Притчі 
Було сумнівно, що в цьому світі є щось більш драматичніше, ніж грізний гуркіт зачинених дверей. Іван сам ними гримнув. Це вийшло ненароком. Гримнув і зразу пошкодував про скоєне. Безперечно, це ще більше ранило його дружину, яка залишилася у квартирі сама. За кожним разом, ранячи свою половинку, він відчував, що ранить себе. Злість, спрямована на неї, поверталася сторицею. Іван важко контролював свої емоції. Одночасно не знав причини невпинних сімейних конфліктів…
Сирість осінньої вулиці напасно просочувалася за піднятий комір куртки. Чоловік сів на лавку у дворі. Його плечі звузилися, а шия зіщулилася. Він був схожий на самотнього горобця, єдиним другом якого був вірний дріт лінії електропередач. Після смерті батьків у нього залишилася тільки дружина. «Моя Ліда», – звичне звернення Івана. Хоча зараз, у пориві злості, яка міцною рукою стискала його зсередини й перехоплювала дихання, на іншу шальку терезів Іван ставив запитання: «А чи досі моя?» Ця думка почала переслідувати Івана. Чотирьох років легкості наче й не було. Що трапилося?..
Ліда крізь сльози дивилася на двері, які мить тому зачинилися з безжальним грюкотом. У очах жевріла надія, що Іван повернеться й перепросить. Вона завжди готова йому пробачити, хоча в більшості випадків він ні в чому й не винен. Це все її впертість. Він знає про це. А вона знає про його любов до правди, та їй важко це визнати. Вона просто перестала його впізнавати. За чотири роки вони жодного разу не сварилися. Подумки вона завжди називала його «усмішкою». Сяйво не сходило з його вуст і дуже часто ховалося за букетами квітів. А зараз сяйво вона бачить лишень на заголовках книг з однойменною назвою…
«Тобі що важливіше – «моє зверху» чи тепла атмосфера сімейних стосунків?» – запитував Іван останніх півроку. Ліда ж у відповідь мовчала. Іван прокручував усе це у своїй голові. Мовчанка. Здебільшого вона ставала причиною всіх їхніх конфліктів. Можливо, Ліду нервують вимоги чоловіка. Можливо, Іванова апатія й розгубленість, із якою він це промовляє і яка раніше була невластива його характеру. А можливо, це її байдужість?
«За що вона мене полюбила?» – запитував себе Іван.
А Ліда теж важко переживала їхні конфлікти. «Я полюбила його за позитив. Підтримку. Він завжди вселяв віру й упевненість. Зберігав надію. А тепер він перший, хто цю надію відбирає. З іншого боку, я досі люблю його. Та він ось… грюкнув дверима й пішов… І цього разу, мабуть, назавжди».
Івану зовсім не хотілося йти, але й залишитися він теж не міг. Заспокоїтися… просто дати їй час заспокоїтися… Натомість останніх півроку він почав на неї тиснути.
Сюжет їхнього конфлікту завжди був однотипним, але Іван та Ліда цього не помічали. Причина щоразу була одна й та сама – егоїзм. Як легко забути про любов у гонитві за… любов’ю.
«Що приємніше?.. Любов до себе… чи любов до ближнього?» – Іван останнім часом удавався в такі роздуми після кожного конфлікту. Усе глибоко зважував. Зазвичай це допомагало. Він знаходив елемент, який був рятівною аптечкою їхньої з Лідою «хвороби» під назвою «любов». До цього він ішов довго, крізь призму психотерапевтів, які йому так і не допомогли. Єдина думка, яку він почерпнув, – «Найкращий терапевт – ти сам».
Іван почав крутити в голові сюжети з їхнього спільного з Лідою життя. Чоловік намагався згадати випадки прояву тепла, турботи… любові до нього. Раптом Іван гучно розсміявся: «Яка в людей коротка пам’ять на добро!» Чоловік уловив ниточку такого дорогого порозуміння. Він згадав, як уперше здивувався, коли Ліда… попрасувала йому шкарпетки. «Шкарпетки, шкарпетки, яких ніхто не бачить. Попрасувала!» – теплий сміх пролунав у похмурому дворі. А та мила записка на столі: «Обід для Івана»… «Вона ж просто прочитала мої думки. Я завжди мріяв, аби дружина писала мені записки. Нехай рідко, але ж…» Чоловік на мить піднявся з лавки й у нападі емоцій підняв руки догори. Тепла куля гармонії почала наповнювати його зсередини. «А якби її не було, хто б писав мені записки?» На вустах знову сяяла усмішка, як і раніше. Бажання якнайшвидше обійняти дружину переповнювало.
Ліда, зі свого боку, думала про те саме: «А він же так тішиться з усього, що я для нього роблю. Він усе помічає, а потім робить для мене ще більше». Очі наповнилися слізьми радості. Вона інтуїтивно відчинила двері. Із хвилюванням чекала Івана, маючи певність, що він зараз прийде…
