Притчі 
Треба ж таке – саме напередодні Нового року поламався блендер і вийшов з ладу електрочайник. Чим же вона збиватиме ніжний вершковий крем до свого святкового тортика «Зимова ніч»? І невже тепер доведеться щоразу, коли захочеться кави, чекати, поки закипить вода на газовій плиті?
Ну чому напередодні свят у неї зазвичай все летить шкереберть? Якби ж то тільки блендер і чайник потребували ремонту, а то ж душ у ванній, кран і газова колонка на кухні, розетка в кімнаті… Що поробиш, живуть удвох зі старенькою матір’ю, квартира вже давно засумувала за вмілими чоловічими руками…
– Нічого страшного, доню, – втішала Ярину мама. – Крем зіб’ємо вінчиком, а окріп з плити, я чула, корисніший, ніж з електрочайника. А як свята минуть, можна буде за оголошеннями в газеті пошукати майстрів до того всього…
– Ще б грошей нам вистачало на тих майстрів… – зітхнула Ярина і пішла на кухню ставити на газову плиту чайник.
Приготувала собі міцної кави, а мамі, яка тільки-но почала одужувати після запалення легень унаслідок грипу, – ромашкового чаю, і сіла за комп’ютер, щоб пошукати якісь ремонтні майстерні в її місті. Великих ілюзій щодо того, що хтось лагодитиме її електроприлади в останній день старого року, не мала, але раптом… Однаково ж іще завтра рано мусить йти на роботу, тож можна буде забігти по дорозі в якусь майстерню, принаймні поцікавитися, чи піддається ремонту.
Знайшла! Майстерня ремонту побутової техніки «Назарій» на вуличці, що неподалік Ярининого місця праці.
Але уранці її чекало розчарування. За вказаною адресою був розташований житловий будинок із кодовим замком. Потупцювала біля нього та й пішла засмучена на роботу: «Даремно торбу з тим чайником тягла. А ще ж треба буде ще дещо з базару нести…».
«Але, стривай-но, там, здається, в оголошенні був телефон вказаний», – вчасно згадала. Швиденько знайшла в телефонному інтернеті те оголошення, зателефонувала за вказаним поруч із адресою номером.
За мить з’ясувала, що майстерня переїхала на територію базарчику, що розкинувся поруч. Не відразу й знайшла те крихітне приміщення в кінці торгових рядів, що притулилося до обшарпаного буфету, де пили дешеву каву і тихцем наливали міцніші напої місцеві пиячки.
– Ремонтна майстерня «Назарій»? – перепитав один із них, щосили задіюючи свій неслухняний язик. – Нн-не-е знаю такої…
І вже тоді, коли вона повернулась, щоб мерщій податися з цього непевного місця, почула за спиною інший голос: «Та вона, напевне, нашого Назіка шукає, а ми просто йому на двері сперлися, і вивіски не видно. Глянь, справді, «Назарій» називається, але для нас він – Назік, на всі руки майстер…»
«А ну ж бо відвідаю-таки того Назіка, на всі руки майстра, якщо вже прийшла сюди», – вирішила Ярина. І під зацікавлені погляди підхмеленої чоловічої компанії відчинила двері майстерні. Попри горду назву на вивісці і тут же вказаний величезний перелік послуг, це була маленька прокурена кімнатка без вікон, обставлена стелажами. Чого тут тільки не було – порохотяги, електричні плитки, праски, мікрохвильовки, електрочайники…
А ось і господар за столом, заваленим різними запчастинами. Неголене обличчя, втомлений погляд, якийсь гарячковий блиск в очах…
«Ви – Назарій, на всі руки майстер?» – спитала Ярина, хоч першої миті їй хотілося чкурнути звідси. Либонь, так би і зробила, якби не ніжна мелодія колядки, що голосно підносилася над цим царством поламаної техніки і затхлого повітря, немов переконуючи: «Це тільки на перший погляд у нас тут непривабливо і нецікаво».
– Слухаю. З чим завітали? – байдужим тоном озвався майстер, зменшивши гучність на програвачі.
– Та от, електрочайник поламався і блендер…
– Залишайте… По обіді, як гляну, у чому там справа, зателефоную, чи піддається ремонту і стільки це коштуватиме. А ви вже вирішуйте.
– Але… Мені б терміново. Завтра – Новий рік…
– Гляньте, скільки в мене попередніх замовлень, і усім терміново… – беземоційно сказав майстер. – Не можу.
