Притчі 
Народилась я в заможній родині. Була єдиною дитиною та й дісталася батькові з мамою важко, тому всі наді мною трусилися, ні в чому не відмовляли. Батьки виконували всі мої забаганки, а я постійно залишалася незадоволеною: і сукня трішечки не така, як у подруги, і сережки золоті замалі…
Навчалася посередньо, але зауважень мені не робили: як є, так і добре. Аби не втомилась, не захворіла. Я тим користувалася й сім вихідних на тиждень справляла. Як доця була вельми спритна: доки дійду, молоко скисне. Ляльки-цукерки-нові вбрання – таке собі свято без меж.
Аж раптом важко й надовго захворіла мама. Декілька років вона була на інвалідності. Добре, що бабуся з дідусем допомагали. Батько дуже любив маму, дбав про неї, був терплячий, ласкавий… Усе робили рідні, я лише роздратовано запитувала: «Коли мама одужає? Коли можна гостей збирати?»
За декілька років – я тоді вчилася в дев’ятому класі – одна «добра» подружка розкрила мені таємницю: «Уявляєш, коли твоя мама хворіла, у батька була коханка. Він до неї біг, не чуючи ніг… Про це всі сусіди знають. Ах, який сором! Яка ганьба!»
Для мене це було наче грім з ясного неба. Звичний світ руйнувався. Я озлобилася, немов наїжачилася проти всіх і всього. Стала грубою та зухвалою. І лише вимагала, вимагала, вимагала від батьків: більше, дорожче, найкраще… Модний одяг, мобільний телефон, комп’ютер – усе в мене було. Аби мені догодити, мама після роботи й домашніх справ сідала в’язати – вона чудова майстриня і брала замовлення в знайомих. А я вирушала на гулянки. Потоваришувала тоді з веселою компанією. Парубки, подружки, вечірки, цигарки, вино – усе було мені до вподоби. Зі своїми новими знайомими почувалася легко й безтурботно… Додому постійно поверталася опівночі.
Мама без мене спати не лягала. Чекала. Скільки разів вона намагалася поговорити зі мною, аби я схаменулась. У відповідь я грубіянила, насміхалася, просто поводилася паскудно. А мама тихо плакала й пила ліки.
Якось, уже не пам’ятаю з якого приводу, я вихопилась, мов шершень із дупла, і здійняла справжню бучу: «Набридла! Допекла! Що ти мене поїдом їси? Без ножа ріжеш своїми повчаннями! Ти гірша за мачуху! Не потрібна мені така мати!»
Почувши крик, із кімнати вийшов батько. Він був страшний, на мить здалося, що він мене зараз ударить. «Що ти робиш із мамою? Як тобі не соромно?» – тихо, ледве стримуючись, промовив він. А мене наче «прорвало»: я кричала, що він сам негідник, що, коли мама хворіла, він їй зраджував, що він права не має читати мені моралі.
Мама зблідла й попросила: «Не треба, донечко. Це наша, доросла справа, будь ласка, не треба». Я зрозуміла, що вона все знала. І це підлило масла у вогонь: «Облудники прокляті! Ось я вам зроблю… Як піду з дому, то дізнаєтеся!» І таки пішла. А коли повернулася, біля будинку стояла «швидка допомога».
Минуло декілька років. Я закінчила школу. До вишу документи не подавала – оцінки не давали змоги, тож улаштувалася на роботу. Померли бабуся з дідусем. Потім в автомобільній катастрофі загинув батько. Уже в сорок три роки мама стала схожа на бабцю – сива стара жінка… Зараз згадую – усередині все перевертається. Єдиний інтерес у неї в житті залишився – це я. Але мені не до неї було. Мені хотілося веселого життя з кавалерами, вечірками, музикою, танцями.
Мамина безпорадність дратувала мене, я намагалася вирватися з дому, приходила пізно, а вона все чекала, чекала, чекала. А я все брехала, брехала, брехала…
Минуло ще два роки. Я зустріла гарного хлопця, і ми побралися. Чоловік – непогана людина, добрий і ласкавий. Він кращий, у сто разів кращий від мене. І дуже любить мою маму, а я… я не можу дивитися їй в очі. Живемо ми спокійно й тихо. Усе в нас є. Нам не довелося, як багатьом, починати «з нуля» – про це за багато років до весілля потурбувалася мама. Здавалося б, усе зараз добре, а на душі в мене тягар. Тягар провини перед мамою. Їй немає ще й п’ятдесяти, а вона – інвалід. Ходить ледь-ледь, але влаштувалася на роботу прибиральницею, щоби тільки не обтяжувати нас.
Вона ще й в’яже, усе хоче допомогти. Подивишся на неї: зовсім старенька. А була ж красива й весела, освіта в неї вища, не один рік на високих посадах працювала.
Господи! Що життя з нею зробило? І я, я теж у цьому винна!
Учора прибігла з роботи, а мамуся сидить на дивані, голову схилила, тільки спиці – клік! клік! – тихо так. Дивлюся на неї, і така жалість пройняла серце! Підбігла до неї, впала на коліна, поклала голову їй на ноги і плачу-захлинаюсь: «Вибач мені, мамо, за все вибач!» А вона пестить мене й мовчить. Я дивлюся крізь сльози на свою зовсім стареньку молоду маму, і душа болить. І знаю ж, що вибачить… уже вибачила. Бо все розуміє й мене жаліє. І від того ще гірше стає… Як повернути все? Як зробити, аби матуся стала молодою та здоровою, як?..
