Така довга відсутність

Зберігаю яскравий спогад про один старий фільм. Він не мав виняткового комерційного успіху, однак, без сумніву, торкнув у глядачів ту сферу душі, яка рідко коли пробуджується в кінозалі. Йдеться про кінострічку «Така довга відсутність». Тема фільму не нова: чого тільки ми не бачили чи не читали одразу ж по війні про тих, хто втратив пам’ять, та інших «пасажирів без багажу[1]»! Але тут розповідається про зовсім інше: про збереження почуттів до коханої людини, незважаючи на її фізичне та моральне падіння, коли вона – лише живий в’язень власного несвідомого стану.

На вулицю виходить жебрак. Тереза Ланглуа, спочатку не звернувши на нього жодної уваги, раптом приголомшено застигає, коли він до неї наблизився. Чоловік продовжує свій шлях та зникає в бік берегів Сени.

Постійні відвідувачі скромної «Кав’ярні старої церковці», власницею якої є Тереза, не впізнають цієї завжди всміхненої, привітної жінки, такої зворушливої у своїй вірності чоловікові, якого вже п’ятнадцять років, відколи його забрало гестапо, вважають «зниклим безвісти». Жінка раптово стає мрійливою, незрозумілою, наче відсутньою. А все тому, що в цьому дивному жебракові вона без сумніву впізнала Альберта Ланглуа, свого чоловіка.

Наступного дня жебрак знову проходить коло цієї кав’ярні. І Тереза пропонує йому кухоль свіжого пива. Однак він і не веде бровою, зустрівшись із пронизливим поглядом Терези. Цього разу Тереза йде вслід за жебраком. Він мешкає в нижньому порту, у місці, яке бараком навіть не назвеш. Живе бідно, продаючи папір та лахміття, що його вранці знаходить у смітниках. Для себе ж залишає пообідній час: проводить його, витинаючи з журналів, які зміг знайти, картинки, що йому подобаються, складаючи їх до загадкової дерев’яної коробочки, начебто намагаючись скласти свою пам’ять, адже насправді він хворий на амнезію, тому всі його спогади поглинула темрява.

Тереза забороняє собі відкрити йому минуле. Необхідно, аби він самотужки зміг його згадати. Вона плекає надію: хіба не спогади минулого, які часом крадькома з’являються в очах її чоловіка, змушують його серйозне, завжди неголене обличчя, яке й досі залишилося гарним, розхмаритися на хвильку?

Це історія про внутрішній світ. Про почуття Терези впродовж кількох зустрічей із жебраком… Одного дня вона готує смачну вечерю для двох, частує жебрака шампанським, вмикає музику, яку він дуже уважно слухає, наче це пробуджує в ньому далекі відлуння. Врешті, Тереза танцює з ним. Дивна пара: вона, одягнена у свою найгарнішу сукню, та він у своєму жалюгідному порваному вбранні бідняка. Цим дивам ніжности та любови вдається зродити трішки радости та доброти в серці чоловіка, якого так легко сполохати.

Він знову йде. Вона, пригнічена тим, що не змогла створити чудо, дивиться, як він віддаляється в ніч… «Альберте Ланглуа!» – з її уст зривається крик відчаю. Декілька відвідувачів кав’ярні, що розмовляли на тротуарі, й собі кричать: «Альберте Ланглуа! Альберте Ланглуа!» У паніці жебрак рятується бігом, потім зненацька, неначе одержимий, розвертається, здіймаючи обидві руки догори, – захопливий кадр, котрий водночас нагадує в’язня, що здається, і людину, що молиться, Христа розіп’ятого… Потім чоловік знову продовжує свою шалену втечу. Його переслідують друзі Терези. Жебрак кидається під вантажівку, що їде назустріч.

Водій цієї вантажівки сам приходить до Терези, аби повідомити, що зіткнення не було сильне. Дружньо радить їй полишити свою затію, однак жінка і надалі ладна на все, аби витягти з прірви душу свого чоловіка.

Ось і кінець: мало подій, практично немає самої дії, кадри бідного передмістя, які, правду кажучи, важко забути, актори, що грають доволі стримано. Однак ні на мить увага не слабне, і незвична тиша панує в залі кінотеатру.

Найкраще себе виявляє сила кохання Терези під час зустрічі з двоюрідним братом та тіткою Альберта Ланглуа. Тут, у кав’ярні, вони разом із Терезою згадують людей та події, сподіваючись розбудити пам’ять жебрака, який сидить недалеко від них. Та він залишається незворушним або ж дуже старанно приховує свої почуття. Родичі Альберта не впізнають його, тоді як Тереза зовсім не має сумнівів щодо нього. Її люблячому погляду відкривається те, що недоступно будь-якому іншому. Правду кажучи, тітка і племінник не надто й хочуть впізнати свого родича: «Зрештою, це було б жахливо», – каже тітка. І справді, жебрак – не надто вигідний родич.

Якщо це дійсно Альберт, то це вже, одначе, інша людина. Так думають усі, крім Терези. Це нас і приголомшує: вона любить тією любов’ю, єдиною справжньою, яка прив’язується не до зовнішности чи навіть не до людських якостей, а до того, що є в кожній людині унікальним, до її загадкового внутрішнього обличчя. На таке кохання, і ми це розуміємо, не вплине фізичне чи моральне падіння: все може змінитися в коханій людині, проте це не заважатиме їй бути «саме тією». «Саме її» і любимо.

Ця неймовірна гарна поема про кохання не є сумною, адже неможливо заборонити собі думати, що останнє слово буде за коханням Терези.


[1] «Пасажир без багажу» (1937р.) – п’єса Жана Ануї про хворого на амнезію внаслідок Першої світової війни. – Прим. пер.

Наступна

Погляд, що слухає

Цього літа, під час прогулянки лісом, друг Алан Б. довго розповідав мені про жінку, яку ... Читати далі

Попередня

Смерть прийшла останньою

Смерть не хотіла вірити своїм вухам, коли їй повідомили, що її всеохопне панування скоро закінчиться. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *