Притчі Хто про нас пам’ятає
У шкляній посудині жили дві червоні рибки. Ліниво пересуваючись попри шкляні стінки, вони мали досить часу, аби собі пофілософствувати. І якось одна рибка спитала іншу:
– Чи ти віриш у Бога?
– Звичайно!
– А звідки ти про Нього знаєш?
– Хто ж тоді, на твою думку, щодня міняє воду в акваріумі?
Немов спокійна ріка, плине в нас життя, і це чудо.
Але ми звикли до чудес.
Кожен день є новим даром, чистою сторінкою, на якій можемо щось записати.
Бог щоденно міняє нам воду.
Коли ми перестаємо в Нього вірити, Бог не закривається від нас у Своїй божественності; це ми умираємо в той день, коли наше життя робиться закритим на світло, що безнастанно променить і щоденно оновлює чуда, які перевищують будь-який розум.
Вибір
Один чоловік завжди відчував себе пригніченим через різні життєві труднощі. І якось він поділився цим із відомим духовним наставником.
– Не можу вже більше! Життя стало просто нестерпне!
– Учитель узяв у пригорщу попелу і вкинув до шклянки, у якій перед тим була кришталево чиста питна вода, і промовив:
– Це твої страждання.
Вода в шклянці умить стала брудна й мутна.
Учитель вилив її.
Тоді знову набрав пригорщу попелу і кинув його у море.
Попіл у тій же хвилі розчинився, а вода в морі залишилась така сама чиста, як і до того.
– Бачиш? – спитав учитель. – Кожного дня ти мусиш вибрати, бути тобі шклянкою, а чи морем.
Занадто багато серед нас плитких сердець, занадто багато перестрашених душ, занадто багато заморожених чуттів і спаралізованих рамен. Найбільше в наших часах бракує відваги. Не йдеться тут про нерозважне зухвальство чи безоглядність, а про правдиву відвагу, яка дозволяла б кожну проблему зустріти словами: “Напевно, існує якийсь розв’язок, я шукатиму його, а отже, знайду”.
Спокуса
Спекотливої літньої днини робітникові, що працював на багатого господаря, було звелено скопати сад. Наймит неохоче взявся до роботи. При цьому він нарікав на Адама, що через нього люди отак використовують працю інших людей.
Ці ремствування і прокльони дійшли до вух господаря.
– Чого ти нарікаєш? Боюсь об заклад, що на місці Адама ти вчинив би так само, – сказав він наймитові.
– Ні, напевно ні, – сухо відказав робітник. – Я нізащо не піддався б спокусі!
– Побачимо! – відповів господар і запросив на обід.
У призначений час наймит з’явився до дому свого хазяїна. Той запровадив його до кімнати, а там уже чекав стіл, заставлений усякими наїдками.
– Можеш частуватися усім, чим тільки захочеш лишень не торкайся вази, що стоїть отам на краю стола, аж доки я не повернуся, – мовив господар.
Наймит не гаяв часу, а відразу всівся за столом і взявся куштувати всі страви, що стояли перед ним. Врешті його погляд затримався на прикритій вазі, що стояла скраю.
Цікавість аж розпинала наймита. І він таки не втримався й обережно відхилив накривку. Та досить було лиш рушити її за край, як із вази на нього вискочила велика миша. Наймит хотів її піймати, але миша вислизнула йому з рук і втекла. Він кинувся за нею і в гонитві поперевертав геть усі крісла в кімнаті. На гармидер повернувся господар.
– Ну що, бачиш? – промовив зі сміхом хазяїн, киваючи пальцем. – Надалі, гадаю, більше не проклинатимеш свого праотця Адама і не дорікатимеш йому за його переступ.
“Тільки не я! Я не такий і ніколи б так не вчинив!”
“Але ж ти дурний! Треба було зробити ось як …”
У різний спосіб тикаємо на інших пальцем. Але той, хто вказує пальцем на когось, водночас три інших пальці спрямовує на себе .
Побажання
Карло був дуже несміливим хлопчиком, вразливим і тихим. Якось, прийшов зі школи, він сказав мамі, що з нагоди свята Валентина дуже хоче приготувати побажання для всіх дівчаток і хлопчиків зі свого класу.
– Але ж це безглуздо! – невдоволено вигукнула мама.
Вона-бо щодня спостерігала, як діти повертаються зі школи. Карло завжди йшов останній. Інші діти весело сміялися, галасували в гурті, а Карло тримався побіч.
