Притчі 
Сильний вітер завжди наганяв на Таську тривогу І тепер, стоячи перед чорною нічною шибою, вона хотіла намацати в собі, заціпенілій і зграбній, точку її народження.
Кілька місяців перед тим їй повідомили, що в них буде син. І вона мало не фиркнула в очікувально-витягнуті писки узедисток, що сподівалися на її бурхливу радість. Мовляв, нуууу, давай, мала, тішся, ти ж принесеш чоловікові додому таку-от крутезну звістку! Ти, мала, щойно практично взяла й виконала свою місію на Землі – народиш-бо ще одного мужчину, воїна, може, навіть майбутнього президента! Нуууу, жінко, радуйся ж!..
А дзуськи!
«Я давно вже це знаю», – тільки й сказала натомість. І стримано всміхнулася.
Що тут почалося: як це давно, чому давно, хто вам сказав, стать дитини неможливо визначити візуально раніше певного терміну і так далі. Але вона не слухала. Гордо – виявляється, це реально – підвелася, обтерла холодний гель з теплого живота, обсмикнула футболку і подалася додому виглядати коханого.
Не дзвонила йому, навіть телефона до рук не брала. Вони справді давно знали, що в них син. Тобто вона знала, ще з далекого свого дитинства, а він їй повірив. І весь цей час, коли вертався з роботи пізніше за неї, цілував її в чоло, а потім схилявся і говорив просто в живіт: «Привіт, хлопчику».
* * *
Ще кілька місяців перед тим її запитали: аборт робити будемо чи зберігати плід? І вона таки фиркнула. Просто в зацементовані лиця узедисток, які настільки звикли до існування небажаних дітей, небажаних вагітностей, небажаних жінок, остогидлих самим собі, бо ніколи за життя не люблених, а отже, не здатних зрозуміти, що робити з тією бісовою любов’ю, яка раптом залізла всередину них і нахабно заявила про себе, привласнюючи їхнє тіло і збунтовуючи розум. Настільки звикли до нелюбові, що прийняти любов як щось першочергове, первісне і неосудне для них видавалося неможливим і точно вже недоречним у цьому сірому кабінеті на шостому поверсі великої державної поліклініки, де за залізними дверима нервово тулилися до стінок люди з пляшками дешевих мінералок або товстелезними історіями своїх нікому не цікавих болячок у руках.
«Яке ваше сране діло!» – крикнула. Жбурнула на стіл сто гривень, які тут же спурхнули на плитку. І узедистки аж лобами дзенькнулись у спробі їх упіймати. Тому що до злих, образливих, пустопорожніх фраз вони теж уже звикли, як і до подачок, які часом потрібно підбирати навіть з підлоги.
Їй стало боляче. Ну бо як, як, холера, не відчитати зворушення на її мармизці, неправильно витлумачити сльози в кутиках очей і незручне завмирання в позі літери зю, аби сяк-так побачити на старенькому моніторі позад власної голови своє восьмиміліметрове щастя? Чому би їм просто не заткнутися й заповнити, наприклад, свої дурні папірці, поки вона якусь хвилину видивлятиметься в невиразному зображенні голівку та ручки з ніжками і вітатиметься, всією собою даючи знати: «Крихітний мій, яка ж я рада, що ти тут!». Ну чому, чому саме цієї миті поряд опинилися настільки глухі люди?! Й одразу взялися відбирати в нього, у цього прекрасного усміхненого (о так, то була не просто дірка майбутнього рота, то була усмішка, вона впевнена, хоч би що казали всі на світі книжки про пренатальний розвиток!) створіння право на життя, а в неї – право на радість. Велику кількасекундну радість вперше дивитися в личко своєму дитяті.
Вона злякалася. І тут же дорікнула собі за егоїзм, бо це ж їй заманулося мати дитину, їй хотілося дізнатись, як воно – ходити вагітною, а йому тепер жити серед цих злих, пустопорожніх людисьок. І тому вдарила у відповідь. Відколола себе та сина від них, обравши дошкульні слова за єдиний доступний вид самозахисту.
