Учень

Андрій вийшов із маршрутного таксі. Поволі, не поспішаючи, попрямував устеленою сніговою ковдрою вулицею. Навкруги було тихо і біло-біло… Жодного звуку, ані сліду на дорозі… Село ще спало, але деякі з його мешканців вже прокидалися у своїх затишних хатинках…

Де-не-де з димарів у небо здіймалися кубла диму, такого ж білого як сніг, і такого ж пухнастого, як хмаринки, які немовби застигли на пелені зимового неба…

Був ранок, і в Андрія було достатньо часу для того, щоб усе обміркувати, зібратися з думками та заспокоїтися… А тоді вже й набратися сміливости постукати у двері жінки, яка колись була для нього найближчою людиною…

Він давно не приїжджав до неї. Може, років десять, а то й п’ятнадцять… Каявся і картав себе за неуважність і байдужість, а ще дужче боявся, що не застане її вдома… Страх, що оселився в душі, тривожив Андрія – раптом вона померла… Тому він відтягував час зустрічі і йшов повільно: ніби не наважуючись, ніби невпевнено…

* * *

Життя Андрія складалося непросто ще з дитинства. Він виріс без матері, і його вихованням займався батько.

Мами й не пам’ятав, вона померла, коли йому було три рочки. Коли ж виповнилося сім, то в батька з’явилася нова дружина, а в нього, відповідно, – мачуха… На щастя чи на біду, її не дуже турбувала доля маленького Андрійка, тому вона не втручалася в його життя. Відгородила себе від нього і жила лише своїми та чоловіковими проблемами. А згодом – і турботами про власних дітей, дочки Тамари та сина Петра.

Уже подорослішавши, Андрій засуджував батька за те, що той так легко дозволив чужій жінці увірватися в їхнє життя і за те, що був такий байдужий до взаємин свого рідного сина та дружини. Але повернути час назад не міг, а, тим паче, – щось змінити чи виправити.

Звісно, він не скаржився на життя. Адже мав усе, окрім материнської любови – і дах над головою, і батьківську увагу, й одяг, і іграшки, і їжу, і – яке б не було, але – виховання. У багатьох Андрієвих однолітків життя складалося куди гірше, тому свої скарги чи невдоволеність Андрійко навчився тримати в собі…

У селі їхню сім’ю вважали заможною. Тато був освічений, певний час працював у столиці, а коли оселився в селі – вчителював у школі. І хоча освіту не завжди шанували, проте серед людей професія вчителя була шанованою. Щоб там не було, а його батька поважали завжди…

Звиклий до того, що нікому нема справ до нього, Андрій швидко подорослішав. І вже у двадцять років одружився.

Кохана Іра була родом із райцентру, тому після весілля переїхав жити до неї. Залишив у селі і батька, і зведених брата та сестру, і нелюбу мачуху. До них навідувався не часто, а з головою поринув в облаштування власного життя.

Через два роки в Андрія та Іри народився первісток. А ще через рік – донька. За цей час Андрій здобув освіту, знайшов роботу і зміг непогано утримувати свою сім’ю, двійко діточок та дружину, що ніде не працювала і не навчалася.

А потім життя закрутилося-завертілося. Роки спливали швидко і непомітно. Не зчувся Андрій, як відсвяткував п’ятидесятирічний ювілей. Сина одружив, доньку заміж видав, забезпечивши їх усім потрібним – і освітою, і житлом, і фінансово. І як фахівець досягнув чималих успіхів, був знаним в області та далеко за її межами. Усе було, як у всіх – сім’я, робота, сім’я, робота… Із дня в день, із року в рік усе повторювалося і ставало звичним.

Та біда спіткала і родину Андрія: на п’ятдесят першому році життя померла Ірина. Але життя тривало і, перенісши гіркоту втрати, він та діти повернулися на круги своя…

Коли Андрійкові минуло вісім років, батько відвів хлопчину до сільської вчительки, своєї колеги – Марії Іванівни. Сам часу на виховання сина, зокрема на шкільні домашні завдання, не мав, у школі довго затримувався, мачуха й поготів не займалася малим, тому віддав Андрійка в руки доброї та мудрої, молодої, але вже шанованої, своєї колеги.

Щодня хлопчик ходив на заняття до вчительки. Спершу не хотів, сердився та втікав, але з часом звикся, і уроки з Марією Іванівною припали йому до душі. Тягнувся до знань, які молода вчителька, немов зернинки, засівала в його маленьку душу. Та й, зрештою, звик до жінки, яка хоч трішки заміняла йому матір.

Коли однолітки та товариші бавилися на вулиці, Андрійко вчив таблицю множення, коли інші бешкетували – він читав Тома Соєра і співпереживав із героями “Острова скарбів”. Марія Іванівна зуміла знайти підхід до дитини, розбудила в ньому цікавість і жагу до знань, за що батько Андрійка віддячував, чим міг – то город допоможе скопати, то овочів на зиму привезе, то пригостить медом та варенням.

Був період, коли Андрійко не ходив до вчительки. Його улюблена Марія Іванівна вийшла заміж та завагітніла – і зробила перерву в їхніх заняттях та уроках. Народила доньку і близько двох років займалася домашніми клопотами. Хлопець з нетерпінням чекав продовження його позашкільного навчання з учителькою. І ось настав довгоочікуваний час, Марія Іванівна знову покликала до себе свого вихованця. Андрій уже навчався в старших класах, але дуже зрадів, отримавши цю звістку.

