастанно змінювали одне одне. Нарешті, надвечір, господар замку ґречно подякував усім за те, що прийняли його запросини, і віддалився у свої покої.
– А обіцяна несподіванка? – стали невдоволено і розчаровано ремствувати деякі із запрошених. Інші були сповнені радості:
– Наш господар влаштував для нас чудову гостину! – говорили між собою.
Відтак усі, перш ніж рушити додому, пішли за своїми посудинами. В одній хвилині звідтам залунали вигуки: то радості, то розпачу, то злості.
Кожна посудина була по вінця наповнена золотими монетами!
“Ох! Якби ж то я приніс більше води…”
Давайте, і дасться вам: мірою доброю, натоптаною, утрушеною, переповненою віддадуть вам, бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється і вам. (Євангеліє від Луки 6:38)
Три люльки
Один старий мудрий індіанський вождь дав таку пораду надто гарячим молодим воїнам свого племені.
– Коли ти розгнівався на когось, хто, зрештою, завдав тобі смертельної образи, і присягаєшся його вбити, аби кров’ю змити ганьбу, то перш ніж це зробити, набий тютюном люльку і викури її. Як скінчиш першу люльку, тобі напевно спаде на гадку, що смерть таки занадто суворе покарання за вчинене. Тоді вирішеш, що досить буде й доброго кийка.
Та перш ніж ухопитися за палицю, набий другу люльку і викури її до кінця. Тоді напевно подумаєш, що міцна й соковита лайка цілком може замінити кийок.
Проте коли вже будеш готовий піти й вилаяти свого кривдника, сядь і набий третю люльку. Викури її. Коли ж так учиниш, то в тебе хіба з’явиться бажання помиритися з тією людиною.
Монахи в одному монастирі мали великі проблеми: ніяк-бо не вдавалося їм вести життя у згоді. Дуже часто вибухали суперечки, навіть через найменші дрібниці. Тоді монахи запросили до себе одного духівника, який стверджував, що знає чудовий спосіб, як запровадити мир і приязнь у будь-якій спільноті. Й ось цей учитель повідав їм таємницю:
– Хай скільки часу тобі доведеться провести із кимсь, хай що відчуватимеш до нього, ти повинен собі сказати: я вмираю і ця людина також умирає. Коли справді так подумаєш, будь-яка гіркота вивітриться.
Батько Забудько
Послухай, сину… Кажу тобі це, коли ти спиш, поклавши ручку під щоку, а русяве волоссячко розсипалось по твоєму чолі. Ось я увійшов до твоєї кімнати. Кілька хвилин тому, коли я сидів у бібліотеці і читав, мене наскрізь пройняли докори сумління. Сповнений почуття провини, підійшов я до твого ліжка.
Мене не полишали думки про мою поведінку: увесь час сіпав тебе, робив тобі зауваження, коли ти зранку збирався до школи або коли вчора ввечері, замість помитися, лише обтер обличчя рушником, та ще забув почистити черевики. Так само вичитав тебе, коли ти впустив щось на підлогу.
Коли ми сиділи за столом і снідали, я теж вказував тобі на твої прогріхи: бо щось упало тобі на серветку, коли ти хапав хліб, немов голодне звірятко, бо сперся ліктями об стіл, бо занадто грубо намастив масло на хліб. Коли ти бавився, я саме зібрався виходити з хати: за кілька хвилин мав бути потяг. Ти відірвався від забави, помахав мені ручкою і загукав:
– Та-то, татку!
А я нахмурив брови і сказав:
– Випрям спину!
Усе знову почалося ввечері, коли я повернувся з роботи. Ти саме бавився, колінкуючи по землі. Побачивши дірки у твоїх шкарпетках, я вичитав тебе при твоїх друзях і наказав негайно іти додому. “Шкарпетки коштують гроші, – сказав я, – якби ти сам їх купував, то знав би, як їх шанувати”.
А пам’ятаєш, як несміливо ти увійшов до зали? Ти не міг підвести очей, ти боявся мене після того, як я влаштував тобі “виховний момент” перед друзями. Я зиркнув на тебе поверх газети, невдоволений твоїм невчасним вторгненням, – і ти зупинився у дверях, не знаючи, що робити далі.
– Чого тобі? – спитав я суворо.
Ти нічого не відповів. Ти підбіг до мене, закинув рученята мені за шию і поцілував мене, міцно-міцно обнявши, з любов’ю, якою Бог обдарував твоє маленьке серце і яка, навіть коли не знаходить взаємності, ніколи не в’яне. Потім ти пішов до своєї кімнати, неквапно дрібцюючи по сходах.
І тоді, сину, коли газета вислизнула з моїх рук на підлогу, мене пройняв великий страх. Що зі мною діється? Це вже перетворюється у звичку – вишукувати провини, робити зауваження. Хіба цього заслуговуєш за те, що ти не доросла особа, а мала дитина? Ось про це я думав нинішнього вечора. Оце прийшов до твого ліжка і приклякнув коло тебе, бо відчуваю сором.
