Притчі 
Суботній ранок Лариси починається біля трельяжу, серед золотавих променів нового дня. Старовинне тристулкове озерце віддзеркалює справжнє дівоче царство: у неймовірних флаконах з різнокольорового скла – парфуми, у срібних баночках, інкрустованих бурштином, – пудра, у шкатулці з червоного дерева – гребінці, а в тій, що з важкого гладко відполірованого каменя, – каблучки з прозорими, мов льодяники, камінчиками, ебенові браслети й найдорожча коштовність – багатошарове намисто зі штучних перлів, подарунок бабусі. Лариса надіває намисто, підбирає блискуче волосся кольору брюггенського шоколаду у високий хвіст, прикрашений шпилькою з абсентовим скельцем, підводиться й виходить у садок.
Там, де повільні бджоли ледь чутно мандрують від одного куща аґрусу до іншого, майже непомітні для випадкових поглядів стоять маленький білий стіл із мереживною різьбою і два такі самі стільці. На блюдцях сяють молочною порцеляною дві чашки, і бабуся наливає в них запашний чай. Іноді Ларисі здається, що в якомусь потаємному закутку саду бабуся вирощує молодильні яблука: рухи її граціозні й точні, постава вишукано урочиста, а постать струнка. Лариса ніколи не бачила бабусю без зачіски або з недоглянутими руками; із самого дитинства вона милувалася її капелюшками з вуаллю, дещо старомодними, але надзвичайно доречними за будь-яких обставин, лаковими туфлями на підборах, брючними ансамблями й сукнями складного крою. Так, бабуся завжди була красунею.
– Доброго ранку, люба, – усміхнулася бабуся, і Лариса вкотре подумала про те, що немає в людському житті таємниці, яку можна було б приховати від уважного погляду цих турмалінових очей.
Вони сіли пити чай, як завжди в суботу вранці, – дві шляхетні пані в гарному вбранні посеред лабіринту пахощів весняного саду, де ніхто не заважатиме ділитися дівочими секретами. Лариса розглядала блакитні візерунки на порцеляні – вона пам’ятала ці чашки з дитинства. У сім років вона уявляла, що ці чарівні квіти ростуть десь поруч, можливо, там, де старі абрикосові дерева ховають своїми кронами від сонця вологі грядки, і крізь сльози спостерігала за таємним життям намальованого дива. Мама тоді сказала, що загублена лялька – то лише одна з безлічі дрібниць, над якими не варто сумувати, але бабуся так не вважала. Бабуся розуміла, що це ніяка не дрібниця, а справжнє горе, і вона ділила його з Ларисою, і біль минав.
У восьмому класі Лариса збагнула, що ніколи не зрозуміє математики. Квадратні рівняння зводили в зошитах свої міцні паркани, раціональні вирази перетворювалися на первісні скелі серед пустель у клітинку, а десь там, за небокраєм, вирували неприборкані хвилі синусів і косинусів. До пізньої ночі Лариса читала одну й ту саму сторінку, поки рядки не починали плутатися й вивалюватися із книги на стіл, і літери, мов намистинки бісеру, підскакуючи з веселим дзвоном, сипалися на підлогу. Крізь той дзвін Лариса чула, як у сусідній кімнаті бабуся каже мамі: «Ні, ми не підемо до вчительки й не мінятимемо школу. Немає такої перешкоди, яка завадила би людині досягти мети, якщо в неї є таке бажання».
А наступного дня бабуся – мистецтвознавець, завідувачка картинної галереї – купила підручники й довідники з алгебри та почала вчитися. Удень, коли Лариса відбувала свою каторгу в школі, бабуся вчилася сама, а по обіді – разом з улюбленою онукою, перепитуючи в неї про незрозуміле. І раптом виявилося, що математика, якщо над нею не плакати, – та сама творчість, що надихає й захоплює.
Лариса ще не знала, як саме промине цей день, але він уже обіцяв їй безліч тихих, заглиблених у саму підсвідомість розваг, завдяки яким життя стає прекрасним. Можливо, бабуся розповість неймовірну історію про живопис Пітера Брейгеля, і на сторінках старих альбомів із репродукціями оживуть його сліпі, що шукають свій шлях із середньовіччя до мистецтва нових часів; дзвінко лаятимуть пси мисливців, залишаючи в снігах, що розтанули понад чотири сторіччя тому, свої вічні сліди; зводитиметься Вавилонська вежа, і каменярі ненадовго залишать роботу, щоби привітати свого царя. А може, Лариса разом із бабусею в ролях читатиме французькою п’єсу їхнього улюбленого Жуля Ромена. Або грати в шахи. Зрештою, байдуже, як саме бабуся запропонує провести цей чудовий день, у всякому разі, вона запросить Ларису в той прекрасний, неймовірний, фантастичний світ, який так легко втратити.
А коли сонце сховається за обрієм, Лариса повернеться до кімнати, в якій мешкає старий трельяж, і зніме намисто зі штучних перлів. І в цю мить сірий туман буденності сховає і порцелянові чашки з чарівними синіми квітами, і Пітера Брейгеля, і Жуля Ромена. Дзеркало знову покаже свою жорстоку, несправедливу неправду, і знов інвалідний візок повезе Ларису в якесь інше, нереальне існування, вискрипуючи колесами на тротуарній плитці свою нескінчену пісеньку: д-ц-п… д-ц-п… Її рухи стануть незграбними, мова незрозумілою, а перехожі поспіхом відводитимуть погляд, соромлячись того, що не встигли вчасно приховати огиду.
Але Лариса йде до ліжка і знає, що десь у безкрайньому Всесвіті вже народжується нова субота, коли вона знову надіне бабусине намисто й повернеться до свого справжнього життя. Вона взує босоніжки на підборах і невагомою ходою вийде в садок, гарна, немов казкова красуня, – така, якою її бачила бабуся. І тоді почнеться новий чудовий день, так схожий на один із тих, коли бабуся була жива.