Словом, навчання в сільської вчительки тривало доти, допоки Андрій навчався в школі. І, напевно, саме завдяки цьому, хлопець закінчив її із золотою медаллю. А найголовніше, він став справжньою людиною – не боявся бути добрим і люблячим, був відкритим та привітним, вихованим і освіченим.

Марія Іванівна, окрім загальних знань, прищепила Андрієві й цікавість до невідомого, навчила терплячости і милосердю. Виховала його чоловіком, який згодом усе своє життя пам’ятав про шанування старших і близьких, вірність дружині та своєму обов’язку.

Уже ставши дорослим, Андрій пробачив батькові і мачусі те, що свого часу вони не приділяли йому достатньо уваги. Уже не сердився і не виношував у серці образи – Марія Іванівна навчила його пробачати.

* * *

Цьогоріч Андрій довго думав, з ким святкуватиме Новий рік. Запрошень було чимало – і діти до себе кликали, і знайомі, і навіть сестра Тамара. Але заважати комусь Андрієві не хотілося. Він прекрасно розумів, що в сина збереться компанія, і друзі веселитимуться, а він лише може стати зайвим – куди ж старому в молодіжне товариство! У доньки інша святкова програма – виїзд у Карпати, а в нього не те здоров’я, щоб спускатися з гір на лижах чи бавитися в сніжки. Сестра? Хм… напевно, Тамара запропонувала приєднатися до її родини лише зі співчуття до нього. Вона здогадувалася, що Андрій у Новорічну ніч може залишитися один, от і вирішила запросити його в гості. А щодо знайомих, то якось не хотілося святкувати з ними без дружини. Не уявляв себе серед своїх знайомих без неї, адже раніше усі свята відзначав з Іриною…

У роздумах минали дні. Наближалося 31 грудня…

І тоді Андрій згадав про Марію Іванівну… Як вона там? Чи жива ще? Ще давно-давно він чув від знайомих, що поховала чоловіка, а єдина донька за кордон виїхала, там заміж вийшла і на Батьківщину до матері приїжджала не часто…

Замислився Андрій про свою улюблену вчительку… Згадав її молодою і сильно пошкодував, що вже стільки часу не навідувався до неї…

Колись вона вчила – старість треба шанувати. От вже і його життя перетнуло “екватор”… А її?

На душі стало щемливо і важко. І в той момент він вирішив, що поїде в рідне село, навідається до старенької вчительки і, може, відсвяткує з нею Новий рік. Удвох…

І нікого більше не треба…

* * *

Старенька бабуся відчинила двері і одразу впізнала його – свого учня Андрійка. Затремтіли старечі руки, а зморшкуватими щоками потекли сльози…

– Як довго тебе не було… думала, уже не побачимося, – розплакалася вона щиро. Андрій стояв на порозі і невпевнено, навіть сором’язливо переминався з ноги на ногу…

Марія Іванівна усе зрозуміла без слів. Запросила в хату, почала метушитися. Андрій узявся допомагати їй. Вони разом накривали на стіл, прикрашали кімнату новорічними іграшками …

І увесь час говорили, говорили, говорили…

Багато часу спливло відтоді, як він маленьким бігав до неї. Постарів, та й вона змінилася до невпізнанности. Але на долю, як завше, не скаржилася, усе сприймала виважено, як належне…

Андрій хотів покартати її доньку, мовляв, покинула матір на старості років. Марія Іванівна спинила його:

– Не суди, Андрійку. Моя доня своє щастя віднайшла і не повинна гаяти часу на мене. Життя ж коротке, скоро старість прийде і до неї. Тоді уже того щастя не відчує, не насолоджуватиметься…

– Я тепер шкодую, що до батька навідувався не так часто. Аби і вашій доньці не довелося шкодувати… Запізно може бути…

– Не журися – у житті усе складається так, як має скластися. Хочеш, підемо на могилу до твого батька, помолимося, а тоді до столу – будемо святкувати Новий рік, мій любий Андрійку!

І старенька вчителька взяла Андрія за руку, як маленького, і повела зимовою, встеленою снігом, дорогою до цвинтаря…

* * *

Новий рік відсвяткували гарно. Затишно. По-домашньому.

Дивилися телевізор, і аж над ранок Андрій заснув у зручному м’якому кріслі… Зовсім поряд із людиною, котра свого часу відкрила йому дорогу в життя і замінила маму, а радше, стала нею – другою матір’ю…

Наступного дня розпрощався з Марією Іванівною, подякував за все і обіцяв приїжджати частіше…

А навесні старенької не стало…

* * *

Новий рік, який провела з Андрієм, був останнім у житті Марії Іванівни. До того часу вона десять років поспіль у Новорічну ніч залишалася сама…

Чи зумів Андрій віддячити вчительці за все те добро, що вона зробила для нього? Мабуть, так… Хоча б увагою… Хоча б теплим словом… Хоча б пам’яттю про неї…

Наступна

Одне серце на двох...

Коли в дитинстві всі дітки мріяли про братика або сестричку, я сердилася на всіх і ... Читати далі

Попередня

Мій дивак

Зі своїм чоловіком я познайомилася на дні народження подруги Світлани. Того дня я навіть уявити ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *