Притчі 
З того часу, як учителька з інформатики попросила учнів принести на урок свої планшети і ноутбуки (шкільних комп’ютерів на кожного учня бракувало), моя донька-п’ятикласниця не давала мені спокою з проханням купити їй планшет. Мовляв, тільки вона єдина в класі виявилася без планшета і, до речі, без сенсорного телефону! Терпляче і дохідливо розтлумачила їй, що нагальної потреби поки що в цьому немає, удома у нас є стаціонарний комп’ютер та Інтернет, і наразі нам усім його вистачає. Телефон її найнеобхідніші функції має, справний, потреби змінювати його також немає. А просто так, для самоствердження нічого купувати не варто. Однаково потім виявиться, що в когось є щось (басейн, круте авто, розкішна кам’яниця, можливість відпочивати десь на Мальдивах…), чого в тебе немає. Однак чи це привід журитися або відчувати свою меншовартість? І чи в цьому, зрештою, полягає щастя?
На доньку, одначе, мої раціональні аргументи не діяли. Реалізовувати свою мету вона вирішила за посередництвом св. Миколая: у традиційному листі до чудотворця висловила своє благання, навіть підказавши йому в дужках, як діяти («можна у кредит»).
Важко зітхнула, коли 19 грудня під подушкою планшета не виявилося і оголосила, що тепер чекає на втілення своєї мрії у день народження. Час від часу ми поверталися до цієї теми, і я бачила, що Андріяна справді дуже переймається тим, що вона не має того, що усі її однокласники мають.
Не повірите, але проблему допомогли вирішити телесюжети про… маєтки Януковича у «Межигір’ї».
– Ну й що з того, що він мав стільки багатства? – глибокодумно зауважила донька, споглядаючи на розкоші колишнього президента. – Мусив лишити то все і тікати, й тремтіти, щоб його не спіймали і не засудили!
– І нащо одній людині скільки всього?
– Психологи кажуть, йому це було потрібно, щоб самоствердитися і заповнити внутрішню порожнечу, і щоб відчути свою перевагу над іншими. Знаєш, буває, що ми також часом хочемо щось здобути (якусь матеріальну річ, посаду, владу…), для самоствердження, щоб почуватися впевненіше, вище, хіба не так?
– Ти про планшет? Але я вже про нього кілька тижнів не згадую! Подумаєш, обійдуся без нього!
А наступного дня, коли пролунала тривожна звістка про військову інтервенцію Росії:
– Мам, я щойно чула в новинах про особливу охорону усіх аеропортів України! Ми ж біля аеропорту живемо, ми, якщо раптом війна, будемо в особливій небезпеці, правда? Знаєш, що? Обіцяю, я вже не буду тебе мучити вимогами «Хочу те, хочу се!» І улітку я вже не хочу на море. Знову поїдемо в червні до Унівського монастиря. Будемо збирати суниці в лісі, пити воду з чудотворного джерела… Лише щоб не було війни!
У той день, донька, для якої спільна родинна молитва інколи була лише рутинним обов’язком, сама наполегливо відтягувала мене від Інтернету з тривожними новинами:
– Мамо! Ну досить вже читати то все! Ідемо молитися! Хіба не ти казала, що Бог сильніший від усіляких Януковичів і Путіних?