А тоді йшла до кінцевої трамвая, ляпаючи босими ногами по калюжах, шукаючи очима веселку десь у небі над липами й багатоповерхівками, ігноруючи здивовані погляди перехожих. І тихенько повторювала: «Чуєш, як шумить дощ і співає вітер: “Шу-шу-шу, шу-шу-шу, я дерева колишу”? Так і ми з татом будемо тобі співати й заколихувати, і мама більше не злитиметься, бо цей світ, мій хлопчику, буває дуже гарним… Шу-шу-шу, шу-шу-шу, я тебе заколишу… Так, мій хлопчику, цей світ може бути дуже гарним, тому що в ньому є ти. Шу-шу-шу…».
* * *
Таська притулила до шиби обидві долоні. Вітер жбурляв об скло дрібні перемерзлі галузки. Завтра їм знову на УЗД. «Цього разу поруч з нами буде тато», – спрямувала думку дитині. Потім притулила до шиби й чоло. Дивилась, як на вулиці гойдається світло від ліхтарів. Намагалася гойдатися з ним у такт. Загойдати свою тривогу, а не шукати, звідки вона вилазить, заглушити її, задушити. Ну бо з малюком же усе ок, усе ок, усе ок, за кілька тижнів він народиться, міцний і здоровий, а вся ця тривога – це лише вітер, лише вітер, лише вітер, вітер, вітер…
– Ходімо спати, рідна, – чоловік обхопив її за стан і потерся носом до волосся.
Це роздратувало Таську, вона сіпнулася, щоб струсити його руки зі себе, припинити цей безглуздий напад ніжності, бо, бляха муха, хлопче, яке спати, це ж не тебе зараз роздирає на шматки невидиме щось, не тобі пришвидшує пульс і скручує пальці, викидає в кров адреналін і змушує почуватися антилопою (сарною, сарною – волала десь углибині дівчина з класичною філологічною освітою, яка любила витикатися в найабсурдніші моменти, «дівчина довгошия, мов сарна», Господи, що ж це робиться в її голові!)… прудкою звіриною, що от-от зірветься й помчить, тікаючи чи то від лева, чи то від самої себе, від власного божевільного страху, а тікати нема куди, у чотирьох стінах не розженешся, і взагалі, яка антилопа, я мама, і я маю бути спокійною, впевненою і спокійною, маю думати про дитину, про нашого маленького хлопчика, про те, щоб він не нахапався моїх гормонів, бо тривалий стрес шкодить, дуже шкодить, бо що ти за дурепа врешті-решт!..
– Скажи мені, що все буде добре. Скажи так, щоб я повірила, – попросила, замість закричати. Ковтнула крик, як хлопчик усередині неї – навколоплідні води, вона майже відчула цей їхній спільний мулький рух.
Вітер шпурнув у вікно чимось важким. Таська здригнулась.
– А можна, я так?.. – замість відповіді Антон став на коліна, поклав долоні на її живіт, поніжився до нього щокою. – Ми будемо піклуватися про нашу мамусю, будемо берегти її, правда, синку?
Праворуч, просто під її ребрами випнулася маленька п’ятка, штурхнула раз, двічі й знову зникла.
– Отак ти віриш? – Антон усміхнено подивився на Таську знизу вгору.
* * *
А вранці їм повідомили, що плід має проблеми з серцем. Серйозні проблеми, генетичну ваду розміщення судин, так звану транспозицію, і з такою вадою довго не живуть, треба відразу оперувати, є спеціальна клініка, яка цим займається, домовитеся собі, час іще є, оперують після народження, і, звісно, все-все буде добре, не хвилюйтеся, до того ж спершу потрібно записатися на консультацію до генетика, щоб підтвердити діагноз, ось його телефончик, до побачення.
