Притчі 
Цей грудень не був ані сніжним, ані морозяним, а от просто холодним. Небо затягнуте сірим, і сіродення заповнювало всі вулиці маленького міста. У вікна будинків заглядав непривітний світанок. Холод крижаними пальцями проникав під одяг випадкових перехожих і пестив їхні обличчя. Люди кутались у теплі в’язані шарфи й шукали примарного тепла в кав’ярнях і пабах, заливаючи внутрішній холод неймовірною кількістю гарячої кави та духмяного чаю.
Вона сиділа у величезному кріслі, підігнувши ноги під себе, здавалось би, у кав’ярні не личить так сидіти, але їй було байдуже, як і персоналу. Маленькі ніжки в яскраво-малинових шкарпетках і величезна чашка кави в руках. Такою він побачив її уперше. У кав’ярні грала тиха французька музика, що наповнювала приміщення подихом романтики. У повітрі витав запах свіжих булочок, кави, кориці й іще якихось солодких парфумів. Дівчина задумливо відпивала з чашки ароматний напій і час від часу закушувала губу. Вона не реагувала ні на дзвіночки вхідних дверей, ні на офіціанток у темно-червоних фартушках, здавалося, що її думки літали десь дуже далеко. Діловито заправивши пасмо світлого, майже пшеничного кольору волосся, дівчина потягнулась через столик за своєю сумкою. Діставши з неї невеличкий блокнот і чорнильну ручку, вона знову зручно вмостилася в кріслі.
Він глянув на свій годинник, який показував, що вже час бігти на роботу. Кинувши чайові на стіл, ще раз поглянув на дівчину, яка смішно чухала голову, намагаючись упіймати в ній якусь свою думку, а тоді вийшов із кав’ярні.
І так було щоранку. Він приходив перед роботою, замовляв собі каву та свіжі булочки. Потім його погляд падав на дівчину, що сиділа в кутку, у величезному кріслі, підібравши під себе ноги. І щоразу ці яскравого кольору шкарпетки. Це було так кумедно! Кожного разу, виходячи з кав’ярні, він озирався на неї.
У черговий четвер – скільки ж тих четвергів бо буває! – він знову прийшов у кав’ярню на розі двох маленьких вуличок. Дівчина сиділа на своєму місці в яскраво-зелених шкарпетках і щось писала. Потім розлютившись сама на себе, вона встала й почала проходжуватися по кав’ярні. Люди не реагували на неї, усі давно звикли до дивачки в кольорових шкарпетках. А вона, так і не взуваючись, міряла маленькими кроками затишне приміщення, про щось думаючи. Він поглянув на неї. Світле волосся, джинси, светр – здається, нічого особливого, окрім тієї краплинки безумства в її очах.
Грала тиха французька музика. Дівчина замріяно сиділа в кріслі. Він розв’язав краватку, яка стискала його горло, і зняв піджак. Залишившись у білій сорочці та джинсах, підвівся і глибоко вдихнув. Ідучи до неї, ще не знав, про що говоритиме.
– Чи можна з вами познайомитися? – промовив він на одному подиху. «А що ж я маю казати далі?» – відразу промайнуло в голові.
Дівчина спочатку не звернула уваги, а потім підняла на нього очі. Вона дивилася на нього довгим і сумним поглядом, а за тим жестами показала, що не чує його. Хлопець знітився. Він не був готовим до того, що вона виявиться глухонімою. І сам не розуміючи чому, швидко розвернувся і, ледь не розгубивши свої речі, вилетів із кав’ярні. Йому в спину вдарився журливий погляд дівчини.
Він продовжував відвідувати ту кав’ярню на розі. Дівчини не було видно. Від розуміння, що образив її, на душі шкребли коти. Минув тиждень. Він зайшов у кав’ярню, після свого звичного «як завжди» сів на невеличкий диванчик і не відразу помітив, що цього разу вона була тут.
Дівчина сиділа, підібравши ноги. Маленькі ніжки у в’язаних жовтих шкарпетках і величезна чашка кави в руках. Йому забракло дихання, коли вона підняла свої світло-карі очі на нього. Раптом французька музика стала здаватися занадто голосною, шум від якоїсь компанії – надто нав’язливим. Він глибоко вдихнув і підійшов до неї. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, а він витяг зі свого портфеля великий діловий блокнот, відкрив його й, узявши ручку, що лежала на столі, написав: «Чи можна вас запросити на танець?». Дівчина здивовано подивилася на нього, а тоді схвально кивнула головою.
Попри те що в кав’ярні не було багато місця, пара, яка помалу рухалась у такт музиці, не заважала нікому, лишень дивувала… Високий хлопець у діловому костюмі й невеличкого зросту білява дівчина в розтягнутому светрі, джинсах і жовтих шкарпетках. Йому було байдуже, що вона не чує цієї музики, він сам вів її в такт романтичній мелодії, яку виспівувала хрипким глибоким голосом співачка. Йому було байдуже, що він того дня запізнився на роботу. Йому було байдуже, що вони вдвох, можливо, виглядають смішно…
Як завжди, тут пахло кавою та свіжими булочками, а на вечір ставало трохи шумно. Молодий хлопець сидів у великому кріслі, тримаючи на колінах світловолосу дівчину. Він обіймав її й цілував її волосся, на столі лежав вирваний із ділового щоденника листок, на якому його почерком було написано: «Кохаю тебе», – а трохи нижче виведено її охайними літерами: «А я тебе».
У кав’ярні грала французька музика, а дівчина в яскравих шкарпетках проходжувалась, про щось розмірковуючи. Її коханий із лагідною усмішкою дивився на неї й попивав гарячу каву.
