Притчі 
Сон – це життя в житті. У дитинстві в мене були періоди, коли любив жити в снах більше, ніж на яву. Мені навіть здавалося, що я такий собі власник телеканалу сновидінь і сам можу складати для себе телепрограму на ніч. Адже дуже часто бувало, що мені снилося саме те, чого хотів. Усі духовні й тілесні переживання, котрих я не міг здобути чи хотів позбавитися в реальності, компенсувались у снах. Вони були гармонійнішими за дійсність і вперто тішили різноманіттям позитивних відчуттів. А ще сни допомагають поспілкуватися з тими, кого вже з нами немає, іноді вони навіть дозволяють торкнутися тих людей.
Скажімо, бабуся.
У свої двадцять я вже більше десяти років не вживаю у своєму лексиконі слово «бабуся», звертаючись до когось. Узагалі, дивно вимовляти це слово, коли доводиться говорити фразу: «У мене немає бабусі», і неприємно чути у відповідь: «Ой, вибач». У такі моменти хочеться щемливо затупати ногами й вимагати, вимагати, наче мала дитина біля магазину іграшок. Тільки замість слова «купіть» вживати «поверніть». «Поверніть мені бабусю!.. Хочу бабусю!..» – із залитою слізьми мармизою тягнути маму за руку до того магазину, з надією, що це подіє.
Зараз не можу спілкуватися з бабусею, але досі маю в цьому велику потребу, мабуть, ще більшу, ніж у дитинстві. Особливо коли роблю щось нове. От коли, скажімо, вчуся готувати. Мені показують, як місити тісто, – і вже тоді згадую, що вже місив, із бабусею, і вона мене, ще п’ятирічного, навчала. Чи на Різдво терти мак для куті. Уперше я тер мак саме з бабусею. А шити на швейній машинці? Хоч мої робочі години за нею прирівнюються до нуля, але я був першокласним бабусиним асистентом, коли вона строчила.
Бабуся ще в мої дев’ять надала шалений спектр професійних компетенцій, однак не встигла зі мною їх довести до пристойного рівня, лишень заклала базу. І от, у дев’ять із половиною, у мене з’явилася мрія: ще хоча б раз побачити бабусю. У чотирнадцять, через підлітковий максималізм, у мене визріла впевненість, що всі мрії здійснюються. А в п’ятнадцять я переконався, що це правда.
Я дуже тісно потоваришував із чудесним сивим і мудрим дядечком на ймення Сон, бо настав час екзаменів, я дуже втомлювався і багато-багато спав. І, мабуть, завдяки цьому товариському зближенню дядечко Сон таки здійснив мою мрію – улаштував зустріч із бабусею. Не знаю, чому не раніше. Більше п’яти років бабуся мені не снилася жодного разу… А тут у нас із нею з’явився цілий «сонний день», який тривав певно не більше хвилини, та за емоційною силою спогадів гріє мене вже майже п’ять наступних років.
Я б і досі тупав ногами, плакав і кричав: «Поверніть бабусю!» – але тепер кожної ночі лягаю спати з надією знову посидіти з нею за швейною машинкою й подивитись, як вона робить викройку… Хоча б уві сні…
