Притчі Друге пришестя – іспит готовності
Один пастор оповідає про те, як отримав поштою анкету з місцевої енергетичної компанії. Її питання стосувалися загальновідомої проблеми 2000 року (йдеться про побоювання, що з початком нового тисячоліття міг статися збій у роботі комп’ютерних систем – ред.), а, радше, масових страхів, з нею пов’язаних.
Останнє з питань анкети: «Чи матимеш труднощі в здійснені найважливіших завдань, що стоять перед тобою?» – змусило пастора замислитись. Замислитись над основними завданнями парохіяльної громади. Міркував так: церква є спільнотою, що має наріжним каменем любов до ближнього і молитву, отже головні парохіальні обов’язки можна виконувати безперешкодно – властиво, за будь-яких умов. І записав: «Будемо здійснювати Святі Таїнства, виявляти доброчинність, вивчати Святе Письмо і проповідувати його навіть якщо комп’ютери – всі як один – вийдуть з ладу».
Поміркувавши, додав ще таке: «Певно, будемо вже неспроможні випускати всю ту друковану продукцію, що пов’язана з єпархіальними справами та з інститутом сім’ї. Може, змушені будемо припинити складання розлогих програм релігійного навчання, що дасть нам змогу належно відпочити святого недільного дня. Тож і в цьому, попри всі негаразди, – милість Господня».
Анкета з її питаннями спонукала пастора замислитись і над готовністю парохіяльної громади до «судного дня»: а що як розповсюдити подібну анкету серед парохіян, щоби пересвідчитись, чи готові вони до «другого пришестя»? І почав формулювати питання:
– Як давно ти останній раз нагодував голодного, напоїв спраглого?
– Чи гостинно ваша громада зустрічає подорожніх з інших країв?
– Що робиш для того, аби нагі були одягнені, а безхатченки мали притулок?
– Як часто провідуєш нужденних і ув’язнених?
– Чи складаєш шану Богові в дусі та істині?
– Чи підтримуєте одне одного словами розради і заохоти?
– Чи прощаєте недругам вашим, даруєте мир і спокій, утішаєте згорьованих і знедолених?
– Що робите задля зменшення насильства у вашій громаді? Чи не спалахує у твоєму серці гнів та лють?
– Чи жадаєш і домагаєшся справедливості, не вдаючись до помсти?
– Як давно ти проголошував Благу Вість – словом чи діями?
– Де громадиш свої скарби – на небі чи в банківському сейфі?
– Чи вістив людям про всещедру Божу любов?
Насамкінець пастор зазначив: «Більшості з нас відповісти на питання цієї анкети – тим паче ділом, життям своїм відповісти – було б значно важче, ніж на питання тієї, «енергетичної». Та можу закластися, що це незрівнянно важливіше… Так чи так, а з комп’ютерами ми якось дамо собі раду. Та, якщо не виконаємо вимог Божого іспиту нашої готовності, то можемо й не перебути «судного дня», без прикрих утрат. Другу анкету ми маємо сприймати дуже і дуже серйозно».
Тільки материнська любов
Змучена молода мати відчула, що вже зовсім упадає на силі, аж тут задзеленчав телефон. Зняла слухавку і з радістю почула ласкавий голос:
– Привіт, люба. Як там у тебе?
– Ох, мамо, – вигукнула, заливаючись слізьми, – який жахливий день! Малий не хоче їсти, мийка вийшла з ладу. Перечепилася на сходах і підвернула ногу. Не мала часу походити крамницями і купити все необхідне. Весь дім виглядає, мов після битви. А крім того, увечері мають прийти гості!
– Заспокойся, люба, все буде гаразд, – промовив лагідний голос. – Тобі краще трохи подрімати. Я буду через півгодини. Як йтиму до тебе, щось куплю і приготую вечерю. Приберу в домівці й нагодую дитину. Зателефоную до знайомого механіка, щоб прийшов після обіду полагодити мийку. Не плач. Я все владнаю. І подзвоню до Джорджа – нехай раніше прийде з роботи.
– До Джорджа? – отетеріло питає молода жінка. – До якого Джорджа?
– Як до якого? До Джорджа – твого чоловіка!
– Але ж мого чоловіка звати Френк.
Хвилинна мовчанка. Нарешті голос, тепер уже непевний, запитує:
– Пробачте, ваш номер 555-17-58?
– Ні, 555-17-88, – лунає плачлива відповідь.
– Ой, це ж помилка, – заклопотано й вибачливо озивається голос у слухавці. – Даруйте мені. Я певно, хибний номер набрала.
Після хвилинної паузи «дочка» несміливо питає:
– Це означає… що ти не прийдеш?
Надгробок для пересічності
Ненсі Джонс, стара панна, мешкала в одному з містечок Середнього Заходу. Була відома й шанована як найстарша його жителька. Коли ж упокоїлася, редактор місцевої газети вирішив подати короткий некролог з переліком заслуг небіжчиці. Однак, що довше він над цим міркував, то краще розумів, що хоч панна Джонс і не скоїла нічого справді поганого (вона жодної ночі не провела в буцегарні й навіть жодного разу не упилася), та не вчинила й нічого доброго чи взагалі вартого уваги.
