Притчі 
Вона чекала цього все життя. Чекала, як грішник може жадати сповіді, щоби покаятись і зняти із себе весь тягар минулого. Знала, що нічого не зміниться: так само, як і багато років тому, мчатиме в безвість Земля, так само приходитиме та відходитиме від когось кохання, хтось зачаровано зітхатиме, а хтось зриватиме плоди розчарувань… і не буде цьому кінця-краю… Але її душа жадала сповіді… Так, нічого би не змінилося, проте звільнилася б вона сама від таємниці, яка, на її думку, була важливою для однієї людини в цьому світі…
…Звичайний базарний день не обіцяв нічого цікавого. Вона, учениця десятого класу, вирішила без особливої мети пройтися ранковим містом, щоби зняти тижневу напругу, занурившись у клопоти продавців-покупців. Ураз чийсь голос примусив зупинитись: «Надійко, добридень!..».
Перед дівчиною стояла мати її однокласника. Завжди чепурненька, інтелігентна, вона була не такою, як усі; кожен її вчинок, кожне слово промовляло: «Не смій чіпати те, що належить мені! Не віддам нікому те, що леліяла, оберігала, плекала…». Проте щось примусило цю жінку зупинити дівчину (як давно це було, Господи!).
– Скажи, ти не знаєш, чию хустинку носить мій Сашко біля серця, ні на мить не полишаючи? Блакитна така, з горохами білими…
О, цю хустинку вона не забуде ніколи! Як іноді їй хотілося, щоби він знав: так, це її, Надійчина хустинка. Ось і вузлик на пам’ять майстерно зав’язаний на самісінькому кінчику. І не просто знав… Аби саме про неї, Надію, думав у ту мить, коли клав цю горохову річ до своєї кишені.
– Ні, не знаю, – зніяковіла, пригадавши, що останнім часом подруга попросила поносити оте небесно-блакитне диво з гороховими хмаринками. А потім воно не відомо куди зникло. Зникло разом із вузликом, який мав нагадати про щось дуже важливе…
– Коли дізнаєшся – скажеш?
– Неодмінно скажу, – відповіла, червоніючи.
…Усе – неначе вчора. А проминула ціла вічність. Навчались і одружувались, виїжджали й повертались, народжували та проводжали до школи, чекали з інститутів та з далеких доріг уже своїх дорослих дітей… А зустрілись – і стали такими ж Саньками та Вовчиками, Галинками та Надійками, Райчиками та Петьками… І куди поділася поважність солідних людей! Уже навіть краватки перебралися до чоловічих кишень, а високі «шпильки» жінки непомітно й майстерно поміняли на просте та зручне взуття. Шкільний вальс, який звучав так само хвилююче через тридцять років, переносив у теплі хвилі спогадів, бентежив, п’янив… Час від часу то з одного боку, то з іншого звучало: «А пам’ятаєш?..», «А пригадуєш?..», «А не забув?..».
– А хочеш, – несподівано для себе мовила Надія, коли Він запросив її до танцю, – хочеш відкрию тобі одну таємницю, яка не має ні для кого з нас уже ніякого значення? Пам’ятаєш блакитну хустинку, яку носив біля серця в десятому?
На мить завагалась, бо не хотілося розчарувати цього, незважаючи на вік, гарного веселуна, який водночас був тим самим Шуриком із десятого «Б» і Олександром Івановичем, що зумів зробити неабияку кар’єру.
Великих два знаки запитання прочитала в його очах і продовжила:
– Мабуть, розчарую тебе, але не Оксанчина та хустинка, а моя. Вона просто взяла її поносити. Ти помилявся, – промовила і… пошкодувала. Якесь почуття провини несподівано зросило очі.
– Не зрозумів, а до чого тут твоя Оксана? Я знав, що це горохове диво твоє! – несподівано промовив і… дістав із внутрішньої кишені піджака хустинку з далекої юності… з вузликом напам’ять.