І слів не стало. Все припинило існувати, крім цього стерильно-білого коридору з фоточками опецькуватих дітей на стінах, в який вони вийшли. В кінці коридору були двері. Їм, здається, туди…
Таська мовчки рушила до дверей. Антон обхопив її за плечі. Обоє мовчали. Раптом його погляд зупинився на номері телефону генетика. Він розвернувся і побіг в кабінет до узедисток, стискаючи заключення в жмені й вимахуючи кулаком. Питав, чому ту ваду побачили тільки зараз, чому, якщо він і так їм купу бабла платить, їх з дружиною перенаправляють ще кудись, чому в них тут, у приватній клініці, немає свого генетика, який міг би спростувати чи підтвердити цей триклятий діагноз, чому вони взагалі щось таке ляпають, а тим паче пишуть, якщо не впевнені в тому, що бачать на моніторі, й усе залежить від УЗД-апарату, а головне – як, як їм з дружиною дожити до тієї бісової генетичної консультації?.. Не хвилюйтеся, відповіли йому, все ж іще може бути добре, і однаково до народження дитини ніхто нічого не робив би, а так маєте час підготуватися… До чого, курва, готуватися, якщо ви не впевнені??? Ну, можете написати скаргу на нашому сайті, сказали йому. І, щоб не довелося кликати охорону, Таська підвелася зі стільця, на якому непорушно сиділа весь цей час, взяла коханого за руку і повела на вулицю.
Засніжило. В авто було затишно. Щільний сухий сніг ковзав по вікнах. Вітер немилосердно хитав дерева. Корки. Тягучки. Антон лаявся і сіпав кермо, але потім затих. Знерухомів, як і Таська.
Вдома він видзвонював генетика, а вона переходила з кімнати в кімнату, від шиби до шиби. Дивилась на розмаяний вітром сніг. І не бачила нічого. Врешті лягла на розстелений від рання диван, скрутилася в позу зародка і завмерла.
– Яке ще свято?! Шо значить – аж після десятого? В кожного своя біда – а у вас законний вихідний, так ви сказали?! – дерев’яним від люті голосом гарчав у слухавку Антон. Жбурнув щось кудись, гупав, стукав. «Не треба, не роби так, не треба, спинись», – билася в Тасьчиній голові єдина думка. Вона хотіла вимкнути все навкруги, все, до найменшого шереху. Чути лише сина в собі, кожен його рух, позіхання, стискання й розтискання кулачків, поцмокування пальчика, морщення носа, перебирання ніжками. Чути, як він штовхає руками й стопами, випростуючи їх, намацуючи межі її плідного міхура, а свого єдиного наразі, безпечного, доброго світу. Хотіла, щоб до них прийшов Антон. І щоб вони були отак непорушно, глибоко разом стільки часу, скільки їм відведено. А потім щоб їх засипало снігом.
Антон прийшов, накинув на неї плед і теж ліг, скрутившись у позу зародка, чолом до її чола.
Сльози прийшли аж над ранок. Таська трусилася від плачу і повторювала:
– Не хочу, не хочу, щоб так було… Не хочу… Так не може бути!.. Пробач, маленький, пробач… Мама не хотіла, щоб так було… Він снився мені, снився, чуєш, такий усміхнений… а я, я…
Антон гладив її волосся, руки, ховав її пальці у своїх долонях, щоб вона не роздряпала себе до крові, поїв і колисав, мов маленьку, на подушці, колисав їх обох. А вона все говорила:
– Пробач, маленький, пробач… мама любить тебе… ми любимо тебе, дуже, дуже, дуже любимо…
Під обід Антон зателефонував їхній лікарці в пологовий, описав ситуацію, запитав про заспокійливе для Таськи і – якось геть несміливо – що їм узагалі робити, який план дій, якщо… Лікарка перебила його, мовляв, не забувайте, більшість моїх колег, і я з ними вкупі, люди забобонні, тому ніяких «якщо», післязавтра вийду на роботу і знайдемо вам генетика чи ще одного толкового узедиста, хоча б заради альтернативної думки, а тим часом дайте дружині те і те, почитайте про транспозицію, тільки не наше, а англомовне, ви ж, мабуть, обоє володієте англійською, від нашого можна інфаркту дістати, і про клініку почитайте, і перелік запитань узгодьте, якщо зможете, звичайно…
Заспокійливі подіяли. Таська вже тільки схлипувала. Вони відмовили від гостин обидвох мам. Вимкнули звук на телефонах і фейсбучні сповіщення на ноуті. Запустили безліч разів бачений «Вам лист», взяли канапки і чай між купу ковдр на дивані.