Заглиблений у роздуми редактор пішов до кав’ярні й зустрів там місцевого каменяра. Повідав йому про свої сумніви, що виявилися каменяреві близькими. Він-бо також хотів викарбувати на надгробку щось розлогіше, ніж самі лише дати народження і смерті, але не зміг відшукати в житті покійної нічого яскравого, ба навіть примітного.
Газетяр допив каву і рушив назад, до редакції. Вирішив, що першому ж репортерові, якого зустріне, доручить написати короткий текст, однаково придатний і для газети, і для надгробка.
В редакції він зустрів тільки шефа спортивного відділу, тож саме йому доручив скласти некролог.
Подейкують, коли відвідувачі того містечка заходять на цвинтар, то бачать вирізьблені на могильному камені панни Джонс такі слова:
Тут спочивають Ненсі Джонс безгрішні кості.
Ні щастя, ні біда не учащали в гості.
До Ненсі, що дівицею вік провікувала,
Не хибила, але й зірок із неба не хапала.
Синдром Валенди
Карл Валенда був знаменитим канатоходцем. Він зачаровував тисячі глядачів своїми витівками на линві – аж до того фатального дня 1978 року, коли його кар’єра закінчилася трагедією. На очах приголомшеної публіки, у Сан-Хосе (Пуерто-Рико), Валенда впав з карколомної висоти й загинув на місці.
Що ж сталося? Вдова артиста розповіла, що Карл, завжди був впевненим у собі, у своїй майстерності, ніколи не відав страху, але з якогось часу став надміру перейматися своєю безпекою. Не раз і не два перевіряв линву на міцність, перевіряв, як закріплено гвинти, чого ніколи не робив раніше, і таке інше.
То вже був інший Валенда. Тепер, замість того, аби зосередитись на своєму мистецтві, мистецтві канатоходця, він концентрував свідомість на тім, аби НЕ ВПАСТИ. Відтоді було вже тільки питанням часу, коли саме трапиться лихо. Воно лихо, стало неминучим – так, принаймні, гадала вдова.
Цей різновид страху нині відомий як синдром Валенди.
Остерігайтеся страху перед поразкою, який призводить до того, що людина занадто зосереджується на негативних аспектах. Якщо ви цього не уникнете, то домогтися задуманого позитивного результату вам не вдасться.
Життя – це ризик; це виклик, який щоразу, не ухиляючись, мусимо приймати. Будьте обережними і розважливими. Однак не давайте страхові перед поразкою спаралізувати вашу душу.
Чи спонукав інших до хибних кроків?
Коли до старого, що вже лежав на смертному ложі, прийшов священик, то зауважив, наче вмирущого щось непокоїть. Мовчанка тягнулась довго, аж нарешті старий заговорив:
– Ще бувши підлітком, я утнув таку штуку, спогад про яку переслідує мене й донині. Одного разу я повернув дороговказ так, щоб стрілки його скеровували водіїв у хибному напрямку. А тепер, лежачи на смертнім одрі, безнастанно думаю про те, скількох людей я збив з пантелику отим своїм учинком і ще скількох спонукав до хибних кроків іншими своїми діями.
Віддзеркалити трохи сонця
В одному з бідняцьких кварталів Нью-Йорка стояв на вулиці обдертий хлопчина. В руці мав люстерко, яке раз по раз підносив догори й водив ним у повітрі, не зводячи очей з вікна на якомусь горішньому поверсі.
– А що ти робиш? – несподівано запитав перехожий, трусячи його за плече. – Вже замислив якусь каверзу – га, шибенику?
Хлопчина звів погляд на суворе чоловіче обличчя й відказав:
– Бачити он вікно? Там, кімната мого брата. Він лежить паралізований. Не може угледіти сонячного світла. Бачить його тільки віддзеркаленим від мого люстерка!
Чекаючи прощення
Героями старої іспанської оповідки є батько і син, що віддалилися одне від одного через дедалі гостріші колотнечі. Нарешті, син утік з батьківської оселі. Усвідомивши те, що сталося, батько, з розбитим серцем, вирушив на пошуки. Шукав і шукав місяцями – все марно. Врешті-решт, у стані чи не повної безнадії, подав до місцевої газети оголошення:
«Любий Пако!
Чекатиму тебе на майдані коло дзвіниці, в суботу опівдні. Я все тобі прощаю. З любов’ю. Батько».
Тієї суботи, у призначений час, на майдані юрмилися вісім сотень чоловіків та парубків на ймення Пако, що чекали батьківського прощення і любові.
Батьки до дітей
Ми дали вам життя, але не можемо прожити його за вас.
Можемо вас навчати, але не можемо змусити вас опанувати науку.
Можемо давати вам поради, але не можемо вас провадити.
Можемо дати вам свободу, але не можемо відповідати за її наслідки.
Можемо привести до церкви. Але не можемо змусити вас вірувати.
Можемо навчати вас розрізняти добро і зло, але не можемо приймати рішення за вас.
Можемо, дарувати вам свою любов, але не можемо її нав’язувати.
