Спогади

Мені п’ять.

Відчиняються двері, і мама заглядає в кімнату. Вона підкрадається тихесенько-тихесенько, щоби насмішити мене раптовою появою. Мамуся не знає, що я сховалася за дзеркалом і стежу за нею, бо думає, що це вона полює на мене. Я притулилася до підлоги, принишкла, як кіт у засідці, але звідси мені видно самі мамині ноги в затишних домашніх капцях.

Вона завмерла й дослухається, коли я поворушуся. Обережно відводить убік зелену фіранку, за якою я можу ховатися. А мене там нема!

Я набрала повний рот повітря й затамувала подих. Із надутим ротом дуже незручно не дихати: здається, щоки ось-ось луснуть. А по шиї та потилиці повзе гарячий сонячний промінчик, що гріє мені маківку… Усі мурашки разом напали на мене. Ой, зараз трісну!

– Пф-ф-ф-ф-ф-ф-ф! – я випустила повітря.

– Ах-ха-ха-а-а, – вибираюся з кута, і ми з мамусею сміємося і обіймаємося.

Мені десять.

Із кумедним молодшим братиком лежу під столом, у купі ковдр і подушок. Найбільше святкове покривало звисає зі столу додолу.

Ми – полярники. За стінами юрти – Північний полюс. Мій молодший п’ятирічний брат отримує від мене важливе завдання – принести їжу з літака, що розбився неподалік. Братик обережно висовує кирпатенький носик із халабуди, але шугає назад.

– Бр-р-р! – каже він, розтираючи руки. – Там дуже холодно.

– Загорнися в покривало, – турботливо раджу я.

Замотаний, як мумія, він вилізає з юрти й направляється за провізією, орієнтуючись по дідусевому компасу. На півдорозі до кухні в брата стається сутичка з білим ведмедем. Зрештою, брат переміг і приніс нам із кухні фірмові пиріжки з вишнями. Тихесенько доповідає, що бабуся куняє в сусідній кімнаті.

У темряві під столом, поки ми смачно смітили здобними крихтами, до нас у халабуду пробрався теплий муркотун – Барсик. Він, мабуть, теж захотів погратися в полярників. За мить Барсик обрав роль «пораненого» й «упав у кому», тобто дрихне без задніх лап. Я наминаю солодкі залишки булочки, а брат рапортує про битву з ведмедем. Хвалю його за хоробрість і оголошую відбій, ми засинаємо в затишній кучугурі м’яких перин. За мить до сну братик мимрить:

– А ще я бачив північне сяйво.

Крізь дрімоту я чую найсолодшу музику вечора: поворот ключа в замку, коли батьки повертаються додому. Скидаю із себе північні фантазії й готуюся бігти до дверей, коли розумію, що ми наробили безладу. На подив, батьки з усмішкою дозволяють заночувати в юрті, за умови, що завтра експедиція закінчиться й ми поскладаємо речі на місця. Шкода тільки, що мамуся не поміститься під столом: негарно буде, коли із юрти стирчатимуть її ноги…

Мені п’ятнадцять.

Я ховаюся в розлогих і затишних, ніби шатер, кущах без назви. Земля суха й тепла, травнева зелень темна та соковита, і мені зовсім не хочеться йти додому вчити уроки. Дістаю із сумочки книгу «про любов» і поринаю в солодке марево романтичних стосунків. Раптом у вигаданий світ уривається шурхіт гілок і листя за моєю спиною. То крадеться єдина втаємничена в хованку особа – братик, якому зараз десять. Швидко шепоче:

– Ми тебе зачекалися! Бабуся хвилюється. А на вечерю будуть сирники!

Я мовчу, бо думками ще й досі у світі гордості й упередження, мереживних суконь і вальсів. Треба якось відігнати брата, щоби ще помріяти на самоті…

– Іди собі, – бурчу.

І він, на мій подив, миттєво розчиняється в листі. Я зриваю нову смачну травинку й поринаю в переживання шляхетної Елізабет.

Вечоріє. Час додому. Хтось знову шурхотить у кущах. Тепер брат тягне величезний пакунок.

– Я приніс ковдру, подушку й сирники, – змовницьки шепоче малий. (Що в нього в голові?) Потім рвучко притискається до мене й незграбно цьомає в щоку, втішаючи: – Не переживай, прорвемося! Я носитиму їжу, поки мама тобі пробачить.

– Що?! – дивуюся я.

– Ну, може, ти контрольну погано написала чи зауваження отримала…

Мені стає весело від цих слів. Відчуваю приплив любові і вдячності до малого, який вимірює світ власними поняттями. Я ніжно обіймаю його й запевняю, що з оцінками все гаразд. Хвилинку-дві ми лоскочемо й щипаємо одне одного, стримуючи сміх.

– Як щось трапиться, можеш покладатися на мене, – каже він упевненим голосом і роздирає зубами пакет із теплими сирниками, присипаними солодкою пудрою.

Поїдаючи поцуплену смакоту з родзинками, малий вихваляється шкільними пустощами й довірливо ділиться проблемами. Потім ми вибираємося з кущів і йдемо додому. У коридорі перехоплюю мамин стурбований погляд і роблю їй знак – усе добре, просто багато уроків. Сиджу за підручниками до пізнього вечора.

Крізь дрімоту чую, що мамуся присіла на краєчку ліжка і гладить крізь ковдру моє плече. Її ніжність і затишний аромат остаточно присипляють. Уві сні я літаю.

Доросла.

Повернувшись із базару, уважним оком помічаю ознаки безладу вже в коридорі. У дитячій кімнатці хаос: зі столу звисає старенька ряднина, закріплена стосами книг. Під нею, у шатрі, вовтузяться наші малі. Спиною відчуваю подих коханого, який міцно пригортає мене й шепоче на вушко:

– Які вони смішні…

Ми ще хвилинку мовчимо: і ті, хто під столом, і ті, хто впіймав пустунів на гарячому. Я зі сміхом стаю навколішки й повзу під стіл.

– Капітане! Що робити? – шепоче схвильована донечка. – У ракету лізе мама! Візьмемо її на Марс?

Ага, ось у чому річ! Вони в ракеті! Михайлик, строго:

– Ні, хай лишається.

– Капітане, чому?

– Бо тато в корабель не влізе, а сам без мамусі він сумуватиме…

Пропоную космонавтам добре поїсти перед відльотом, а ще роблю кілька кадрів на мобільний: стіл під рядниною, подушки, запаси провіанту – погризені сухарики-малятка, улюблені книжечки, що зібрались на Марс. Усю цю красу я з усмішкою надсилаю в Гоа, де у відпустці шкварчить на сонці мій дорослий молодший брат.

Зміст