Притчі 
Туфлі чоловіка сяяли, наче полуденне сонце, і засліплювали своїм блиском, хоча й не були лакованими. Напрасована сорочка. У руці червона троянда з безліччю-безліччю шипів. Таких уже давно не було в продажу, а тут така експресія. Непохитний на перший погляд чоловік, з інтригуючим блиском в очах, напнуто, наче вітрило, стояв на трамвайній зупинці. Усією своєю поставою він ніби говорив: «Тримай спину! Вона може з’явитися будь-якої миті». Електронний вказівник інформував про наближення трамвая під номером тринадцять. Ящіркоподібний механізм поважно підповз до зупинки. Синхронно розчинилися кілька пар дверей, монотонно почали висипати різного роду люди. Спостерігати за процесом висадки дуже цікаво. У ньому можна відстежити страх. Страх не встигнути вийти на своїй зупинці. Чи справді ці люди бояться залишитись у затишному трамваї, чи, можливо, вони бояться втратити час, не встигнути…
Двері так само синхронно зачинилися. Відправний дзеленькіт – і трамвай рушив. Вочевидь, супутниця чоловіка із трояндою не поспішає або ж не встигає. Чоловік же прийшов раніше. Чоловік має приходити на побачення раніше, а жінка, зі свого боку, ніколи не запізнюється, навіть якщо прийде на… кхм-кхм… хвилин пізніше. Проводжаючи очима «тринадцятку», об’єкт мого спостереження видихнув їй услід і на мить розслабився, проте кинув оком на інформатор і знову напнувся. Під’їжджала «чотирнадцятка»…
Чоловік мені був чимось схожий на Джорджа Клуні, хоча вдвічі молодший, та все ж у ньому проглядався отой статечний шарм зрілості. Коли від зупинки від’їхала «двадцятьчетвірка», уперше за весь цей час із-під манжета «Джорджа Клуні» визирнув найкращий товариш чоловіка – годинник. Він був золотаво-сонячний, у тон до його брунатної сорочки. Я усміхнувся, коли помітив, як невпевнено і скромно поглянув на нього чоловік, ніби боявся, що цей погляд на годинник раптом побачить його довгоочікувана супутниця.
Він розщібнув верхній ґудзик сорочки… Опісля розбурхав свою ідеальну зачіску, а потім, наче опам’ятавшись, почав поправляти волосся. Три кроки ліворуч, три кроки праворуч. Потім «кроки-ланцюжки». Погляд на табло. Черговий трамвай. Спина рівно. Знову ні…
Я сидів поблизу нього. Щохвилини мені ставало дедалі цікавіше, чи вистачить йому терпіння, чи прийде його супутниця взагалі. І як давно вони зустрічаються, якщо вона дозволяє собі, судячи з усього, запізнитись на… уже двадцять п’ять хвилин? «Джордж Клуні» з кожною хвилькою непомітно для оточення, але помітно для мене розкисав. Плечі все більше горбатилися, рука, яка нерухомо до цього часу тримала троянду, почала потрохи опускатись. Мені дуже хотілося вірити, що надії він іще не втратив. Якщо не з’явиться за п’ять хвилин, то вже не прийде?.. Ні, я був певен, що вона прийде. Навіть більше, ніж чоловік із трояндою. Можливо, тому, що я пишу цю історію, а не він.
«Клуні» засмучено сів біля мене на лавку. «Нізвідки» в моїй руці з’явилася записка, яку я змовницьки передав йому. Його зелені очі видали подив, рот скривився в незрозумілій запитально-протестній гримасі, а я скористався службовим становищем автора та скерував його зусилля на те, щоби він цю записку прочитав.
«Середній вагон, центральні двері. Зараз». Він швидко скинув на мене погляд-питання: що тут діється? Але в цю мить заскрипіли трамвайні гальма. «Ти маєш подати їй руку», – промовив я і штурхнув його в плечі.
Її сукня та його троянда мали однаковий, яскраво-червоний колір. «Клуні» вмить схопився, його збентежений погляд засяяв, за ним засяяла усмішка. Статність та стрункість трішки смішно, але дуже гармонійно відгукувалися в його розгублених і хаотичних рухах, а вона дивилася на нього замилованим, ніжним поглядом.
Я поглянув на свій годинник та з буддистським спокоєм озвався до нового сусіда по лавці, який, як і «Клуні», очікував на свою супутницю: «Цікаво… Скільки потрібно чекати на жінку, якщо ти шукав її вічність?..»