Проте невдовзі мама таки вирішила допомогти синові в здійсненні його задуму. Вона купила кольорові олівці, аркуші картону і все, що було для цього необхідне. Три тижні поспіль, день у день, Карло проводив вечори, акуратно розмальовуючи аркуші, аж доки не підготував тридцять п’ять побажань-валентинок.
Надійшло свято Валентина. Карло із хвилюванням поскладав картки, запхав їх до ранця і побіг до школи. Мама вирішила, що приготує його улюблені тістечка і горнятко гарячого шоколаду. Вона хотіла, аби сина по поверненні зі школи чекала несподіванка. Знала-бо, що хоч він приготував побажання для кожного, сам напевно не отримає жодної карти. Мама побоювалася, що Карло повернеться зі школи розчарований, і хотіла хоч якось полегшити його біль.
Пополудні все було вже готове. Коли почула надворі галас, виглянула через вікно. Побачила гурт дітей. Карло, як звичайно, йшов останній. І сам.
Хлопчина вбіг до хати і кинув ранець на крісло. В руках у нього не було нічого, отож мама очікувала, що син зараз вибухне плачем. Тамуючи клубок у горлі, вона прошепотіла: “Я приготувала тобі тістечка і шоколад”. Але Карло, здавалося, не чув маминих слів. Він підійшов до столика і з розпроміненим обличчям вигукнув: “Я не оминув нікого! Нікого!”
Мама занепокоєно глянула на сина. Він повторив: “Я не забув нікого. Нікого не оминув”.
“Воля ж Отця, Який послав Мене, є та, щоб з усього, що Він дав Мені, нічого не погубити, а все те воскресити в останній день” (Ін. 6:39).
Нікого!
Наслідування
Симон, що віддавна був узалежнений від алкоголю і перебував у притулку для бездомних, несподівано змінився. Його глибоко вразила самовідданість волонтерів, людей доброї волі, що працювали в притулку. Невдовзі Симон зробився такий послужливий і добрий, що його не впізнали ані мешканці, ані працівники притулку.
Удень і вночі він невтомно уділявся праці. Жодна робота не могла його принизити. Коли треба було прибрати в кімнаті алкоголіка, якому стало зле, прочистити труби в кухонній раковині чи туалеті, Симон робив це без жодного слова, ба навіть з усміхом. Мало того, часом складалося враження, що він надзвичайно вдячний за те, що може чимось прислужитися. На нього також могли повністю покластися, коли виникала потреба нагодувати або вкласти до ліжка тих, які не могли дати собі з цим раду самі.
Якось увечері капелан притулку проповідував у залі серед людей, що там згромадилися. Він навчав, що треба молитися до Бога, аби змінюватися і ставати ліпшим. Несподівано один хлопчина пробрався наперед, аж до самого вівтаря, упав на коліна і став вигукувати:
– О Боже, зроби так, аби став я таким, як Симон! Зроби, щоб став таким, як Симон!
Капелан, схилившись над ним, мовив:
– Хлопче, було би ліпше, якби ти молився: “Боже, зроби, щоб я став подібним до Ісуса!”
Хлопчина глянув на капелана і спитав:
– Чому? Хіба Ісус такий, як Симон?
Коли хтось питає: “Яким є християнин?” – єдина прийнятна відповідь – “Подивися на мене!”
Кома
Була собі колись кома, яка страшенно обурювалася через те, що всі її легковажать. Навіть діти з початкових класів на надто звертали на неї увагу.
Бо яке значення має нині кома? Прецінь у газетах її майже не вживають, а якщо і ставлять, то радше випадково.
Та якогось дня кома збунтувалася.
Один із президентів, після тривалих перемовин із провідником супротивної сторони, написав суху нотатку: “Роззброєння, неможливе застосування зброї”, – і відразу передав її генералові.
І тут кома спересердя вирішила здійснити свій план помсти і – перестрибнула через одне слово. Генерал відкрив листа і прочитав: “Роззброєння неможливе, застосування зброї”.
І вибухнула війна.
У пущі в Колорадо туристи захоплювалися рештками велетенського дерева, яке мало близько пів тисячі літ. Коли Христофор Колумб дістався до Америки, на тому місці росло молоденьке деревце. Воно перетривало бурі, землетруси, тисячі атмосферних катаклізмів, снігові лавини. Щоб обняти його пняк, треба було узятися за руки двадцятьом людям.
Та якось малесенький, майже невидимий шкідник відклав на корі невеличку кількість мікроскопічних яєчок. З них вилупилися невеличкі личинки з невгамовним апетитом. І за кілька місяців дерево-велетень, що пережило бурі, було знищене.
* * *
Будь уважним до дрібниць, бо з них народжуються великі речі.
Молоко для Господа Бога
Якось Мойсей, блукаючи по пустелі, зустрів пастуха.
Мойсей провів із ним цілий день, допоміг подоїти овець. Коли вже стемніло, пророк зауважив, що пастух відлив трохи молока до посудини і поставив її на скелі, недалеко від того місця, де вони ото перебували.
Мойсей спитав пастуха, для чого він поставив там молоко. Пастух відповів: “Це молоко для Господа Бога”.
Пророк попросив пояснити. Пастух сказав: “Я завжди наливаю трохи найліпшого молока і жертвую його Господу Богу”.
Мойсей відчув обов’язок виправити віру пастуха, а тому повів бесіду далі: “А чи Господь Бог п’є це молоко?”
“Звичайно”, – відповів пастух.
Мойсей узявся пояснювати, що Бог є істотою духовною, а отже, не може пити молока. Пастух не йняв віри. Відтак Мойсей запропонував йому сховатися за кущами і прослідкувати, чи Бог п’є його молоко.
Уночі, у місячному світлі, пастух побачив, як із пустелі прибіг лис. Пильно оглянувши все довкола, звір підбіг до молока і став похапцем його хлебтати. А за якусь часину знову зник у пустелі. Наступного дня Мойсей помітив, що пастух дуже сумний.
“Щось не так?” – спитав він.
“Ти мав рацію, – важко зітхнув пастух. – Господь Бог є чистим духом і не п’є молока”.
Мойсей здивовано вигукнув: “Ти мав би бути задоволений! Зараз-бо знаєш про Бога більше, аніж кілька днів тому”.
“Це правда, – визнав пастух. – Але тепер я позбавлений єдиного способу виявити Йому свою любов”.
Мойсей зрозумів ці слова. Він відійшов і став ревно молитися на самоті. У ночі йому явився Бог і мовив: “Мойсею, ти припустився помилки. Це правда, що Я є істотою духовною, але Я з радістю приймав молоко, яке пастух приносив Мені як знак своєї любові. Оскільки Я того молока не потребував, то ділився ним із лисом, який так його любить”.
Є-бо такі, що, поївши всі розуми, висміюють віру простих людей. Згадаймо сповнену радості молитву Ісуса: “Славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від премудрих та розумних і відкрив те немовлятам. Так, Отче, бо таке було Твоє благовоління” (Мф. 11:25,26).
Сигнал
Після страшної бурі на морі вцілілий бідолаха, учепився за рештки свого човна, добрався до маленького безлюдного острівка. Острівець той майже суцільно вкрили непривітні гострі скелі. Бідака став гаряче благати Бога, аби його порятував. Кожного дня він вдивлявся, чи десь-там, з-за горизонту, не з’явиться допомога, проте ніхто з нею не поспішав.
Коли минуло так кілька днів, він почав потроху облаштовуватися. Доклавши чимало зусиль, виготовив знаряддя для обробітку землі, а також для полювання. У поті чола він розклав вогнище, збудував курінь і сховок на випадок бурі.
Так спливло кілька місяців. Бідолаха невпинно молився, проте жодне судно не з’являлося на видноколі.
Одного дня вітер несподівано подув на вогнище і полум’я лизнуло циновку. В одну мить усе спалахнуло. У небо піднялися хмари густого диму. Багатомісячна праця обернулася в невеличку купку попелу. Бідолаха намагався бодай щось урятувати, та врешті впав на землю і залився слізьми. “Господи Боже, чому? Чому це сталося?”
Через кілька годин до острова наблизився великий корабель. Рятівники на шлюпці приплили, аби забрати бідолаху.
– Як ви довідалися, що я є тут? – ще не ймучи віри, спитав він.
– Ми побачили димовий сигнал, – відповіли йому.
Твої нинішні труднощі – наче сигнали, що заповідають майбутнє щастя. Бог прибуде, щоб тебе спасти.
* * *
– Яка найкоротша дорога, щоб зустрітися з Богом?
– Життя в інвалідному візку, – відповів чоловік без ніг.
Відповідальність
Один юнак спитав учителя:
– Що мені робити аби врятувати світ?
Мудрець відповів:
– Усе, що необхідно, – аби завтра вранці зійшло сонце.
– То для чого тоді мої молитви, добрі вчинки, моя участь в апостольській і волонтерській праці? – вражено спитав хлопець.
Мудрець спокійно поглянув на нього і промовив:
– Усе це тобі придасться, щоб бути тверезим коли завтра встане сонце.
Сонце тут – Христос, Котрий воскрес із мертвих, а ми воліємо спати.
Клубок вовни
Королівський двір гучно святкував з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі король приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гаптовані золотом.
Коли вервиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з’явилася столітня селянка. Вона йшла, важко ступаючи у своїх дерев’яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з кошика дарунок, що був старанно згорнутий у полотно.
Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни, усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець – свого єдиного маєтку – і напряла за довгі зимові вечори.
Король без слова з гідністю уклонився. Коли старенька, супроводжувана згірдливими поглядами, поволі виходила із зали, король дав знак розпочати святкування.
У густих сутінках жінка із труднощами подолала дорогу до своєї хати, що знаходилася в королівському лісі. Досі з її присутністю там ледве мирилися. Коли ж старенька побачила свій дім, то страшенно перелякалася.
Хату оточили гвардійці короля. Довкруги бідного обійстя вбивали кілки, а між ними натягували вовняне прядиво.
“О мій Боже, – скрушно зітхнула старенька. – Мій подарунок образив короля … Тепер мене арештують і вкинуть до тюрми”.
Тут її помітив командир вояків. Він низенько схилився перед нею і ґречно повідомив:
– Пані, згідно з наказом нашого доброго короля, земля, яку можна обгородити прядивом із Вашого клубка, відтепер належить Вам.
Обсяг її нових володінь відповідав довжині вовни з її клубка. Жінка отримала тією мірою, якою сама обдарувала.
Очікуємо багато і боїмося дарувати.
* * *
Два монахи вирощували ружі. Один поринав у споглядання краси і запаху свої руж. Інший зривав найкращі квіти і дарував перехожим.
– Що ти робиш? – картав його перший монах. Як ти можеш позбавляти себе радості вдихати запах своїх руж?
– Ружі найліпше пахнуть у руках того, хто дарує їх іншим, – дуже просто відповів другий.
Дві голови
Над берегом одного з озер на півночі Індії жив дивний птах, який мав дві голови. Одна була з правого боку тулуба, а інша – з лівого. Один тулуб з двома головами.
Якось птах кружляв у пошуках поживи. Очі правої голови зауважили соти з диким медом. Птах одразу кинувся згори до них.
Голова, котра з лівого боку, просила: “Дай мені трохи”.
Але голова не послухала й поспіхом з’їла все сама. Ліва голова заприсяглася помститися. Літаючи понад лісом, птах опинився над місцем, де росли ягоди. Ліва голова помітила їх перша і хоча знала, що ті ягоди недобрі, бо від них болітиме шлунок, надзьобалася їх стільки, скільки могла.
Думала собі при цьому: “Потім нас обох болітиме живіт, але треба провчити того самолюбця що праворуч, бо тільки так він навчиться діяти спільно”.
За якийсь час птах геть знесилів від приступів гострого болю. Ягоди були отруйні і невдовзі спричинили смерть.
Однаково померли обидві голови, як та, що праворуч, так і та, що ліворуч, бо жодна з них не мала розуму.
Подібно вмирає багато сімей. Вони бояться любити.
“Я завжди боявся тривалих зв’язків, – розповідав один студент. – Мене лякало, що вони накладають обов’язки. Я боявся, що ніколи не зможу дати собі раду з вимогами, які ставить кохання. Проте мушу визнати, що коли врешті-решт я зважився на тривалий і глибокий зв’язок, то відчув себе сильнішим, аніж до того. Відтоді у мене склалося враження, що в мене тепер не один, а два мізки. Так само чотири руки, чотири плеча, чотири ноги і ще один світ. Моя здатність реалізувати себе подвоїлася, як також подвоїлися шляхи і можливості, що їх я маю у своєму розпорядженні. Тепер мені легше любити інших. Відчуваю себе набагато сильнішим і не боюся”.