– Ну гаразд, – знову, вже з острахом, зауваживши якийсь гарячковий погляд його очей, приречено погодилася Ярина. – Ось мої прилади.
Коли він брав від неї чайник, його рука мимохідь торкнулася Ярининої руки, і вона перелякано відсахнулася.
– Що з вами? У вас рука – як полум’я!
– Температура… – так само байдуже, втомлено і беземоційно констатував майстер. – Якесь ускладнення після грипу. Але мусив вийти, бо обіцяв клієнтам…
– Слухайте, так не можна! – рішуче сказала Ярина. – Он у моєї мами після грипу запалення легенів. Була тиждень на антибіотиках… Закривайте свою майстерню і вирушайте додому лікуватися. Без чайника чи блендера можна обійтися кілька днів, а як здоров’я втратите…
– Вам своїх клопотів мало? Не переймайтеся! – перервав її. – По обіді Вам зателефоную, як домовилися.
– Дякую, – вирішила більше не бути нав’язливою Ярина.
Але таки не втрималася від поради на порозі, коли виходила: «Хоч гарячого чогось попийте. І в жодному разі не куріть!»
«От дурепа! І чого лізти зі своїми порадами, як тебе не просять!» – сердилася на себе по дорозі на роботу.
Вона і не підозрювала, що її остання фраза на порозі викликала в майстра не роздратування, а теплу посмішку, можливо, першу за останні багато днів, бо справді почувався кепсько, а на душі було тоскно й порожньо. Усупереч попереднім домовленостям йому збільшили орендну плату, отож довелося переїхати сюди, у цей куток, де зранку і до пізнього вечора локалізувалися базарні п’янички, що кликали його ненависним йому іменем «Назік» і повсякчас вициганювали в нього «пару гривень» чи агітували до свого товариства. А тут ще й той клятий грип з якимось ускладненням… До нього часто зверталися з різними проханнями, багатьом він ставав у пригоді, але мало хто здогадувався, який він самотній і неприкаянний у цьому світі, попри зовнішню незворушність і навіть певний цинізм. Після втрати дружини, яка померла разом з їхньою ненародженою дитиною внаслідок складного перебігу вагітности, а згодом – після смерті матері, він наче зачерствів усередині.
І ось сьогодні ота фраза з порога «Дивіться ж, не куріть там і випийте чогось гарячого» несподівано зм’якшила його серце, так неначе мікрохвильовка зробила зачерствілий хліб теплим і пухким (він усміхнувся цьому порівнянню, яке могло спати на думку хіба що майстрові побутової техніки).
Але справді, ця жінка – чи не єдина, хто… просто потурбувалася про нього.
Він хвацько крутнув звук програвана, і майстерня наповнилася веселою різдвяною піснею. А він, відсунувши усі попередні замовлення, взявся до чайника і блендера останньої відвідувачки. Весело присвистуючи, за годину відремонтував обидва прилади.
– Приходьте! Усе готово! – вдавано суворо повідомив по телефону.
– Ой, дякую!!! – почув у трубці радісний голос. – Ви справді чудо-майстер! Вже біжу! Лиш маю ще в одну крамничку забігти.
За годину Ярина прочинила двері майстерні «Назарій». В її торбі були лимони, апельсини, імбир, мед, ромашковий чай у пакетиках і – два ялинкові віночки із дзвіночками.
– Це вам! Ромашковий чай пийте з імбиром, медом та лимоном, мамі це дуже допомагало одужати. А ось віночки – один почепите на вхідні двері для різдвяного настрою, а другий – тут усередині, хвоя також піде вам на користь.
Назарію здалося, що його хвороба відступила геть, але … він потрохи п’яніє – від цих пахощів хвої і мандаринів, і від її очей, і від її зворушливої турботи… Хто коли востаннє так піклувався про нього?
– А випробуймо-но ваш чайник, чи добре працює! – запропонував Ярині. – Ось заваримо вашого ромашкового чаю…
Вони весело чаювали під різдвяні мелодії, коли раптом озвався Яринин телефон.
– Доню, де ти пропала? – схвильований голос мами. – За кілька годин – Новий рік!
– Не переживай, мамо! Усе добре! Я тут… майстра знайшла. Якого? Такого, якого довго шукала, і який мені був так потрібен…
– І якому ти так була потрібна… – самими губами мовив майстер Назарій.