Знаю, що це дуже мала винагорода, що тобі важко буде зрозуміти всі ці речі, навіть якби я спробував тобі про них розповісти, коли прокинешся. Але завтра я буду для тебе справжнім батьком. Буду бавитися разом з тобою, буду ділити з тобою всі твої заняття, почуватимусь недобре, коли тобі буде зле, і сміятимусь, коли тобі буде весело. Радше прикушу язика, коли він захоче знову вимовити слова роздратування. Увесь-бо час повторюватиму собі: “Він іще тільки дитина, ще тільки маленький хлопчик!”
Справді, боюся, що досі трактував тебе як дорослого. Тим часом, коли бачу тебе зараз, сину, як ти спиш, зібгавшись калачиком у своєму ліжечку, розумію, що ти іще дитина. Вчора твоя голівка так беззахисно притулилася була до маминого плеча… Я завжди вимагав від тебе надто багато, надто багато!
Вимагаємо завжди надто багато… від інших.
Коли закінчується ніч
Один старий рабин якось спитав своїх учнів, як можна точно розпізнати мить, коли закінчується ніч і розпочинається день.
– Можливо, це коли вже чітко можна відрізнити собаку від вівці?
– Ні, – відповів рабин.
– Або коли можна відрізнити фінікове дерево від фігового?
– Ні, – знову відказав рабин.
– То коли ж? – поспитали учні.
– А тоді, коли, вдивляючись в обличчя будь-якої особи, впізнаватимеш у ній брата чи сестру. До того ж моменту у твоєму серці панує ніч, – пояснив рабин.
“Ми навчилися літати, немов птахи, плавати, мов риби, але не навчилися жити як брати”. (Мартин Лютер Кінг)
Якби я народилася вдруге
Хтось запитав мене кілька днів тому: якби я могла народитися вдруге, чи захотіла б прожити життя наново? Довго не роздумуючи, я відповіла “ні”. Та згодом трішки замислилась і…
Маючи змогу наново прожити своє життя, я менше говорила б, натомість більше б слухала. Не боялася б запросити до себе на вечерю друзів тільки через те, що на килимі є кілька плям, а оббивка дивану трохи вицвіла.
Я б смакувала крихкі булочки в елегантному салоні і вже зовсім не турбувалася б через сажу, коли горить коминок. Обов’язково знайшла б час, аби послухати спогади дідуся, який розповідає про роки своєї молодості. Влітку не вимагала би, щоб позачиняли всі вікна в машині, бо я щойно зробила собі завивку.
Я не допустила б, аби свічка у формі ружі так і розплавилась, забута у комірчині, а часто б її запалювала, доки вона б не догоріла до кінця.
Я б лягла собі на луку і перекочувалася б разом з дітьми, зовсім не хвилюючись, що забрудню сукенку. Набагато менше плакала б і сміялася, дивлячись телевізор, а частіше – спостерігаючи життя. Більшою мірою ділила б відповідальність зі своїм чоловіком.
Почуваючись погано, лягла б у ліжко, замість бігти з гарячкою на роботу, наче без мене там світ завалиться. Замість дев’ять місяців поспіль нетерпляче чекати, коли ж нарешті закінчиться моя вагітність, полюбила б кожну її мить, усвідомлюючи, що ця дивовижна дія, яка відбувається в мені, є єдиною можливістю співпрацювати з Богом у здійсненні чуда.
Синові, який прибіг поцілувати мене, не сказала б: “Досить, досить, іди митися, бо вечеря вже готова”. Частіше казала б “Я люблю тебе”, натомість рідше “Мені прикро”… Та передусім, якби я могла розпочати все спочатку, то цінувала б кожну хвилину… споглядала б її так довго, доки не побачила б, якою вона є насправді… жила б нею… і ніколи б її не віддаляла. (Ерма Бомбек)
Кожна мить, що нею обдаровує тебе Бог, є величезним скарбом. Не викидай його. Не бігай невпинно у пошуках непевного завтра. “Живи найліпше як можеш, мисли найліпше як умієш, дій найліпше як можеш нині. Нинішній день скоро стане завтрашнім, а завтра скоро стане вічністю”. (А. П. Ґоуті)
Хто не молиться?
Один селянин, після торговиці, зайшов до ресторану, який полюбляла місцева публіка. У ресторані було повно людей. Селянин знайшов собі місце за столом, де вже сиділи кілька людей, і замовив у кельнера якусь страву. Коли той приніс замовлення, селянин склав долоні і помолився. Його сусіди за столом спостерігали за ним з цікавістю, що була змішана з доброю долею іронії. Один із молодиків запитав:
– Вдома ви так само поводитеся? Справді, всі молитеся?
Селянин, спокійно споживаючи їжу, відповів:
– Та ні, у нас є й такі, що не моляться.
Молодик зухвало засміявся:
– Ах, так? Ну і хто не молиться?
– Ну, мої корови, мій осел, мої свині…
Пригадую собі, як одного разу після нічного переходу ми всі заснули на світанні неподалік від лісу. Дервіш, який ішов разом з нами, щось вигукнув і віддалився в бік пустині, ані хвилинки не відпочивши. Коли настав день, я спитав його:
– Що сталося?
Він відповів:
– Я бачив солов’їв, як вони щебетали на деревах, бачив куріпок у горах, жаб у воді і звірят у лісі. От і подумав собі, що негоже було б, якби всі хвалили Господа, а я спав, не думаючи про Нього. (Са’ді)