Можемо навчити вас ділитися з ближнім, але не можемо позбавити вас егоїзму.
Можемо навчати вас шануватися, але не можемо примусити вас до чесної поведінки.
Можемо радити вам як поводитися з друзями, але не можемо вибрати їх за вас.
Можемо вас напоумлювати, але не можемо змусити вас добре поводитись.
Можемо говорити вам про згубність пиятики але не можемо за вас сказати чарці «ні».
Можемо вказувати вам шляхетні цілі, але не можемо їх за вас досягти.
Можемо нагадувати вам про доброту, але не можемо примусити вас бути милосердними.
Можемо застерігати вас од гріха, але не можемо змусити вас крокувати дорогою праведності.
Можемо підказати вам, як маєте жити, але не можемо дати вам життя вічного.
Свіча у вікні
Різдвяний звичай ставити у вікнах запалені свічки привезли до Америки ірландські переселенці. Походження цього звичаю є вельми цікавим. За часів англійського панування католиків переслідували в цілій Ірландії – вони не мали навіть церков, щоб молитися й відправляти Службу Божу. Священики переховувалися в лісах і печерах, таємно відвідуючи оселі й відправляючи Літургію ночами. Кожна ірландська родина вважала за велику честь бодай раз у житті, прийняти священика, який відслужив би Літургію Різдвяної ночі. Всі невтомно молилися про дарування такої ласки.
Коли наставало Різдво, ірландці відчиняли двері й ставили у вікні запалену свічку, аби святий отець, якому випало бути поблизу, міг у темряві дістатися до їхньої домівки.
Священик нишком заходив крізь незамкнені двері, а всередині його зустрічали сльозами щастя й палкою молитвою подяки – подяки за те, що саме ця господа ставала церквою святої Різдвяної ночі.
Щоб виправдати таку практику в очах англійських вояків, ірландці казали: «Ми запалюємо свічки й тримаємо двері незамкненими, аби Марія з Йосифом, шукаючи пристановища, могли ввійти до нашої оселі, а ми привітали б їх з розкритими обіймами та щирим серцем». Англійська влада, вважала цей «забобон» нешкідливим, не намагалася йому протидіяти. З тієї пори свічки у вікнах стали незмінним, дбайливо береженим звичаєм ірландців, хоча нині багато хто забув його справжнє значення.
На початку XIX сторіччя цей звичай перекочував до Америці і поширився в цілій країні. Ще й сьогодні в Різдвяні свята у вікнах будинків і на площах світяться тепер уже електричні лампочки.
Найближчого Різдва запаліть у вашому домі свічку, поставте у вікно – на знак того, що тут на доброго гостя чекають відчиненні двері та щирі серця.
Повернення блудного сина
(За біблійними мотивами)
Один вітрогон, довго не здумавши, покинув отчий дім, ще й прихопив із собою, належну йому частину грошової спадщини. Швидко її розтринькав у товаристві випадкових друзів, у пиятиках і забавах із жінками сумнівної поведінки. Не маючи жодних засобів до існування, взявся доглядати поросят. Одного дня, пополудні, відчув нестерпний голод і втамував його їжею своїх підопічних. Тоді, пригнічений, сказав собі:
– Піду-но я звідси геть! Таж навіть батькові наймити їдять куди смачніші страви.
Повернувся до батькового маєтку, в покорі опустився навколішки й просив:
– Тату! Я заблукав, я справді помилився. Прийми мене назад, хоч би наймитом…
Розчулений батько підвів нещасного покутника й велів челядникам:
– Заріжте добре вгодоване кількамісячне теля, приготуйте всіляких наїдків. А ще принесіть для сина багате вбрання.
Тим часом батьків первісток повернувся з лану. Уздрівши молодого брата, почервонів од злости і взявся перечити:
– Дивно ти поводишся, батьку, ой дивно! Таж цей нероба прогуляв належну йому частину спадку, а я працював, не покладаючи рук.
Мудрий, далекоглядний батько відказав:
– Наш вітрогон повернувся, привітаймо його сердечно! І не забудьмо прикрасити нашу оселю прапорцями. Адже пробачений береться за розум і, зрештою, виправляється.
Сила заздрості
Якось подружжя, під час відпочинку, відвідало порт, аби побачити, як рибальські човни вертаються з лову омарів. Один із човнів причалив до берега поблизу того місця, де сиділи туристи, й рибалки заходилися вивантажувати з човна відра свіжовиловлених омарів. Жінка не могла відвести погляду від того, як ті ракоподібні вовтузяться у відрі. Вона зауважила: тільки-но один із омарів пробує видряпатись на зовні, як решта стягує його назад, донизу. Їй здалося тоді, що кожен із омарів, без особливих труднощів, спромігся б утекти з посудини, якби «побратими» так затято йому не перешкоджали.
Спостерігаючи за поведінкою омарів, можемо збагнути силу заздрости, вкоріненої в людській натурі. Чи не є ми свідками того, як тільки-но хтось намагається вибратися з «відра», одразу знаходиться чимало таких, які стягують його донизу, на дно? Хіба ми не маємо радше підтримати іншу людину – «підсадити» її?