Притчі 
Тихий шепіт будильника обережно стукав у двері його сну. Новий зимовий день закликав привітатися з ним і поринути в нескінченні лабіринти запланованих слів, де вони шукатимуть своїх адресатів, емоції, що доведеться відчути у власній душі, та відкриттів, які полишать ледь уловимі для ока сліди. Вовняна ковдра зберігала тепло ночі, лагідно огортаючи тіло й душу. «Цікаво, що їй сниться? Які сновидіння панують у її зіницях? Із ким веде розмови? Сперечається чи то, можливо, утікає від власних думок у пітьму ночі, що змінюється світанком». Його ніжний погляд огортав турботою худорляві, тонкі плечі, що потопали в безкраїх просторах ковдри. Витончені пальці, які він жартома називав забутими скарбами піаніста, бо вона ніколи не погоджувалася спробувати грати на піаніно, лежали на краєчку пухкої подушки. Усе її тіло випромінювало спокій і внутрішню гармонію. «І все ж таки, хто вона? Дівчина-загадка, яку я намагаюся зрозуміти протягом двох років. Наближаючись до можливої розв’язки ребусу, укотре розумію, що це не остання грань її душі, що відкрилася моєму погляду. Хто ж вона?..»
Обережними кроками, наче злодій, він наблизився до дверей, прокладаючи шлях до кухні, де в очікуванні улюбленої церемонії заварювання чекала львівська кава. Маленькі білосніжні горнятка наповнювалися п’янким кавовим океаном, який, виходячи із власних берегів, полонив своїм ароматом весь простір навколо. Кавовий ранок, той, який вона так полюбляла і якого бракувало протягом тижнів їхньої розлуки.
Легкий цілунок зістрибнув з уст, торкаючись худенького плеча. Мужні долоні відгорнули вранішній сон, лишаючи його тільки згадкою ночі. Усміхнений, примружений сіро-зелений погляд вітався зі світанком за вікном. Знайома легка усмішка майнула на вустах, приласкавши його обличчя. Вона, така близька та загадкова, тримала його долоні з теплим горнятком кави. Розмови, сміх, новий фільм чи то, можливо, чергова серія улюбленого серіалу обертали стрілки годинника, наближаючи полудень. Він мовчазно сидів поруч із нею на стільці, вдаючи, що уважно слухає репліки акторів на екрані, проте думки були глухими до них. Кожна спільно прожита з нею хвилина тонкими кігтиками трималася за роздуми. Ті ж самі очі, руки, силует, який загортався в полуденні відтінки, голос, проте єдине запитання лишалося незмінним: «Хто ж вона для мене? Можливо, друг? Знайома? Дівчина, яка читає мої думки по очах, чи вміла акторка, що прагне мати відданого глядача в моїй особі? Але чому я їй довіряю? Чому?..»
Кавовий аромат танув на обрисах меблів кімнати, актори полишали свої майданчики. Їхні ролі на сьогоднішній день були вдало зіграні. До них долинув лишень звук зачинених дверей. Дві постаті, тримаючи долоні одне одного, крокували в полон міста, яке розкинуло тенета привабливих магазинних вітрин, кафе, що майоріли кольорами, веселими компаніями відвідувачів. Шлях пари пролягав тихим провулком, що тонкою артерією відгалужувався від гамірного центру міста. Довжелезні сходи вузькою стрічкою пірнали в глибину підвального приміщення. Тонкі пальці манили його в незвіданий і водночас чужий світ непримітної книгарні.
Височенні стелажі, заповнені книгами, десятки, чи то пак сотні книг, помережаних друкованими рядками облич білосніжних сторінок, збігали водоспадом на його плечі. Мабуть, це було вперше, коли відчуття захоплення в поєднанні зі здивуванням завітало в душу. Світ, полон книг!!! Роками він блукав лабіринтами вулиць рідного міста, проте жодного разу не був у потойбіччі, що звалося книгарнею. Ховаючи погляд, спостерігав за метаморфозами, які проростали в її душі. Очі запалювалися вогнем пристрасті, долоні ніжно обіймали обгортки, всотуючи п’янкий аромат паперу. Здавалося, що загадкова душа розквітає, наче квітка під променями весняного сонця. Книги були її шаленством, в якому вона розчинялася, забуваючи про проблеми, смуток, разом із ними вона плакала, раділа, прагнула жити й так само померти заради мрії книжкового персонажа. «Невже це вона? Та, яка вечорами, загорнувшись у ковдру, мружить утомлені очі над книгою. Та, яка може годинами мовчати, оберігаючи мене та рятуючи від смутку. Моя розрада та мрія. Хто ж вона?..»
Зимові сутінки, озброївшись холодними вітрами, виганяли перехожих із вулиць, автобусних зупинок, зваблюючи перспективою затишних осель. Позаду лишалися пройдені кроки, сказані слова, роздуми, неочікувані відкриття цього дня. Самотня душа ковдри тужливо чекала на теплі обійми двох людей, які завершували малюнок спільно прожитого дня. Знайомі тонкі, худорляві плечі… ніжність ранку потоками розлилася у володіннях ліжка.
«Я знаю, хто ти… Моя дружина…» Тихим шелестом ніжний цілунок опустився на худорляве плече, тримаючи в долонях його слова.
