Притчі 
Було це дуже давно. Тоді ще, як Бог сотворив небо і землю. Першого дня Бог сказав “Нехай буде світло!”, а потім розсипав по небу щедрою рукою мільйони зірок – усі зірки, крім однієї, зовсім маленької.
Жаль стало маленькій зірочці, що Бог не дозволив їй на небі світити, як усім іншим зіркам, і вона почала гірко плакати. Почув це Бог і сказав:
– Я ще не маю для тебе місця, маленька зіронько. Тобі ще треба трішки підрости.
Багато літ пройшло від того часу. Тоді одного дня Бог сказав:
– Мені треба три мільйони зірок, щоб освітити Моїм дітям дорогу до обіцяної землі. Хто хоче мені допомогти?
“Тепер прийшов мій час”, – подумала маленька зірка.
– Я хочу! – сказала вона тихо, але переконливо.
Та Всемогутній Бог відповів їй:
– Твій час ще не прийшов. Ти мусиш бути яснішою, більшою, тоді Я тебе покличу!
І знову літа проходили. Зірка росла. “Коли ж прийде мій час?” – питала вона себе щоразу.
Ночами, коли хмари закривали інші зорі й вони не могли світити на землю, мала зірка крадькома вискакувала з-під хмарки й світила тим, що загубили дорогу додому. Та тільки вона встигала вискочити, як добрий Бог зауважив:
– Почекай, будь терпелива, маленька зірко. Прийде час, коли ти світитимеш ясніше й краще, ніж усі інші зорі.
– Скільки гарних хвилин я втрачаю, – почала вона врешті нарікати. – Як би я хотіла своїм світлом надихнути поетів, щоб вони писали багато гарних віршів. Так, як це роблять інші зорі.
А літа пролітали. Швидко, швидко. І нічого не змінювалося. Тільки маленька зірка росла й ставала більшою.
Аж одного дня Бог зовсім несподівано покликав до Себе маленьку зірку й сказав їй:
– Твій час прийшов, маленька зірко!
Зірка затремтіла з радості.
– Цікаво, що я буду робити?
І, не чекаючи довше, вилетіла на самісінький схід неба.
– А тепер світи, маленька зірко! Світи!
І вона засвітила. Та ще й як! Не довго вона світила, коли побачила, як троє мудреців зі Сходу дивляться на неї й радісно та щасливо всміхаються. І, як не дивно, маленька зірка відчула, що вона їм мусить показати дорогу. Мусить їх кудись завести.
“Але куди?” – питала вона себе. “Побачимо!” – і з утіхи скоро полетіла вперед.
Зірка летіла й розглядалася. Аж завважила, що прямує в мале село. І чим ближче до нього підходила, тим ясніше світила. А як дійшла до самого кінця, то тисячею діамантів заясніла й багатим сяйвом розсипала золотисті промені на хатки та городи. Коли раптом стала над бідною стайнею, побачила трьох мудреців зі Сходу. Вони злазили з верблюдів і поспішали до стайні.
– Хто там? Кого вони там шукають?
– Мій Син там. Син Мій улюблений! – почула вона голос Всевишнього з неба.
І тоді маленька зірка, що вже була великою й яснішою, ніж усі інші зорі, що досі світили, відчула величезну радість і спокій.
Вона знала, що невдовзі Бог забере її, бо вона своє завдання виконала. Вона сповістила людям, що народився Син Божий, Ісус Христос. Вона показала дорогу до Нього трьом царям зі Сходу. Вона тепер дуже й дуже щаслива і не думає про те, що мусить відходити. А люди дали їй ім’я Вифлеємська.
Автор: Леся Бризгун-Шанта