Рой Орбісон співав своє «Dream, when you’re feeling blue, dream, that the thing to do…», за вікном уже понад добу падав сніг, а вони сиділи, наслухали рухи синочка, маленької тендітної людини під своїми такими безпорадними руками.
– Приходь до нас, попри все, приходь до нас, – вирвалося в Антона.
Води відійшли ще до півночі. Таська зірвалася з розкалатаним серцем і кілька секунд анічогісінько не розуміла. Тоді збагнула, що означає ця мокра пляма на простирадлі й згадала про транспозицію. Її мовби накрили холодною шматою. Поколювали пальці на ногах і руках. Ще рано, ще рано, рано, рано – пульсувало в скронях. Він замаленький, він не вигребе… Стоп! Хто, цікаво, насправді не вигрібає з вас двох, га? Хто боїться зараз – він чи ти? У кого зараз ідеальні картинки розсипаються в голові на тисячі друзок? І кому треба ті ідеальні картинки?
Адреналін шугнув у кров, аж зуби зацокотіли. Почало ламати поперек. Біль нагнав посеред коридору. Перейми. Таська застогнала. Розбудила Антона. У нього паніка. І метання туди-сюди. Збирання сяких-таких речей. Гроші, документи. Видихнути. І задихати повільніше. Народжуємо? Від цього слова, промовленого вголос, мороз по шкірі. І знову перейми. Що десять хвилин. Все сильніші. Дзвінок лікарці. Таксі. М’який волохатий сніг на деревах і хідниках.
* * *
Приглушене світло. Полинялі жовто-сірі стіни, височенні стелі. Пологове крісло, що нагадує радше пристрій для тортур, посеред кімнати. Багато-багато снігу за вікнами, фіолетового у світанкових сутінках. І Тасьчин голос.
Вона співає. Ходить колами і співає, замість плакати, кричати чи виконувати дихальні вправи, які вивітрилися з її голови, всі до одної. Співає «Подоляночку». Коло за колом. Зіпреться на Антона. Перебуде перейму. І знову влетіла захекана лікарка:
– Давно вони так?
– Достатньо, – кивнула ошелешена молода акушерка.
– Ну, подивимося… Кличте бригаду, будем народжувати!
Неонатолог, реаніматолог, навіть кардіолога роздобули.
Світло стало яскравим, врізалося в зіниці.
* * *
«Ой устань, устань, Подоляночко, ой устань, устань, молодесенька…». Дурнувата пісенька з далекого дитинства, того, де вона була впевнена, що матиме сина. Теплого… дотульного… сина, сина, синаааааа!
* * *
Світло знову пригасло. Кімната спорожніла. І вона спорожніла. Стала зовсім, зовсім, зовсім порожньою. І легкою, ніби повітряна кулька. Тільки Антонова рука не давала їй відлетіти кудись у холодний космос.
– Де він? – прохрипів її геть зчужілий голос. Антон мовчки замотав головою. Стеля почала поволі опускатися, важчати, осипатися нереальним, колючим снігом.
* * *
Рипнули двері. Зі світла виокремилася постать:
– Діагноз не підтвердився.
Таська сіла, простягла обидві руки до згортка в рожевій пелюшці, притулила його до грудей, допомогла знайти пипку. Антон самою пучкою гладив зморщений синювато-рожевий лобик. На мить дитя відірвалося від мами, закрехтало і усміхнулося беззубим ротом.
– У вас чудовий хлопчик. Вітаю з Різдвом!
* * *
До них ніхто не заходив. Таська з Антоном чолом до чола лежали в пологовому залі на вузькому ліжку з пружинним матрацом. Між ними, підперши лапенятком щоку, посопував малюк. Надворі сніжило. Густо, м’яко і глухо. Ворони й синиці на старих каштанах розправляли голоси, вітаючи невидиме за хмарами сонце.
Автор: Катерина Міхаліцина
